П’ять років поспіль в «Урядовому кур’єрі» щосуботи виходить сторінка «Люди і час» із короткими розповідями про видатні й цікаві події з історії України і світу. Наш співрозмовник — її постійний ведучий журналіст Віктор ШПАК.
— Як виникла ідея заснувати історично-публіцистичну шпальту?
— Ініціатива її створення належить головному редакторові газети Сергієві Бразі. Пам’ятаю, якою несподіванкою у час, коли у 2014 році на Майдані вирували пристрасті Революції гідності, став його дзвінок із пропозицією узятися за підготовку такої шпальти. Першою реакцією була категорична відмова, бо чітко уявляв, як непросто написати цікавий матеріал, що містив би не загальновідомі факти. А тут публікації мали стати регулярними і розповідати відразу про кількох видатних особистостей чи кілька подій минулого.
Лише через добу роздумів і сумнівів дав згоду. В шпальти ще не було ні назви, ні чіткої концепції, але розумів, що історична публіцистика вкрай потрібна, бо давала змогу для відвертих і зрозумілих читачам аналогій між минулим і сучасним. Головний редактор теж прагнув і прагне цього, а тому за п’ять років існування рубрики «Люди і час» жоден матеріал не зазнав коригувань із політичних підстав.
— Газета живе один день. Якою мірою це стосується матеріалів на історичну тематику?
— Учорашніх новин не буває. Однак виграшна перевага газет полягає в аналітичності, коли подають не сам факт, а його причини, наслідки, можливості зміни ситуації.
Саме тому опис уже далеких за часом подій мало кого із читачів зацікавить, якщо вони не викличуть у них аналогій із сьогоденням. За великим рахунком, історична публіцистика — це можливість у минулому побачити майбутнє.
Це суть рубрики «Люди і час». Вона стала популярною в читачів. Ідеться не лише про дзвінки, листи читачів, заходи в інтернеті.
Особлива відзнака — те, що чи не у найважчі для України часи добірку публікацій шпальти «Люди і час» видали чотиритомником «Війна за правду на полі історії» спеціально для бібліотек військових частин і бійців на передовій. Ініціатором стало Головне управління морально-психологічного забезпечення Збройних сил України. Погодьтеся, що найкращий доказ актуальності видання — це коли його друком переймаються ті, кому воно потрібне.
— На перший погляд, досить несподівано, коли книжка про нібито далеке минуле потрібна армії.
— У гібридній війні воюють не тільки за територію, а й за душі людей. Нам віками нав’язували чужий погляд на історію України, гіркі плоди чого ми пожинаємо досі. Недаремно Олександр Довженко стверджував, що «народ, який не знає власної історії, є народом сліпців», а Михайло Драгоманов заявляв, що «знання історії потрібні політикові, як хірургові знання анатомії».
На жаль, чимало державних службовців мають досить побіжне уявлення про справжнє минуле України, не кажучи вже про пересічних громадян, вихованих на радянських підручниках. Тому чесна і об’єктивна історична публіцистика нині є (точніше, ще має стати) аналогом колишнього всеобучу для малограмотних.
— На сторінці «Люди і час», особливо у публікаціях «Погляд» можна прочитати неканонічні оцінки тих чи інших особистостей та подій.
— Історія — це не лише достовірні знання про події минулого, а й їхня сучасна інтерпретація з точки зору державних і національних інтересів. Зокрема можна цілком обґрунтовано захоплюватись організаторським хистом Нестора Махна та його високомобільною тактикою ведення бойових дій, але гірка правда в тому, що він був затятим ворогом УНР і чимало посприяв більшовицькій окупації України, не кажу вже про Крим, фактично здобутий махновцями для червоних.
Час уже перестати озиратися, ким є той чи інший персонаж нашої історії для сусідів на сході, заході чи півдні, а вчитися визначати і шанувати власних героїв і спокійно сприймати чужих. Для нас Мазепа, Петлюра і Бандера, попри всі їхні помилки і недоліки, — провідники нашої національної ідеї, подобається це сусідам чи ні.
— Скільки часу займає підготовка сторінки «Люди і час»?
— Суто написання — 2—3 дні. Набагато більше часу потребує збирання фактажу, бо переповідання всім відомих фактів нікого не зацікавить. Моя фішка в тому, що маю власну спеціалізовану бібліотеку з майже 5 тисячами книжок і великий архів газетних і журнальних статей, які збирав упродовж багатьох років. Коли і цього не вистачає, звертаюся до бібліотек. Особливо хочу відзначити унікальну книгозбірню Житомирського державного університету ім. Івана Франка.
— Чи не простіше звернутися по консультацію до істориків-науковців?
— У цьому є сенс лише іноді, бо зазвичай науковці мають вузьку спеціалізацію з певних напрямів історичних досліджень.
Наталія ПОЛІЩУК
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Віктор ШПАК. Народився 16 червня 1961 року в с. Ставище Попільнянського району Житомирської області. Власний кореспондент газети «Урядовий кур’єр». Лауреат премії ім. Івана Франка у галузі інформаційної діяльності (2017 рік).
Нагороджений Золотою медаллю української журналістики НСЖУ.
Ми в Google+