ВІДВЕРТА РОЗМОВА

Найкращому дільничному столиці дякують навіть правопорушники

Як ставляться у суспільстві до міліції? Найчастіше сварять, рідше хвалять, але незалежно від сформованої думки про стражів правопорядку людям доводиться з ними спілкуватися. Найбільш наближена до населення — це служба дільничних. Дільничний — універсальний солдат, який постійно виступає в різних ролях: то він оперативник, то сімейний психолог, то соціальний працівник. І від того, яким він буде, як відреагує на звернення громадян, досить часто залежить чиясь доля. Тому розмову з Василем Козленком, який нещодавно переміг у конкурсі на звання кращого дільничного столиці, ми почали саме із запитання про те, як навчити людей довіряти правоохоронним органам та що робити, коли не вдається розв’язати проблеми, що їх турбують.

Чому жінка завжди права

«Щоб працювати дільничним, потрібно бути передусім психологом. Уважно вислухати всіх учасників конфлікту й знайти золоту середину. Часто люди приходять до дільничного тому, що в них виникли проблеми в сім’ї, з близькими, про які важко розповідати. Я ніколи не ставлю людині зайвих запитань, захоче — сама все розповість. Даю їй папірець, хай пише все, що вважає за потрібне, — розповідає старший дільничний інспектор Святошинського РУ ГУ МВС України в  м. Києві Василь Козленко. — Досить часто негаразди, з якими громадяни звертаються до дільничних інспекторів, не належать до компетенції міліції. Головна проблема, яка виникає між родичами, — це розподіл майна. Наприклад, у мене є на дільниці родина, яка понад 10 років намагається розділити трикімнатну квартиру. На цій житлоплощі проживають мати, батько, син та донька, в яких є власні родини. Діти не хочуть жити під одним дахом, постійно сваряться. Хотіли квартиру продати, але з’ясували, що натомість можна купити лише дві однокімнатні, тому від цієї ідеї поки що відмовилися. Найбільше в цій ситуації страждають батьки, вони бачать, що їх діти воюють між собою та чекають їх смерті, щоб вирішити квартирне питання».

Ще одна серйозна проблема, якою постійно доводиться займатися дільничним, — це конфлікти, що виникають через пиятику когось із членів родини. Наприклад, жінка просить вплинути на чоловіка, що приходить додому напідпитку й постійно влаштовує сварки.

Раніше такого дебошира можна було направити до лікувально-трудового профілакторію. А після того, як ці заклади ліквідували, єдине, чим може допомогти дільничний інспектор, це провести профілактичну бесіду виховного характеру, направити його на консультацію в психологічний центр. На жаль, такі люди потребують частіше за все лікування, і спілкування з психологами їм замало.

«Потім жінки чомусь ображаються на нас, — каже Василь Володимирович. — Тому іншим разом, коли такий чолов’яга приходить додому п’яний, скандалить, складаємо протокол про адміністративне правопорушення й направляємо його до суду. Його там штрафують на 51 гривню. Після чого жінка знову прибігає та жаліється: «Ви ж покарали не його, а сім’ю». В результаті знову почуваємося винними».

Дільничний уточнює, що є інші ситуації, коли жінки навмисно викликають міліцію, щоб провчити свого чоловіка. При цьому навіть не замислюються над тим, до яких наслідків це може призвести у майбутньому. Тому що будь-яка інформація про притягнення людини до відповідальності — адміністративної чи кримінальної — заноситься в державний реєстр. І коли син чи донька такого горе-татуся буде влаштовуватися на державну службу та проходити спеціальну перевірку, ця інформація обов’язково стане відомою. Та відіграє не найкращу роль.

«Треба добре подумати, треба людину притягувати до відповідальності чи ні, — пояснює дільничний. — Якщо вона зловживає спиртним, постійно влаштовує скандали, я згоден, потрібно складати протокол та направляти його до суду. Але в деяких випадках достатньо просто поговорити з чоловіком, роз’яснити йому наслідки своїх вчинків, і він буде поводитися інакше».

Розуміють і турбуються про рідних, на жаль, не всі. Василь Володимирович розповідає про одну зі своїх підопічних, яка протягом багатьох років робить усе можливе, щоб зруйнувати життя своєму синові.

Світлана — наркоманка, декілька разів судима за крадіжки. Хлопчика народила, щоб не сісти до в’язниці. З того часу малюком опікуються бабуся та прабабуся. А мати, якій дільничний неодноразово допомагав знайти роботу, більше трьох днів на жодній з них не затрималася. Про те, щоб змінити свій спосіб життя заради дитини, й чути не хоче. Як і позбуватися згубної пристрасті до наркотиків. Дільничний розповідає, що Світлану направляли до реабілітаційного центру, та вона втекла звідти через кілька днів.

У Василя Козленка добре слово знайдеться і для колег, і для жителів його дільниці. Фото Володимира ЗAЇКИ

«Ніколи  не повірю тому, хто скаже,  що в Афгані було не страшно»

Свій трудовий шлях Василь Козленко розпочав зі служби у Збройних силах СРСР. Згадує, що після школи хотів стати або військовим, або міліціонером. Але до військового училища вступити не встиг, улітку після закінчення школи довелося зробити складну операцію. Тому військову науку довелося опановувати вже в армії. І робити це дуже швидко, тому що служити відправили до Афганістану, де неодноразово брав участь у бойових рейдах. За що відзначений державними нагородами: «Медаллю від вдячного афганського народу» та «Медаллю 70 років СРСР», також Почесною грамотою від Президії Верховної Ради.

«Хоч такі запитання чоловікам не дуже доречно ставити, але спитаю: вам було страшно?» — цікавлюся у співрозмовника. «Я ніколи не повірю людині, яка скаже, що було не страшно, — після короткої паузи відповідає він. — Пам’ятаю, як уперше в Термезі вийшов із літака. Там було дуже спекотно — температура сягала 50°С. Навкруги пустеля. Дивлюся, переді мною стоїть молодий хлопець — геть сивий. Думаю: Боже, а мені ще тут два роки служити. Але згодом зрозумів: якщо служити, то саме там».

Про те, що довелося за ці два роки пережити, в які екстремальні ситуації потрапляв, Василь Володимирович говорить неохоче. Каже, що особливо запам’ятався випадок, коли довелося вночі серед пустелі ремонтувати автомобіль, щоб звідти вибратися. Під єдину свічку перебрали майже всі деталі, але врешті вдалося все полагодити.

«В Афганістані ми навчилися цінувати життя і людей. Це дуже важливо, коли відчуваєш, що поруч з тобою є люди, які готові заради тебе на все», — продовжує він.

Після демобілізації Василь Козленко працював на Білоцерківському заводі гумових технічних виробів, Київському заводі ЗБК-1, ДБК-1, в конвойному полку міліції столиці, а з 2000 року призначений дільничним інспектором Святошинського РУ столичної міліції. У 2005 році керівництвом було прийнято рішення про призначення його на посаду старшого дільничного інспектора.

Понад 10 років Василь Володимирович обслуговує адміністративну зону № 8, яка включає в себе ринок «Колібріс», парк «Інтернаціональний», два супермаркети. Взагалі район Борщагівки, де розташована його дільниця, непростий. Але на моє запитання, чи правда, що цей спальний район облюбували наркомани, запевняє: це лише чутки. І якщо хтось намагається організувати для них прихисток, дільничні швидко про це дізнаються й реагують належним чином.

«Борщагівку заселяли у 1980-ті роки, коли перед Олімпіадою неблагополучних громадян намагалися вивезти на околиці міста. В районі південної Борщагівки є два будинки, куди заселяли практично всіх раніше судимих, — згадує мій співрозмовник. — Крім того, цей район столиці межує з Київською областю, що також впливає на криміногенну ситуацію. На Софіївській Борщагівці проживає багато заробітчан, частина з них судимі. Їм не завжди вдається заробити гроші чесним шляхом, тому частенько вдаються до інших методів. А щоб не «смітити» там, де живуть, переходять через Кільцеву дорогу на інший бік Борщагівки. Якщо б у нас на законодавчому рівні ввели обов’язкову реєстрацію за місцем фактичного проживання, було б набагато легше відслідковувати таких потенційних правопорушників. Тоді й злочинів було б менше».

«Чистильники» супермаркетів

Його робочий день починається о сьомій ранку. Ще по дорозі до службового кабінету спілкується з місцевими мешканцями: то охоронця, який повертається з нічної зміни, зустріне, то двірника, котрий розповість останні новини, то яку-небудь матусю, що скаржиться на неслухняного сина.

«Іноді потрібно поспілкуватися з дитиною, яка прогулює уроки, або допомогти молодого хлопця влаштувати на роботу, — каже дільничний. — Якщо тобі хоча б раз на тиждень скажуть «дякую», відчуваєш, що працюєш недаремно. До речі, дякують навіть правопорушники, яких ми затримуємо на крадіжках. Не вірите? Поясню на прикладі. Людина вкрала якусь річ у супермаркеті, її затримали і треба все задокументувати. Даємо такому правопорушнику прочитати Кримінальний кодекс, вказуючи на статтю, де прописана відповідальність за цей злочин. При цьому пояснюємо, що суд обов’язково звертає увагу на позитивні характеристики, якщо такі є, а також на те, що людина розкаялася. У випадках, коли крадіжка перша, можна обмежитися штрафом, і в людини не буде судимості. Тому приходять до нас і дякують».

Серед таких дрібних злодюжок трапляються люди різного віку, від школярів до пенсіонерок. Та здебільшого на гарячому затримують наркоманів і заробітчан. Останні частіше беруть каву, шоколадки, дорогі коньяки, жувальну гумку. Влітку крадії виносять переважно м’ясо, яке можна потім засмажити на природі.

Наркомани віддають перевагу каві, яка коштує 125 гривень, щоб потім продати її за половину вартості. Примудрився винести три-чотири баночки кави — забезпечив собі кошти на дозу. До того ж наркомани краще за інших знають кримінальне законодавство і добре завчили суму, з якої відкривається кримінальне провадження у випадках крадіжки. А адміністративні протоколи та штрафи в 51 гривню їх мало лякають. Серед злочинів, розкриттям яких доводиться займатися дільничним, трапляються й убивства.

«Чоловік з жінкою проживали разом в одній квартирі, але у шлюбі не перебували. Спільною у них була хіба що пристрасть до алкоголю. І коли до них у гості навідалася донька цієї жінки, вони були, як завжди, напідпитку, — розповідає Василь Володимирович. — Гостю вирішили почастувати, тому разом із нею продовжили випивати. Потім посварилися. Дівчина хотіла заступитися за матір та приклала чоловікові до шиї ніж. Трохи надрізала йому вену, він заспокоївся. Міліцію не викликав, ходив спокійно деякий час по квартирі. Рана кровоточила, але він не звертав уваги. Потім ще й вирішив прийняти ванну. Це прискорило кровотечу, і він помер. Мати одразу втекла, а дівчина звинуватила її у вбивстві. Почали розшукувати матір. Я подивився мобільний доньки, серед номерів був телефон однієї з квартир. Там матір і знайшли. Вона розповіла, що сталося насправді».

За найкращі показники в службі, а головне, за любов та довіру людей, Василь Козленко був обраний найкращим київським Аніскіним. Цей конкурс був організований за ініціативою Української федерації професіоналів безпеки та за активної підтримки Міністерства внутрішніх справ України. Він тривав два роки. Як розповів сам переможець, майор Козленко, він жодного разу не пожалкував про працю саме в службі дільничних інспекторів. І вдячний долі, що відчуває себе потрібною людиною, яка завжди прийде на допомогу, вислухає, порадить і взагалі допоможе змінити комусь життя на краще.