Для когось Конституція, право, закон — поняття абстрактні. Для мене вони асоціюються з конкретною людиною — Михайлом Дмитровичем Сиротою. Журналістські стежки не раз перетиналися з дорогами цього видатного політика. Однак тоді я не сприймав його як видатну постать на політичному небосхилі. Просто разом з іншими колегами мав нагоду зустрічатися з ним, слухати його аналітичні роздуми, в яких він ніколи не нав’язував свого бачення, а спонукав думати, самому робити висновки. Політик був частим гостем у редакціях газет — міг просто зайти в кабінет до когось із журналістів, прочитавши якусь статтю, щоб подискутувати, розповісти про своє бачення проблеми, підказати можливе її розв’язання. І все це — без краплі зверхності чи марнославства, якими грішать чимало народних обранців.

Біля підніжжя пам’ятника Михайлові Сироті в Черкасах ніколи не в’януть квіти

Усе життя і одна ніч

У пам’яті — розповідь батька, Владислава Кирея, про одну із зустрічей зимового вечора, коли він у журналістських справах приїжджав до Києва. Тоді на вулиці Грушевського випадково зустрівся з Михайлом Сиротою. Час був пізній, усі засідання у Верховній Раді вже закінчилися, і Михайло Дмитрович запропонував йому трохи прогулятися. Говорили багато про що. І звичайно ж — про майбутнє України. Ситуація в політикумі тоді була досить напруженою (а коли у нас вона буває інакшою?), певні реакційні сили тиснули тоді на «державників», спонукаючи до поступок, однак Михайло Сирота не особливо переймався поточним моментом. Він був упевненим у щасливій долі України. «Ось побачиш — мине десяток-другий років і наша країна засяє серед світових держав як одна із соціальних, розвинених, правових...» — казав. А у його примружених очах можна було прочитати глибоку віру в українців, їхнє достойне майбуття.

На жаль, час невблаганно розлучає нас із тими, кого поважаємо, любимо. Біля Черкаського державного технологічного університету три роки тому встановили пам’ятник народному депутатові України Михайлові Сироті. Цьому навчальному закладу майбутній творець Основного Закону віддав чимало років свого життя: тут навчався, працював проректором, звідси розпочав шлях у велику політику. Повз пам’ятник щодня проходять студенти, жителі обласного центру. Запитую двох юнаків, які заклопотано прямують вулицею, чи знають вони, кому встановлено цей пам’ятник?

«Аякже! Творцеві Конституції. Михайло Дмитрович 18 годин простояв за трибуною Верховної Ради, приймаючи Основний Закон України...» — відразу відповідають.

Хлопці пішли, а я тривалий час дивився їм услід і був приємно вражений такою вичерпною відповіддю.

У пам’ятному 1996-му було Михайлові Сироті сорок років. Він обрав політичну кар’єру, хоч наукова і педагогічна після закінчення Київської політехніки також успішно складалися. Став кандидатом технічних наук, почесним магістром права. Обравши Михайла Дмитровича до парламенту 1994 року, черкащани і вдруге висловили йому довіру. Через рік після прийняття Конституції Михайло Сирота став парламентарем року, видав чудову книжку «Україна в геополітичному просторі третього тисячоліття». Він дивився вперед і чітко бачив там важливе місце нашої держави.

Часто думаю: а як би вчинив, яку б позицію зайняв Михайло Дмитрович у політичних протистояннях сьогодні? Чи зміг би спокійно сприймати сучасні реформаторські перипетії? Чи знайшов би себе в нинішньому державницькому житті? А те, що він був справжнім державником, — сумнівів ні в кого не виникає.

То тільки так здається, що тоді, у перші роки незалежності, було все просто. Ні. Саме про ті події поділився якось спогадами очевидець і учасник конституційної ночі, народний депутат України другого скликання Петро Душейко, відомий на Черкащині керівник і господарник, учитель і землероб. «Та й прийняли ми Основний Закон не за одну ніч. Над ним тривалий час працювала команда фахівців, людей грамотних, компетентних, тому виписана вона досить вдало. Конституційна бурхлива ніч — то був апогей, історичний момент її остаточного прийняття, коли було відкинуто всі сумніви й подолано спокуси щось переінакшити», — свідчить він.

Як член робочої групи з підготовки проєкту нової Конституції Петро Григорович разом з іншими депутатами часто допізна брав участь у дискусіях і супе­речках. «Не все йшло так чітко, як може сьогодні здаватися. Були спроби бойкотувати прийняття Конституції. Не налаштований на її прийняття був і Президент, вели мову й про проведення референдуму. Не мали наміру приймати її комуністи», — згадує Петро Душейко.

Однак, як стверджує колишній народний депутат, конституційні положення було виписано задовго до конституційної ночі талановитими фахівцями. Виписано чітко, вмотивовано, переконливо. Тому й удалося їх відстояти. Історична роль конституційної ночі, вважає він, безпосередньо Михайла Сироти в тому, що тоді було досягнуто компромісу, порозуміння. Тут відіграла вирішальну роль його неординарна особистість. І якраз цього нерідко бракує в Україні сьогодні. А маленька вистраждана книжечка, переконаний Петро Душейко, варта цілих грубих томів. Тому слід не переписувати її, а виконувати.

Нерідко пригадую й слова нині покійного черкаського письменника, лауреата Шевченківської премії Василя Захарченка: «Якби у Верховній Раді було більше таких, як Михайло Сирота, не було б у нас чвар, непорозумінь, протистоянь влади з народом».

Вдячність і повага до черкаського депутата не мали меж. Фото з сайту chmr.gov.ua

«Це була боротьба добра і зла»

А ось як розповів про процес прийняття Основного Закону сам Михайло Сирота в інтерв’ю черкаському журналісту, який нині проживає в США, Левку Хмельковському, записаному у листопаді 1998 року.

«Часто в Україні ліві сили говорять, що Конституція була прийнята за одну ніч, маючи на увазі той драматичний період, коли цілу добу ми не виходили з Верховної Ради, поки не прийняли Конституцію. Це зовсім не так, тому що відразу після проголошення акта про незалежність і суверенітет України створили комісію для опрацювання Конституції, яку очолювали Леонід Кравчук та Іван Плющ. Але їм забракло сил і терпіння довести справу до логічного завершення. Верховна Рада достроково розпустилася, так і не прийнявши Конституцію.

Коли у 1994 році було обрано нову Верховну Раду, відразу сформували нову Конституційну комісію, яку очолили новий Президент України Леонід Кучма, а також новий Голова Верховної Ради Олександр Мороз. Ця комісія працювала досить довго і врешті у лютому 1996 року передала проєкт до Верховної Ради. Уже побіжний його перегляд показував, що Верховна Рада навряд чи могла б прийняти його відразу навіть за основу. Близько 80 депутатів підтримували проєкт, але для прийняття Конституції потрібно не менше 300 голосів. Розпочався завершальний етап надзвичайно сильної боротьби і протистояння за прийняття Конституції, які переходили на все суспільство. Доки йшли дебати, ми майже повністю переробили проєкт і на початку травня внесли його на розгляд Верховної Ради. Це був шок для тих, хто не хотів приймати Конституцію, коли за її прийняття в першому читанні проголосувало 240 депутатів.

Коли прийняли в першому читанні проєкт Конституції, Верховна Рада встановила нам термін два тижні, аби ми доопрацювали її, адже, за нашим законодавством, кожен депутат може подати доповнення і зміни, а ми повинні їх доопрацювати, аби у другому читанні розглядати і приймати остаточний варіант. Комуністи вибрали свою тактику — дати нам стільки зауважень, щоб ми фізично не змогли їх опрацювати. Вони внесли понад 7 тисяч поправок! Комуністи, які увійшли до нашої комісії, вимагали кожну поправку розглядати, затягуючи час. Коли ми видрукували всі поправки, вийшло 1140 сторінок.

Це була дуже виснажлива боротьба, але стаття за статтею ми голосували, набирали необхідне число 300 голосів. Напруга зростала. Усі негаразди, які були в Україні, концентрувалися в Києві, під куполом Верховної Ради. Йшла боротьба за те, чи буде українська держава, чи йтиме вона тим курсом, яким іде весь розвинутий світ? Здавалося, ми зайшли в глухий кут, оскільки проголосувати за те, що українська мова є єдиною державною мовою, проголосувати за синьо-жовтий стяг, за тризуб. Це здавалося майже неймовірним.

27 червня, коли зайшли о 9-й годині до Верховної Ради, ми розуміли, що або ми, не виходячи з Верховної Ради, завершимо прийняття Конституції, або в Україні Конституції не буде. Залишилися найбільш важливі питання, пов’язані з мовою, з символікою, з Автономною Республікою Крим, приватною власністю на землю. До 5-ї ранку ми працювали в різних секціях, а о 5-й я став на трибуну Верховної Ради і не зійшов з неї до 9:20 ранку 28 числа. Було це надзвичайно драматичне засідання. Ніхто не спав. Не було багатьох урядовців, не було комуністів, які майже всі покинули зал. І дуже часто було, що залишалося 330 чоловік, а деякі комуністи, які залишалися, вийняли свої картки для голосування. 302 особи, 301... Все висіло на волосинці. Багато було провокацій.

Як викладач, я використовував звичний прийом. Намагався бути спокійним і нікому не вдавалося вивести мене з рівноваги.

Одного лише разу Мойсеєнко вивів мене з себе, коли сказав: «Ви тут причепили ганчірку і думаєте, що це у вас прапор?». Я відповів: «Може, для вас це й ганчірка, а для мене — це Прапор моєї держави!».

Величезне напруження тривало всю ніч. Голосували дві статті разом. З одного боку це була стаття 20 про Герб, Прапор, Гімн нашої держави, а другого боку — Автономна Республіка Крим. Якщо ліві не хотіли 20-ї статті, то праві вважали, що не повинно бути Автономної Републіки Крим, повинна бути Кримська область. Проголосували 301 голосом за це, і тоді я остаточно зрозумів, що Україна таки матиме свою Конституцію. І почався інший етап нашої історії, який є навіть складніший». (Текст із деякими скороченнями подано за виданням «Свобода» — газета української громади в Америці, 17 серпня, 2018 р.).

Сльози перемоги

...Не в’януть квіти біля підніжжя пам’ятника Михайлові Сироті. Його проникливий погляд, який вдалося передати скульптору, спрямований у наступне тисячоліття, а, можливо, й далі. Почесний титул батька Конституції України залишиться в нього назавжди як геройська відзнака полеглому на полі бою звитяжцеві. Скупий на сльози, він заплакав, мабуть, раз у житті, коли парламентський зал нарешті проголосував «за». Це були сльози радості, сльози перемоги й очищення.

Таким ми й пам’ятаємо його — справжнім, простим і людяним.