А розпочалося все з Майдану. Строкову службу Сергій проходив у військовій частині А3030, Київ, внутрішні війська. Тодішній президент Янукович залучав ці підрозділи до протистояння з учасниками Революції Гідності. Сергієві довелося побувати на Банковій 1 грудня 2013­го, коли невідомі воєнізовані молодики кидали у військових коктейлі і били їх залізними ланцюгами. У січні 2014 року разом з іншими стояв у шеренгах ВВ на Грушевського. Там зазнав вогнепального поранення від одного з демонстрантів: куля з ПМ пройшла біля серця, пробила легені й застрягла в лопатці. 

Набутий досвід на фронті корисніший

Він довго лікувався. Кулю вилучили на десятий день, бо вона застрягла в дуже поганому місці, важко було дістати. Після лікування пройшов реабілітацію і повернувся в частину. Майдан на той час вже закінчився.

«Нам запропонували поїхати на спеціальне навчання, 47 днів підготовки до подальших подій. Приїхали інструктори з усього світу. Навчання саме для ВВ проводили у Києві, але це не дуже афішували. Після повернення всіх учасників навчань перевели в А3027 «Барс», із якого сформували 1 оперативну бригаду НГУ на бронеавтомобілях», — згадує Сергій.

Невдовзі бригада отримала наказ прибути в тодішній сектор «М». Приїхали у маріупольський аеро порт, де вже стояла 72 окрема механізована бригада та базувалися інші підрозділи Сил оборони. Лінії фронту як такої не було, ворог постійно просочувався, тож роботи вистачало. Підрозділ разом з батальйоном «Азов» брав участь у зачистці Маріуполя 13 липня.

Наприкінці серпня бригаду відправили під Іловайськ рятувати підрозділи, що потрапили в оточення внаслідок вторгнення військ рф. Це було не так просто, як здається. Захисників України обстрілювала російська авіація, часом долітали РСЗО. Першого ж дня нацгвардійці потрапили під ворожий обстріл. 

«Побудували барикади, укріплення, укриття. Хлопці, які виходили, вже мали де сховатися. І далі ми вели їх звідти до безпечної зони, на евакуацію. Двохсотих, трьохсотих добровольців, а також хлопців із 72 омбр — усіх забирали. Вони потрапили під обстріл, йдучи колоною, і дуже постраждали, було багато загиблих і поранених. Ми забрали всіх», — розповідає Сергій.

Ворог рухався дуже активно значними силами на бронетехніці. Наші підрозділи змушені були відступити. Нова Ласпа, Стара Ласпа, Гранітне… Батальйон, у якому служив старший солдат Шарапа, потрапив в оточення, але зумів вибратися й рухався далі на південь, до Маріуполя, час від часу вступаючи у боєзіткнення. Лише через пів року повернувся до пункту постійної дислокації. 

2015 року Сергій звільнився з НГУ і влаштувався на роботу в поліцію міста Черкаси: спеціальний підрозділ «Титан», група швидкого реагування. Прослужив до 2019­го, звільнився й пішов працювати охоронцем на великому агропідприємстві на Черкащині.

Жарти скінчилися: йдемо на Курщину

У день російського повномасштабного вторгнення Сергій, як завше, о сьомій ранку прийшов на роботу й дізнався про початок війни від колег. Спершу його приписали до сил ТрО. Вони будували блокпости, разом із селянами організовували оборону населеного пункту. Та потім з’явилося рішення йти в ЗСУ, бо вже був відповідний досвід, який на фронті корисніший, ніж у тиловому місті. У травні 2024 року воїни отримали призначення у 22 окрему механізовану бригаду. Напрямок — Кліщіївка Донецької області поряд з містами Часів Яр, Соледар, Бахмут. 

Знову навчання: з новоприбулих формується рота, яку зразу охрестили «рота спецназу». Усі молоді, до 35 років, 55 людей. Міцні хлопці, добре підготовлені, багато тих, хто прийшов 2014 року. Але вони не встигли навіть зайти на кліщіївський напрямок. Надійшов наказ рухатися на Сумщину. Зайшли на позиції поблизу Тьоткіного. Побули там зо два тижні — і знову переведення: цього разу в район Яблунівки. 

6 серпня після нашої потужної артпідготовки командир сказав Сергієві: «Все, «Шутнік», жарти скінчилися, заходимо в Курськ. Будеш командиром відділення!» Справді: о 4­й ранку 8 серпня підрозділи Сил оборони України прорвали російський кордон і зайшли на Курщину.

«На кордоні вже були розсунуті «зуби дракона», і ми на повному ходу пішли на прорив. Доскочили до населеного пункту Зелений Шлях. Це головна пряма траса в бік Ольгівки, Новоіванівки, і нам потрібно було забезпечити її прикриття. Зайняли позиції, добили недобиті сили супротивника. Попереду нас проїхали штурмовики, пройшли напролом, а ми вже дочищали всі посадки та села. Там були недобитки з 810 бригади морської піхоти росіян, кримська частина. Ми їх зачистили. Через два дні командир сказав: «Збирай хлопців, десять осіб, і йдіть на штурм Новоіванівки», — розповідає Сергій.

Вони пішли. За старшого був Женя Собчук, з ним «Лом», ще один побратим, а «Шутнік» з іншими залишився на прикритті у Зеленому Шляху. Жодного опору там не було, бо вже попрацювали наші штурмовики. До того ж бій був серйозний: на вулицях всюди траплялася згоріла техніка. Наші бійці розосе редилися в населеному пункті, зайняли оборону. Узяли у полон кілька десятків російських окупантів: розрахунок міномета, кілька кулеметників, розрахунок гаубиці і ще багато артилеристів. 

«Через тиждень надійшла нова вказівка: їдемо в напрямку Кореневого — це дуже великий населений пункт, де було багато російських військ. Надійшла команда про підрив усіх трьох мостів у Курській області. 

Ми добре все обміркували і взялися за справу. План був такий: перша машина заїжджає на дамбу поблизу Кореневого, хлопці дистанційно роб лять підрив, щоб затопити половину цього населеного пункту і обрізати російські війська. А Женя чекає підривників на безпечній відстані в машині евакуації й прикриває їх вогнем. 

Усе йшло за планом: хлопці десантувались, успішно підірвали дамбу, рухалися до евака. Женя висовується з кулеметом, щоб прикрити їх вогнем, і тут FPV летить йому просто в голову. Дуже важке поранення — уламок у шию. Хапаємо Женю, миттю в машину — і на кордон до лікарні. Відлік часу йшов буквально на хвилини. На щастя, ми його довезли, побратим вижив», — розповідає воїн. 

Невдовзі Сергій знову заходить назад — у ту саму посадку під Кореневе. 

«Стоїмо. Їхали хлопці мої ще одну позицію робити, а в них влучає ворожий FPV. Двох убито, інших поранено. Почали ми з літунами дивитися, шукати наших поранених, щоб забрати. Знайшли і забрали. Але ті кляті дрони нас все­таки засікли. Прилітають на нас два КАБи. Падають неподалік від мене... Тоді мені ще дуже пощастило, що удар пройшов поверх тієї ямки, в якій лежав. Але вибухова хвиля була дуже потужна. Голова болить, не розумію, що і де, сильно розпухло праве вухо, кров з нього потекла… Вивозять мене на евак, в Сумах медики знаходять уламок у вусі. Малесенький, але ще б трохи до мозку, і мене б не було. Тобто я пропетляв на міліметр від смерті, однак два тижні пролежав у шпиталях і знову повернувся в частину», — зітхає «Шутнік». 

Бої на виснаження людських сил

На початку вересня Сергій знову заходить на позицію, яку не припиняють штурмувати московити. 

«Наші позиції одну за одною знищують... русня вже доходить до моєї посадки. Зі мною залишається дев’ять осіб моїх і трохи тих бійців, які прибігли з розбитих позицій. І ми так 19 днів билися... Майже три тижні воювали в повному оточенні. Звісно, не геть самі: нам допомагала бригада, підтримувала артилерія, БпЛА тощо. Продукти, боєприпаси — в нас усе було: хлопці ще до атаки на цій позиції зробили гарні запаси, і нам всього вистачило. Команда виходити надійшла рано­вранці. Хлопці, які проривалися до нас, потрапили в засідку, зразу двоє загинули, кілька поранених. Я відправив дві групи різними маршрутами, одна з них натрапила на кулемети ворога, і знову двоє хлопців загинули. А інші, що пішли ліворуч, побачили москалів першими, розстріляли їх і повернулися до нас», — згадує Сергій. 

Вороги тим часом майже повністю зайняли посадку. Наші бійці ще днів із чотири з ними билися лоб в лоб. Щоночі рашисти маленькими групами, по двоє­троє, заходили й заходили. 

«Ми їх кладемо, кладемо і знову кладемо! І так постійно, щодоби. Війна на виснаження БК та людських сил. Підвезення немає, бо ми вже в повному оточенні. Дрони літають, але не наші. Ні скид зробити, ні під’їхати немає змоги. Рація працює, але більше нічим нам ніхто допомогти не може. Хлопці кажуть: «Давай прориватися і виходити, бо ні БК, ні провізії — немає нічого». 

Ми вже не витримували вести цілодобові бої й вирішили прориватися. Мали вийти в сусідню посадку, що за метрів 600 через рівне поле. І таки вийшли, стали там, зайняли позиції. Тепер вже мали перевагу, бо були трохи на підвищенні. А ту посадку, з якої вирвалися недавно і де тепер аж кишіло від російських тварюк, комбат наказав скосити артилерією. Думаю, навряд чи хтось із москалів звідти вийшов», — каже воїн. 

Дні через два­три вийшов на зв’язок командир, поставив крапку на карті, куди вони мали дійти. Наша техніка приїхала в сутінках і поранених забрала. А вцілілі бійці рушили пішки. Через ворожі дрони над головами це було складне завдання: одне поле вони пройшли, заховалися в посадку і перечекали. Далі знову ривок, ще кілька кілометрів. Останні 3—5 кілометрів ішли вночі через високі густі коноплі.

Попереду ще була небезпечна пригода з ворожим дистанційним мінуванням, бійці ледь не підірвалися, але пощастило, що вчасно побачили під ногами «пелюстки». Москалі касетою розкидали міни саме на цьому маршруті. Але всі дев’ятеро вийшли неушкодженими.

«Дійшли нарешті до точки збору. Ну, думаю, зараз дадуть нам перепочити днів зо два­три, та й назад відбивати ту посадку. Тут приїжджає командир і каже: «Давайте додому!» Мабуть, це були найкращі слова, які я чув у своєму житті! Та далі приїхали перевіряльники і відкрили розслідування. Вони з’ясовували обставини, за яких ми виходили з оточення, довго, мабуть, місяці зо три. Зрештою всіх виправдали, наші дії визнали героїчними, нагородили відзнакою головнокомандувача ЗСУ, ще хлопцям бригадні медалі дали», — підтверджує захисник України.

Далі бійці перебували в Сумській області, потім на Білгородщину зайшли. «Шутнік» невдовзі нарешті поїхав у відпустку, взяв направлення на ВЛК, яка дала йому обмеження за чотирма статтями ще за поранення 2014 року. Отож визнали Сергія обмежено придатним. Повернувшись назад на Сумщину, через «Армію+» подав рапорт на переведення назад, у свою логістичну частину, і зустрів побратима Женю. Той, виявляється, теж подав рапорт на переведення після дуже важкого поранення.

 «Зараз я кулеметник. Мисливець на «шахедів», мобільна вогнева група. Волонтери допомогли нам зробити обвіси на кулемет, купили FPV­камеру, окуляри і монітор для кращого прицілювання. Але через те, що «шахеди» тепер змінили модифікацію і стали літати вище, в кулеметників поки що роботи не так багато. Тепер з’явилася нова система, хочуть переобладнати FPV на перехоп лювачі. Ми з Женею пішли вчитися на FPV­пілотів. Бригада потихеньку скуповується на обвіси, адже сертифіковані пілоти в наявності. Тепер думають, як запустити програму перехоплення, щоб FPV ловити «шахеди». Зони для роботи є, ми можемо їх пачками у Дніпро класти.

Побажання або перспективи на майбутнє? Хочеться, щоб війна швидше закінчилася, бо з 2014 року вона вже занадто втомила. Мир необхідний, щоб діти навчалися у школі, а ми спокійно жили. Проте, на жаль, поки наші збочені сусіди не вгамуються, у нас ще буде багато героїчних історій, яких насправді ніколи не мало б бути», — підсумовує Сергій Шарапа.