Розв’язана росією війна змінила кожного українця. Багато людей були змушені покинути свої домівки, чийсь будинок зруйнувала ворожа ракета, хтось втратив роботу, спокій та звичний спосіб життя. Усі ми нині мріємо про перемогу та мир.

Та поки захисники боронять українську землю від російських загарбників, чимало наших співвітчизників у статусі ВПО долають багато проблем та викликів. Про це, про їх підтримку з боку держави, евакуацію із небезпечних регіонів, а також про плани щодо реінтеграції тимчасово окупованих територій Укрінформ поговорив із віцепрем’єр-міністром — міністром з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Іриною ВЕРЕЩУК.

— Ірино Андріївно, за останніми даними, скільки українців мають статус ВПО офіційно та неофіційно?

— Ми маємо приблизно 4,8 мільйона зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб. Незареєстрованих — приблизно ще 2 мільйони.

— У декого з них доля склалася так, що покидати свої домівки їм довелося вдруге. Як багато таких людей?

— Таких понад 1 мільйон осіб. Тобто з 2014 року вони виїхали з території ОРДЛО та Криму, а після 24 лютого 2022-го знову були вимушені покинути свої домівки й переміститися в інші регіони.

— З якими проблемами найчастіше зіштовхуються переселенці? Де вони живуть?

— У перші тижні після переселення основними викликами є: житло, документи, грошова допомога, предмети першої необхідності, медична допомога, а також садочки та школи для дітей.

Після первинної адаптації постають питання житла та працевлаштування.

У міру облаштування на новому місці однією з важливих стає проблема невизначеності майбутнього і необхідність планувати подальше життя. Тут у пригоді стає професійна психосоціальна допомога.

І повертаючись до житла: внутрішні переселенці переважно його винаймають. Але приблизно 200 тисяч ВПО мешкають безоплатно в місцях компактного проживання, облаштованого спеціально для переселенців.

— Якось ви висловили думку про те, що зведення модульних містечок для внутрішньо переміщених осіб менш ефективне, аніж розміщення їх у місцях компактного поселення. Скільки нині в Україні таких МКП? Скільки там мешкає людей? Які умови загалом для життя?

— В Україні збудовано 25 модульних містечок різної місткості. У них проживають приблизно 5 тисяч людей. Принципово модульні містечка — це хороше рішення. Але не для такої кількості переселенців, яку маємо після початку повномасштабної війни. Швидко будувати їх для сотень тисяч людей у стислі терміни нереально — ані фінансово, ані логістично. Також вони потребують великих витрат на утримання та обслуговування.

Тому краще вкладати кошти в ремонт наявних гуртожитків, аніж у будівництво модульних містечок. В Україні таких та схожих об’єктів багато. Тож після ремонту вони можуть бути цілком придатними для тимчасового проживання переселенців.

— За вашими спостереженнями, як швидко адаптуються ВПО, знаходять роботу, житло?

— Залежить від людини. У різних людей по-різному. У середньому це шість місяців. Уряд, місцева влада, міжнародні гуманітарні оператори — всі ми в міру своїх можливостей намагаємося допомогти переселенцям. Але багато чого справді залежить від стійкості та внутрішньої мотивації людини.

Ідеться про її рішучість побудувати своє життя з огляду на нові реалії. Важливим є чинник професійної психологічної підтримки. Коли ми говоримо про працевлаштування, йдеться не лише про гроші, а й про повноцінну соціалізацію, що іноді навіть важливіше, ніж гроші. Тому я завжди закликаю працездатних переселенців активніше працевлаштовуватися: може не за фахом, може, на дещо нижчу платню, але йти працювати.

— Чи є у вас інформація про те, що багато українців, перечекавши зиму за кордоном, повертаються на Батьківщину?

— Так, останнім часом багато українців повертаються з-за кордону. Починаючи з лютого, Держприкордонслужба регулярно декларує позитивне добове міграційне сальдо, коли до країни в’їжджає більше людей, ніж залишає її.

Напередодні зими багато українців дослухалися порад влади та провели зиму за кордоном. Тим самим допомогли нашим енергетикам пройти той важкий період. Але ми витримали всі випробування, і для багатьох це стало мотивацією для повернення.

Повернення людей — це дуже позитивний сигнал для відновлення економіки й держави загалом.

— Ви неодноразово наголошували на тому, що евакуація громадян у безпечні регіони України продовжується. Скільки часу влада ще планує вивозити людей (вистачить коштів, щоб допомагати людям)? Чи це триватиме до завершення війни?

— Мета евакуації — збереження життя та здоров’я цивільних осіб. Особливо це стосується вразливих категорій: дітей, осіб похилого віку, хворих, осіб з інвалідністю. Евакуація триватиме стільки, скільки треба людям. Держава має усі необхідні ресурси, щоб допомогти людям: перевезення, розміщення, гуманітарна і фінансова допомога, психологічна підтримка. І головне — за минулий рік у нас з’явився колосальний досвід.

— Де саме нині проводять примусову евакуацію дітей із зон активних бойових дій?

— Примусова евакуація дітей відбувалась із 21 населеного пункту Волноваського, Бахмутського та Покровського районів Донецької області, а також із населених пунктів на лінії зіткнення в Куп’янському районі Харківської області. На Харківщині примусову евакуацію дітей завершено. На Донеччині ще триває примусова евакуація дітей з їхніми батьками із семи населених пунктів Бахмутського, Краматорського та Покровського районів.

— Скількох вдалося вивезти? Скількох та де саме ще треба евакуйовувати?

— З початку дії примусової евакуації з прифронтових населених пунктів Донеччини та Харківщини вдалося вивезти 271 дитину.

Але робота триває. За даними Донецької ОВА, ще залишаються діти в населених пунктах Бахмут, Авдіївка, Красногорівка, Керамік, Нью-Йорк, Північне.

— Чи одразу батьки погоджувалися вивезти своїх дітей і які аргументи наводили для відмови? Що може заважати врятувати життя дітей?

— Абсолютна більшість сімей адекватно сприймають рекомендацію покинути небезпечні райони. Є окремі ситуації, коли евакуаційним командам доводиться переконувати батьків. Але це поодинокі випадки, коли йдеться більше про ірраціональні або побутові мотиви в дусі квартира, город. Але вони бачать реалії навколо: руйнування, загиблих та поранених. Інстинкт самозбереження та здоровий глузд беруть гору. Ви питаєте: що може заважати врятувати життя дітей? Уряд ухвалив постанову про примусову евакуацію дітей саме для того, щоб ніхто і ніщо не заважало зберегти дитяче життя.

— Мінреінтеграції працює над тим, щоб повертати незаконно вивезених на територію росії українських дітей. Скількох вдалося повернути вашому відомству?

— На сьогодні вдалося повернути 373 дитини.

— Про що вони розповідають після повернення? Яке ставлення було у росії до них?

— Важко слухати розповіді дітей, що повернулися з депортації. Про моральні та навіть фізичні знущання. Іноді дивуєшся: як діти все це витримують?

Тому після повернення на Батьківщину вони мають бути огорнуті турботою. І тут психологічна реабілітація — один із пріоритетів. Ми як уряд співпрацюємо з Координаційною радою з питань захисту та безпеки дітей, яку очолює Андрій Єрмак.

Також працюємо з Офісом першої леді, яка опікується Всеукраїнською програмою ментального здоров’я, де один з основних напрямів — психологічна реабілітація і психосоціальна підтримка дітей. За запитом ми стараємося точково допомагати з побутовими питаннями, документами, вирішувати медичні проблеми, питання освіти.

— Нещодавно була інформація про наміри рф організувати групові тури іноземних дітей до Криму. Одним пропонують звичайний відпочинок, іншим — різні культурно-просвітницькі заходи. Ви закликали владу різних країн світу подбати про те, щоб вони не відправляли своїх дітей відпочивати на окупований півострів. Вважаєте, що навіть дітей росіяни можуть використати як живий щит?

— Можуть. Є багато підтверджених фактів використання росіянами цивільних українців — дітей, жінок, осіб похилого віку — як живого щита. А іноземців, особливо дітей, вони можуть використати не тільки як живий щит, а й як сакральну жертву.

Тому нещодавно ми звернулися до іноземних урядів, щоб вони вжили додаткових заходів для недопущення незаконного перебування їхніх громадян на тимчасово окупованих територіях. Особливо це стосується перебування іноземних дітей у Криму. І особливо зараз, коли ЗСУ проводять наступальні дії, працюють над визволенням ТОТ, іноземців там не має бути.

До речі, цинізм окупантів у тому, що дітей з інших країн вони запрошують до Криму, а членів своїх сімей — навпаки, вивозять. Бо усвідомлюють небезпеку…

— Ірино Андріївно, ви неодноразово рекомендували співвітчизникам, які перебувають на ТОТ, не брати російські паспорти. Є інформація про те, що росіяни примусово мобілізують чоловіків, котрі взяли російський паспорт. Як, на вашу думку, можуть уникнути загибелі на полі бою ті, хто таки погодився узяти той паспорт? Що їм порадите робити?

— Так, я завжди рекомендую нашим людям на ТОТ не брати паспорті, не співпрацювати з окупантами, за можливості виїхати з ТОТ на підконтрольну територію. Якщо для виїзду з ТОТ треба взяти російський паспорт, то беріть його і виїжджайте: через Крим, рф, треті країни. Але виїжджайте.

Якщо ж так вийшло, що людині під примусом видали російський паспорт і під примусом мобілізували у ворожу армію, то, по-перше, треба знайти спосіб дати знати про себе. Зокрема можна повідомити Національне інформаційне бюро при Мінреінтеграції за номером 16-48 про факт примусової видачі російського паспорта та факт примусової мобілізації. По-друге, треба уникати участі в бойових діях та використання зброї проти ЗСУ. По-третє, необхідно знайти можливість якомога скоріше здатися в полон.

— Мінреінтеграції виплачує державну грошову допомогу по 100 тис. грн звільненим з російського полону українцям та їхнім родинам. Скільки людей уже отримали ці кошти у 2023 році? Чи вистачає грошей на те, щоб продовжувати ці виплати?

— Торік одноразову допомогу отримали 1448 звільнених з російського полону українців, 462 родинам було також виплачено щорічну допомогу.

У 2023 році її вже отримали 529 звільнених з полону. А щорічну державну допомогу отримали 707 родин полонених.

Коштів вистачає.

Тут слід також зазначити, що людина отримує по 100 тисяч гривень не лише за фактом звільнення, а й за кожен рік перебування в полоні.

— Міжнародні організації від самого початку повномасштабного вторгнення підтримували українців гуманітарною допомогою, фінансовими виплатами.  Як, за вашими спостереженнями, змінювалася ця допомога? Чого надають більше: грошей, гуманітарки?

— Так, торік міжнародні гуманітарні організації нам дуже допомогли. Цього року вони теж допомагають. Але тепер ми працюємо більш системно. І ми, і вони багато чого навчилися в плані гуманітарного реагування. Бо у світі не було аналогів гуманітарній кризі, яка розпочалася в Україні в перші місяці повномасштабного вторгнення. Але ми вистояли й набули безцінного та унікального досвіду.

Якщо говорити про співвідношення видів допомоги, то і торік, і цьогоріч приблизно 30% становить грошова допомога, 70% — гуманітарна допомога: продовольчі набори, засоби гігієни та інші предмети першої необхідності, набори для дрібного ремонту житла тощо.

— На початку травня Кабмін ухвалив постанову «Про Координаційні центри підтримки цивільного населення». Коли вони запрацюють? У якому форматі? З яких саме питань люди матимуть можливість звертатися до них?

— Координаційні центри вже створено у всіх областях. Вони починають роботу та налаштовують процеси.

Їхнє завдання — надавати підтримку та супровід населенню, постраждалому внаслідок війни. Їхні напрями роботи — це ветерани, родини військовослужбовців, діти, внутрішні переселенці, особи з інвалідністю, люди старшого віку.

Їх організаційна інфраструктура включатиме координаційні центри при обласних військових адміністраціях та центри життєстійкості в територіальних громадах. Люди звертатимуться на гарячі лінії або в центри життєстійкості в громадах.

Місія координаційних центрів та їхніх центрів життєстійкості на місцях полягає в наданні комплексної підтримки: психологічна підтримка, правова допомога, гуманітарне реагування, медична допомога, житлові питання, соціальний захист тощо.

Координаційні центри матимуть доступ до центральної та місцевої влади, міжнародних гуманітарних організацій, волонтерських та благодійних груп. Завдання працівників координаційних центрів та центрів життєстійкості полягатиме в тому, щоб допомогти людині за рахунок ефективної координації відповідних ресурсів, послуг та адміністративного впливу.

— У Мінреінтеграції активно обговорюють шляхи реінтеграції Криму. РНБО розробила нову стратегію деокупації та реінтеграції півострова. Які першочергові кроки, на вашу думку, Україна повинна буде зробити після того, як вижене зі своєї території ворога? За час окупації чимало людей змінили свою позицію стосовно нашої країни. Як варто боротися за них, за їхню прихильність (м’яко чи жорсткіше)?

— Так, реінтеграція Криму не буде простою. Вона відбуватиметься складніше, ніж реінтеграція інших тимчасово окупованих територій, і потребуватиме окремого підходу. І, можливо, спеціального законодавства. Щодо жорсткості та м’якості: ми маємо бути жорсткими у підходах щодо відновлення української державної влади та в питаннях правосуддя й справедливості. А в питаннях економічної та гуманітарної реінтеграції маємо бути гнучкими. Головне  — маємо не повторити помилок минулого. Російського впливу на півострові не має бути. Це запорука нашої безпеки. Тут ставку робимо на нові кадри: молоді, вмотивовані та компетентні. Вони все зроблять як слід.

— Річ у тім, що в силу своєї роботи я спілкуюся з людьми, які постраждали внаслідок війни. Переселенці, які втратили все та евакуювались із зони активних бойових дій або з тимчасово окупованих територій. Або звільнені з полону, і зокрема жінки. Або цивільні заручники, яких повернули з ворожого полону. Або українські діти-сироти, яких ми повернули з росії. Усі ці люди вочевидь побачили багато такого, що звичайній людині важко навіть уявити. То я кажу собі: якщо вони, навіть діти, усе витримали й вистояли, то й кожен українець та українка так зможуть. Отже, віримо в себе і в перемогу!

Олена СОБКО,
Укрінформ, Київ

(Надруковано зі скороченнями)