За час російсько-української війни Арсен Дмитрик з Тернопілля фронтовими дорогами пройшов від рядового до майора. Оборона Маріуполя, Азовсталь, полон, вибухи в бараку, в якому перебував у колонії в Оленівці, повернення з рашистської неволі додому — все це вже закарбовано в його життєписі. Сьогодні лицар ордена «За мужність» ІІІ і ІІ ступенів Арсен ДМИТРИК поділиться з читачами деякими міркуваннями та спогадами.    

— Пане Арсене, судячи з вашого позивного «Лемко», ви народилися в сім’ї, яка зазнала насильного переселення з Лемківщини, що організовував комуністичний режим у 1940-х роках?

— Як бабця розповідала, прийшли на їхнє подвір’я на Лемківщині радянські та польські комуністи, визначили термін, щоб залишити споконвічну землю роду. Прадід навіть дав їм гроші, щоб його із сім’єю не запроторили на сибір. Узяв воза та подався на Тернопільщину, бо сподівався, що зможе ще звідти повернутися до рідної оселі. Я на фронті і в полоні розповідав побратимам, що то за українська гілка — лемки. Друг із Дніпра, мабуть, зважив на це й вигадав мені позивний «Лемко».

— Вам ще не було й 20 років, коли стали на барикади на Майдані  у столиці. Чим керувалися — ідеєю, громадянською позицією, підтримкою інших?

— У рідних Бережанах ще школярем бігав на місцевий майдан під час Помаранчевої  революції.  Коли ж почав студентське життя у Львові, то потрапив у середовище фанатів футбольного клубу «Карпати». Тоді було заборонено вивішувати під час футбольних матчів червоно-чорний прапор, за це нас «Беркут» не шкодував. Я собі постановив, що маю вивісити червоно-чорний прапор на всіх українських стадіонах, де грали «Карпати», тож майже всюди розгортав його, зокрема у Криму, Донецьку. Навіть їздив одного разу в білорусь на матч збірних і піднімав тут на трибунах червоно-чорний прапор, а поруч білоруси-патріоти — свій історичний біло-червоно-білий з гербом Погонею. Білоруси кричали нам: «Слава Україні!», а ми — «Живе Беларусь!» Потім, звісно, ОМОН пакував нас в автозаки й відвіз на електричку. Отак загартовувався. На жаль, цей прапор я втратив під час оборони Маріуполя. Коли ж почалася Революція Гідності, зрозуміло, я став її учасником.

— Ви від природи ризикований хлопець?

—  Я за натурою холерик. Може, поведінка борця закладена в моєму генетичному коді, але ті патріоти, які мене оточували, теж впливали. Я вчився у друзів обстоювати власну позицію, українство, цікавитися справжньою історією України.

 — Коли російський агресор поліз в Україну з війною, одразу стали у військові лави чи ще роздумували?

— Були ще домашні обставини, які не відпускали. Мені допомогли за цей час з амуніцією, й наприкінці вересня 2014 року я поїхав у столицю в територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Собі одразу ж визначив, що служитиму в «Азові», бо там вже було багато моїх друзів.

— Перше бойове хрещення?

— Мене призначили в мінометний підрозділ. Нас висадили в одному з природних укриттів, стояв туман. І тут ворог не змусив на себе довго чекати. Так отримав перше бойове хрещення.

— Ви брали участь в обороні Широкиного, Світлодарської дуги, Мар’їнки, Водяного, Павлополя, Золотого та інших населених пунктів. Що згадуєте?

— Широкине. У нас там була передова позиція. Готувалися до Великодня. Уродженці заходу України почали прибирати територію, бо завжди перед Пасхою наводимо лад. Гадали, що ворог, який вважає себе дуже православним, не стрілятиме в таке велике свято. Але ввечері він почав сильні обстріли.

— Під час широкомасштабної війни відколи «азовці» стояли в Маріуполі?

— У Маріуполі ми стояли на лівому березі з перших днів. До 24 лютого Широкине, Павлопіль, Водяне ворог дуже сильно обстрілював з артилерії, може, з тиждень-півтора. На суходолі він нам дуже програвав, хоч переважав кількістю живої сили, артилерії на одній позиції. Переломним моментом стала авіація та ракети. У мене склалося враження, що на наш полк рашисти та сепаратисти кинули різні бойові підрозділи. Розумію, що їм було принципово знайти «Азов», першим нас штурмував і зазнав величезних втрат 9 полк так званої днр. Ворог просто вирішив знищувати місто.

Яка в них була тактика? Спочатку вони посилали піхоту і так виявляли наші вогневі точки, потім заходили танки з артилерією та авіацією, вщент руйнували багатоповерховий будинок і знову все повторювали. Ми поетапно відходили на Азовсталь. На цьому металургійному комбінаті рашистів не було, захопили хіба шлакову гору, під час штурму якої втратили багато своєї спецури.

— Мабуть, уже крилатою фразою стало ваше висловлювання, що три контузії — то не контузія, а п’ять осколків — не поранення.

— Останніми тижнями перед виходом з Азовсталі ворог почав масово використовувати стратегічну авіацію, бити ракетами. Бомбив і бомбив. Була велика інтенсивність боїв, ми спали по дві-три години. Удень вели бої, вночі забирали загиблих і поранених, нам підвозили боєкомплекти та їжу. Багато хто мав контузії. Крапельниці ставити всім не було змоги, хіба тим, які вже непритомніли.

На металургійному комбінаті з ангара в ангар переміщалися лише тунелями, бо виходити назовні було небезпечно, — над нами постійно літали безпілотники, на черзі стояла артилерія, яка одразу стріляла. Носити боєкомплекти тунелями було непросто. Гадають усі, що тими тунелями можна було на скутері їздити. Ні, вони були вузенькі, тільки для комунікацій. Згодом ворог збагнув, що ми ззовні не переміщаємося, тож почав бити протибетонними снарядами й завалювати тунелі.

Ще був «залізяка» — шпиталь, над яким пантрував ворожий квадрокоптер. Ворог, щойно побачивши якісь незначні рухи, обстрілював з артилерії. Дивно, але дуже багато разів не влучали, хоч були й прямі влучення. І дивом можна назвати наші незначні втрати.

Медикаментів, звісно, не вистачало. Остання партія ліків і засобів медпризначення до нас не доїхала — розмародерили «деенери». Перев’язувальним матеріалом слугували простирадла, сорочки. 

В «Азові» дуже прискіпливо ставляться до добору та підготовки особового складу. Як надати домедичну допомогу, мають знати всі. На Азовсталі це врятувало дуже багато життів. Я їздив на евакуацію, під обстрілами вивозив наших поранених. Брав наплічник парамедика й надавав першу допомогу. І це робили всі бійці, командири. У нас воїни на місцях стали парамедиками. Ми мусили тренуватися, бо всі розуміли значущість цього.

Спочатку ми старалися надавати домедичну допомогу й місцевим жителям. Серед дітей, чоловіків, жінок у місті були величезні втрати, утворювалися купи трупів. Певний період місцеві жителі нам теж допомагали. Із часом дійшло до такого, що, коли виїжджав у місто, здавалося, що сонячні промені вже не проходять крізь стовпи диму, вогню, а на вулицях лежали вбиті, живі ж ходили змучені, відсторонені.

— Чому на Азовсталі вирішили вмикати рашистам записи пісень народного артиста України Степана Гіги?

— Ми фанати Степана Гіги, поважно називаємо його Степаном Петровичем. Слухаємо його із 2016 року. Пригадую, поблизу Павлополя була на виїзді тоді волонтерка з Бережан, яка подарувала бійцям великий магнітофон, касету із записами пісень у його виконанні. Ми тоді цей магнітофон возили в машині, весь гарнізон Степана Петровича слухав. І коли вже 2022 року думали, що увімкнути русні, одразу ж згадали про пісні Степана Гіги «Цей сон» та «Яворина» й ще одну пісню «Кварталу 95». Задля цього використовували квадрокоптер, який має колонки, — з них лунала музика. Змушували їх так згадати і про сон, і про могилу, адже московити кричали нам через гучномовці, щоб ми здавалися, закидали нас пропагандистськими листівками, надсилали телефонні повідомлення.

Зрештою, щоб протистояти шаленій російській пропаганді, наші побратими «Доцент» і «Калина» взялися випускати «Маріупольський вісник». На аркуші А4 вони щодня писали новини, що відбувається в Україні, світі, тому що не  було інтернету. Starlink з’явився лише згодом на командних пунктах. Цю своєрідну газету розповсюджували на позиціях. Хлопці читали, знали, що відбувається насправді. Вдавалося іноді завантажити відео з виступом Президента України, ознайомлювали з ним воїнів, щоб підняти настрій та бойовий дух.

— Ви виходили в полон, але важливо, що не з піднятими вгору руками, зі зброєю. Вас етапували в колонію в Оленівку.

— В Оленівці «азовців» поселили окремо у трьох бараках. Лише «азовці» були в колонії з додатковою охороною, бо окупанти казали, що ми «асобо апасниє прєступнікі». Нашого одного бійця на допит могли вести понад десятеро охоронців із собакою.

— Ви були старші в бараку, в якому сталися вибухи, що забрали кількадесят життів наших хлопців.

— В «Азові» завжди панує дисципліна. В Оленівці ми теж поділилися на роти, а роти — на взводи, призначили командирів. Сама колонія була на консервації й дуже сильно розмародерена. Перше, що ми попросили, — принести нам книжки, щоб читати. Наші хлопці вивчали в полоні англійську мову, багато хто вже нею володіє, читали лекції з історії України. Безперечно, ворог старався забити нам мізки своєю пропагандою, вмикав своє радіо через гучномовці, але ми не вірили рашистській маячні. Через решітку можна було споглядати плац, завжди жартували, що дивимося «Оленівка ТБ». На цій картинці бачили й город, на якому росли кабачки; перелічили їх — як зараз пригадую, виросло 32.

Щодо трагічної ночі, коли пролунали вибухи. Перед тим нам сказали готуватися на вихід з речами, ми думали, що етапуватимуть до Горлівки. Тим часом просто перемістили у спеціальний барак і підірвали нас. На мій погляд, вчинили цей теракт, щоб зірвати обмін полоненими, який мав бути через кілька днів. Пригадую два вибухи, хоч хлопці кажуть, що було більше. Один точно був зовні і два всередині. Ті, хто опинився в епіцентрі тих вибухів, усі загинули.

Це сталося після відбою, вже всі спали. Я лежав посередині цього бараку. Металочерепиця вдарилася в моє ліжко. Я зазнав численних осколкових поранень, був увесь у дірках, мов друшляк. Найбільше боявся померти від крововтрати. Наші хлопці самі швидко надавали медичну допомогу, ходячі поранені допомагали тим, хто не міг піднятися, витягували побратимів з вогню.

Якби наші хлопці не самоорганізувалися, не стали надавати першу меддопомогу, було б набагато більше жертв. Працівники колонії не квапилися нас евакуйовувати, тільки на ранок узялися до справи, а багато хто з наших просто стік кров’ю. Нам не було чим зупиняти кров, особливо внутрішні кровотечі. Те, що русня зараз розказує, що не має списків загиблих в Оленівці, — то брехня, адже всіх полонених ретельно перевіряли. Усіх нас завезли в Донецьк і в шпиталі №14 робили операції. У мене і зараз у тілі є осколки, бо більше витягували хіба поверхневі, і то не знеболюючи. Операції нам робили росіяни, молоді лікарі.

— Які плани чи, може, мрії одразу здійснюватимете, коли закінчиться війна?

— Нарешті піду в гори. Ми мали пройти з друзями Чорногірським хребтом — найвищим гірським масивом наших Карпат, жити в наметах. Але не вдалося. Після війни неодмінно пройдемо.

Планів, однак, чимало. У нас ще багато обов’язків перед родинами загиблих побратимів. Повернувшись із полону, був вражений, що велика біда згуртувала українців, вони стали патріотичнішими, національно свідомішими. Але не маємо тепер розслаблятися, треба добити ворога і впевнено кувати нашу спільну велику Перемогу. 

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Арсен ДМИТРИК. Народився 31 березня 1994 року в м. Бережани на Тернопільщині. Закінчив  національні університети «Львівська політехніка» та «Острозька академія», тактичний рівень Національної академії Національної гвардії України.  Військовослужбовець. Майор. Лицар ордена «За мужність» ІІІ і ІІ ступенів. На Тернопіллі визнаний «Людиною року-2022».