Заслужений діяч мистецтв України
Віктор Бурдук
Одним з елементів герба Донецька є молоток. А на гербі Донецької області зображена Пальма Мерцалова — унікальна робота місцевого коваля, яку він наприкінці ХVІІІ століття викував із цільного шматка залізничної рейки. Тобто лишень ці дві деталі свідчать, що згадане ремесло здавна було в пошані у промисловому краю. А про те, як зберігаються й примножуються багатющі традиції попередників — майстрів горна, молота й ковадла, розповідає голова Гільдії ковалів Донбасу Віктор БУРДУК.
Всі туристи йдуть у парк
— Вікторе Івановичу, як виникла ідея створити Парк кованих фігур, який, судячи з відгуків гостей нашого міста, вважається одним з найбільш пам’ятних і колоритних місць Донецька?
— Як авторові проекту мені дуже приємно, що цей куточок Донецька ще називають музеєм прикладного мистецтва під відкритим небом і своєрідним пам’ятником ковальської майстерності. Кажуть, збоку видніше, отож, схоже, так воно і є. А створюючи його, ми насамперед хотіли підняти престиж праці коваля. Тобто ще коли в Донецьку запрацював найперший в Україні салон художнього кування, вирішили встановити кований знак чи пам’ятник ковалеві. Цю ідею виношували кілька років і перегодя вже не стали розмінюватися на один пам’ятний знак, а створили цілий комплекс — Парк кованих фігур. У 2001 році тут було лише 10 перших фігур, а тепер вже зібрано понад 170 різноманітних робіт майстрів з усього світу.
— Чи правда, що нічого подібного більше немає ніде в світі?
— Так. Минулого року мені вручили відповідний диплом від проекту «Книга рекордів України», і в ній сказано: такого зібрання витворів ковальського мистецтва і поняття «Парк кованих фігур» справді немає в жодній країні світу. Хоча, певна річ, на всіх континентах є чимало кованих з металу фігур, які стоять поодинці чи невеликими групами. А в нас парк свідчить про те, що Донецьк неспроста входить до Золотого кільця європейських міст ковалів — населених пунктів, де зберігають і розвивають давні ковальські традиції. Тим більше, що й починалося місто металургів і шахтарів, як тепер називають обласний центр, із кузні та ковалів.
— Що ви маєте на увазі?
— Не секрет, поштовхом для розвитку нинішнього потужного промислового міста стало заснування Джоном Юзом металургійного заводу, який тоді мав назву «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного і рейкового виробництва». То ось, як свідчать архіви, Джон Юз, приїхавши сюди, насамперед збудував кузню, яка стала першим цехом майбутнього заводу. А 1895 року коваль цього підприємства Олексій Мерцалов зробив унікальну роботу — викував зі шматка рейки пальму, що отримала найвищу оцінку фахівців далеко за межами невеликого тоді робітничого міста, про яке в тому самому Парижі, можливо, навіть не чули. Цікаво, що перед ковалем тоді стояло інше завдання — показати якості рейкової сталі, з якою новий завод просувався на ринок, і він, можна з упевненістю сказати, навіть перевиконав його. Бо кована пальма, яка 1900 року отримала Гран-прі на міжнародній промисловій виставці в Парижі, — справді чудовий зразок майстерності ковальської праці.
Пальма і на гірських вершинах, і під водою
— Зображення Пальми Мерцалова нині на гербі Донеччини?
— Як унікальний витвір коваля — поза сумнівом. Інша річ, що саме зображення дуже неоднозначно сприймають навіть деякі жителі нашої області, а поза межами регіону й поготів. Адже не всім зрозуміло, про що йдеться: про майстерність і якість сталі чи про екзотичну рослину? Звідси й кпини на кшталт «бананової республіки» тощо. Мабуть, свого часу потрібно було активніше популяризувати цей символ і докласти зусиль, аби через багато років повернути в Донецьк оригінал, який досі зберігається в музеї Гірничого інституту в Санкт-Петербурзі.
— Зате копії Пальми Мерцалова розійшлися по всьому світу: вони як символ потужного промислового краю є в багатьох столицях різних країн, а ще на найвищих гірських вершинах і навіть під водою — на дні Чорного моря.
— В самому Донецьку встановлено дві копії. Найпершу 1999 року викував донецький коваль Сергій Каспрук, її встановлено біля виставкового центру «Експо-Донбас». Намагаючись максимально наблизитися до оригіналу, він навіть відшукав у підземеллі місцевої шахти «Лідіївка» стару залізничну рейку виробництва 1901 року. А ще одну копію, що «росте» неподалік приміщення облдержадміністрації, виготовляли майстри нашого підприємства «Гефест» із дамаської сталі.
— Вікторе Івановичу, а хто входить до Гільдії ковалів Донбасу і чим займається подібне об’єднання майстрів молота і ковадла?
— У складі нашої організації більше місцевих ковалів, а також є колеги з Луганської, Житомирської та інших областей України. Мають намір приєднатися до нас ще й ковалі з Київщини. Роботи в нас вистачає, адже постійно беремо участь у різноманітних проектах: підтримуємо Парк кованих фігур і проводимо заходи. Приміром, стало традицією, що на Різдво наші майстри спільно працюють над черговою фігурою для Парку кованих фігур. Останніми роками до передзвону молотків донеччани звикли в день Святого Валентина — ковалі виготовляють і роздають всім бажаючим символи свята закоханих. А восени організовуємо і проводимо традиційний Міжнародний фестиваль ковальської майстерності. Цього року майстри з багатьох країн світу зберуться в Донецьку на 15-й захід. До нього ми почали готуватися заздалегідь, адже вирішили гуртом виготовити і встановити в парку фігуру коваля. Каркас уже готовий, а тепер очікуємо замовлених деталей від колег з інших країн світу. Нині взяли участь ковалі з Канади, США, Німеччини, Бельгії, Росії. Згадана фігура теж поповнить Парк кованих фігур.
— А влаштовуєте під час цих фестивалів конкурси ковальської майстерності?
— Здебільшого ми збираємося разом, аби поспілкуватися, обговорити спільні проблеми, обмінятися досвідом. Але свого часу проводили чемпіонати України з ковальського семиборства. Творчості й художнього підходу тут було обмаль, однак перед кожним учасником стояло завдання виконати 7 вправ на точність і якість. Причому від учасників вимагали хорошої підготовки, бо деталь потрібно виготовити за один підігрів. Від глядачів тоді не було відбою, бо все творилося на їхніх очах: ось коваль дістав червонющу заготовку, попрацював молотом — і вже через півтори хвилини є готовий молоток: одягай ручку і працюй… Це був дуже цікавий турнір, однак від нього довелося відмовитися через брак коштів. Коли розбагатіємо, обов’язково його відродимо.
«Гірко!» під передзвін молотків
— Розповідають, останніми роками в Донецьку ковалі — бажані гості на весіллях. Точніше — учасники.
— Цю цікаву традицію нам «подарували» колеги з російського Ульяновська. Виявляється, в давнину коваль у селі вважався дуже поважною і шанованою фігурою. І коли з певних причин тут не було священика, він навіть мав повноваження повінчати молодих. Що робимо нині? Пропонуємо молодятам стати свідками й учасниками цікавого дійства: коваль за їхньої присутності кує своєрідний оберіг — металеве серце з іменами подружжя.
— Парк кованих фігур часто називають музеєм, але ви мрієте про справжній музей. Розкажіть про цей задум.
— Вже кілька років ми наполегливо пробиваємо цю ідею, й міський голова Донецька Олександр Лук’янченко, до речі, почесний член Гільдії ковалів Донбасу, з розумінням ставиться до неї, шукає можливість нам допомогти. Взагалі ж нам потрібен центр ковальської майстерності. Тут, безперечно, має бути й музей, подібний до тих, які діють у населених пунктах Золотого кільця європейських міст ковалів. Там туристи не переводяться, а ми теж змогли б запропонувати відвідувачам чимало цікавих експонатів. Центр ковальської майстерності потрібен, аби передати надбання попередників молодшим колегам і вчити їх тонкощам цього фаху. У Західній Україні працюють подібні навчальні заклади, а ось на сході їх, на жаль, немає.
— А як ви особисто вчилися ковальській майстерності?
— Здебільшого самостійно. В той період, коли активно шукав себе, зовсім випадково побачив художньо ковані вироби — і щось всередині тенькнуло: «моє». Певна підготовка була з дитинства, бо багато і гарно малював. А ще допомогло те, що змалку батько, спасибі йому, навчав робити все власними руками. Самотужки зробив горн і почав опановувати елементарні ковальські прийоми. Дещо показували старші й досвідчені ковалі, яких тоді багато було в кузнях при шахтах і заводах. Серед них не тільки ремісники, а й майстри художнього кування, в яких і намагався вчитися. Коваль — дуже важка професія, але таки є бажаючі навчитися не лише банальному ремеслу, а й художньому куванню. Зрештою, для Донецька, де зберігають і примножують багатющі відповідні традиції, це нормально.
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
(фото автора)
ДОCЬЄ «УК»
Віктор БУРДУК. Народився 10 листопада 1957 року в місті Балтійськ Калінінградської області, з 1961-го проживає в Донецьку. Закінчив металургійний технікум та енергетичний факультет Донецького політехнічного інституту. Майстер декоративно-прикладного мистецтва. Засновник і керівник ковальського підприємства «Гефест». Автор і керівник проекту «Парк кованих фігур». Голова Гільдії ковалів Донбасу. Заслужений діяч мистецтв України.
Віктор БУРДУК.
Ми в Google+