…Згодився тракторист за пляшку. Та ще парторг обіцяв путівку у профілакторій. Заїхав на гору і по черзі зніс трактором усі хрести, що стояли біля кожного з трьох святих джерел Анниної гори. Горілку випив, а до профілакторію так і не поїхав — занедужав тяжко. Та так, що вже й не встав. Мучився цілих півроку, поки жінка його не піднялася на гору і не поставила хрести на місце. Аж тоді тільки помер бідолаха.
Парторг запив, з партії кишнули, і кудись він із села подався, ніхто більше про нього не чув. Наглядати за ідейністю селян прислали нового — молодого, заповзятого. Знайшовся і молодий незабобонний тракторист… Історія повторилася один в один. Більше хрестів ніхто не чіпав, а як розпався СРСР, на горі постав монастир, насельниці якого доглядають і за хрестами, і за криницями. І моляться — за душі померлих, за здоров’я нинішніх жителів містечка Вашківці, що у Вижницькому районі Буковини.
Про трактористів розповів мені якось випадковий попутник, з яким долали довгу дорогу в задушливій плацкарті. А відновлені хрести й криниці років шість тому побачив на власні очі, зробивши навмисне гак після відрядження до Малокутського сміттєзвалища, яке добряче насолило сусідньому Закарпаттю. Після виснажливих спілкувань із чиновниками всіх рангів, нелегкої бесіди з орендарем звалища, розмов зі змученими отруйним димом малокутськими селянами Аннині криниці відродили мої сили живою (і в прямому, і в переносному значенні) водою.
Про що нашіптує шипот
У Сокирянському районі криниці називають шипотами — мабуть, за ту шипучу пісню, що вони співають і вдень, і вночі. Серед численних шипотів є кілька особливих.
Про них розказали мені ще на початку 2000-х школярі — учасники акції «Кринице, кринице, дай води напиться». Не одного стражденного зцілило джерело, що кипить в урочищі Поруб біля села Коболчин. Шанувальники порубської водички розповідають, як одному вдалося повернути втрачений зір. Інший забув про біль у шлунку, тому печінку зцілило. До водолікування приступають з молитвою, тому біля джерела — іконки. Обливаються люди водою, п’ють її, просять у Бога здоров’я…
Школярики писали, що цю неблизьку місцину доглядає родина з Коболчина. Викопав криницю на джерелі в лісовому яру, поставив поряд хрест і лави, облаштував доріжку Олексій Петрунік разом із сином Василем.
Олексій Іванович був визнаним у селі майстром-криничарем. Одного разу, заготовляючи ліс, побачили Петруніки, що з-під каменя вода сльозиться. Розчистили місце, дали дорогу чистій водиці, збудували капличку. Оберігали і доглядали джерело всією родиною. На початку 1990-х Василь Олексійович оновив усі споруди біля криниці, а згодом естафету продовжив онук Петро Васильович, який став наглядати за місциною разом з усією своєю сім’єю.
Чимало інших шипотів угніздилися й на крутих схилах Сокирянського яру, що на околиці районного центру. Жителі Сокирян приходять сюди з багатьох причин. Умільці змайстрували тут з каменю чимало жолобів і жолобків — щоб і худобу напувати, і було де прати та розстеляти на просушування білизну. Шипітську воду завжди дбайливо доглядали, бо криниць у цій частині містечка було мало. Їх важко копати — грунт тут кам’янистий, а вода на значній глибині.
Серед джерел Сокирян є одне особливе. Щоранку десятки людей займаються біля того шипота водолікуванням. Не одне століття безупинно витікає з-під землі цілющий, дарований природою напій. За оповідями найстарших жителів, пили тут воду і турки, татари, румуни — допомагав і допомагає шипіт усім, незалежно від віри, аби вона була справжньою, а душа щирою. Бо шипітська вода злим і недобрим людям язики скручувала, а добродушним і чесним — додавала здоров’я, підказувала дорогу.
Цілющою називають і криницю, що в центрі Сокирян, біля церкви святих Петра і Павла. Щороку священнослужителі святять у ній воду, на свята правлять службу. Особливі урочистості тут відбуваються з нагоди Різдва Христового. Вважається, що той, кого окроплять у цей день святою водою з криниці, буде успішним у своїх справах.
Боржомі — не боржомі, а очі зцілює
З листів юннатів дізнався я й про дивовижні джерела та криниці інших куточків Буковинського краю. Так, здавна славиться святим джерелом село Хрещатик (Заставнівський район). Кажуть, що в ніч перед святом Івана Богослова (21 травня) над місциною, де б’є водиця, з’являється сяйво. Тутешній люд розповість вам чимало історій про зцілення від різних хвороб, що були подолані хрещатицькою водою. Біля джерела встановлено хрест та зведено храм на честь святого Івана Богослова й каплицю. Храм, який було побудовано в 60-ті роки XVІІІ століття, зберігся до наших днів.
Чимало джерел на Кіцманщині. На межі селища Лужани та села Шипинці в урочищі Гора біля дороги на Кіцмань є джерело Чурилівка. Вода тут «чурить» — тобто тече, шумить. Колись давно стояла на цьому місці корчма. Якось у Великий піст тут три дні і три ночі була гулянка. Та закінчилася вона не просто похміллям — на третій день все кудись провалилося, зрівнялося з землею. Покарав Бог людей, що гуляли в піст. Тільки залишився на цьому місці знак — джерельце. Щоб не забували нащадки про цей випадок, збудували люди тут капличку. Щороку біля неї правлять на Зелену неділю службу, а місце витоку води освячують.
Джерело в лісі біля села Гаврилівці називається «Плиття». Одні кажуть, що назвали так через те, що вода тече з-під плит. А другі — бо люди піклуються про це джерело, плекають його. З «Плиттям» пов’язана легенда. Начебто колись давно-давно в лісі загубилася людина. Довго вона блукала лісом і ніяк не могла вийти з нього. Почала людина тоді плакати. І плакала так, що аж осліпла. Але невдовзі набрела на джерело. Помила очі його водою — і відразу побачила стежку, яка вивела з лісу.
Цю пригоду людина розказала в селі, а його жителі щиро повірили в силу джерела. І до сьогодні чимало таких вірян будь-якої пори року прямують ще до сходу сонця в ліс, аби набрати зороцілющої вологи. Цікаво, що ще на початку 1990-х Одеський дослідний інститут курортології брав тут проби. Результати показали, що вода у джерелі лікувальна, близька за складом і властивостями до боржомі. Місцеві про це поговорили й забули, а до цілющого джерела так і ходили собі «по очі», так і переказували давню легенду.
Вже згадуване село Шипинці мальовничо розкинулося на лівому березі річки Прут. За селом, під горою, дзюрчить з круглого каменя джерело. Розказують, що біля таких джерел татари колись закопували скарби, і, за переказами, саме татари облаштували це джерело круглим каменем з великим отвором, де ще залишились відбитки якихось знаків, кажуть, дуже давніх. Хто тільки не пробував їх прочитати, але так нікому й не вдалося. З давніх часів селяни називають це місце «Кадіб». Тутешня вода має цілющі властивості і до того ж довго зберігається. Стоїть тут уже пізніший кам’яний білий хрест, і щороку на свято Трійці до нього прямує хресний хід. Спочатку обходять поля, освячуючи їх, а потім усі йдуть до криниці, біля якої проводиться молебень. Після цього біля джерела на траву стелять скатертини і пригощають одне одного різними смачними стравами та печивом. Особливо це свято подобається дітям.
Купити відро ніхто не хоче
«Прохання до всіх: не бити відром об стінки колодязя, не перти його через валок. Бо не буде нам з чого напитися. А купити відро ніхто не хоче». Папірець з таким оголошенням, приклеєний за кожен з чотирьох куточків рекламними наліпками («Акція! Каблучка з діамантом щодня!»), я побачив на колодязі біля Покровської церкви у Чернівцях. Хрести на гарно оздобленому дашку та на цоколі колодязя, вочевидь, не рятують від маловірних варварів.
Не надто шанують численні відвідувачі і святу криницю, що в самому центрі столиці Буковини, у дворі Богодухівського собору. Спочатку хтось влив у неї з півлітра гасу. Забруднену воду активні прихожани храму вичерпали, а дверцята криничного накриття про всяк випадок відтоді взяли на замок. Живильну вологу стали подавати на поверхню встановленим поряд ручним насосом. Але й той на момент моїх відвідин цього унікального місця вийшов з ладу — чи то від надміру роботи, чи то хтось не розрахував своєї молодецької сили (та ще й, вочевидь, підігрітої богопротивною сорокаградусною).
Мабуть, у місті співвідношення шанувальників криниць та бездуховних осіб гірше, ніж у селах, ось і страждають земні очі неба від варварів. Так і знаменита Турецька криниця, розташована за десять хвилин ходи від залізничного вокзалу Чернівців, то купається в променях слави і шани, то потроху занепадає. Востаннє це джерело з надзвичайно потужним дебетом упорядковували за рахунок спонсорів кілька років тому — на ювілей міста. Та з часом осад вибілив стінки колодязя, водорості вкрили поверхню одного з резервуарів, а з трьох кранів-насосів робочим залишився один.
Та у спекотні дні раз по раз підлітає до нього дітвора на роликах, підходять і старші люди, підставляючи заздалегідь припасені пластикові стаканчики. Жива ще Турецька криниця, бо живе поки що головне — водоносні горизонти, які її живлять. І дай Боже, щоб у запалі новобудівництва, яке охопило наші міста, чернівчанам вистачило розуму і знань не понівечити споконвічні підземні потоки.
А заодно хай вистачить Божої благодаті на всі джерела, криниці і потічки, що шипотять, чурилять, булькочуть, дзвенять і дзюркотять від Сяну до Дону, від Чорномор’я до Полісся.
ДОВІДКА «УК»
Криниця — розкопане і взяте у зруб або викладене каменем чи в інший спосіб поглиблене і облаштоване природне джерело. Інколи криницею називають також колодязь, викопаний до глибини першого водоносного горизонту. Особливе пошанування в народі мають святі криниці, яким приписують надзвичайні властивості.
Ми в Google+