«Вогнем і мечем» — проти національної ворожнечі

85 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄЖИ ГОФФМАНА

ТАЛАНТ. Дитинство майбутнього видатного кінорежисера минуло в засланні в Алтайському краї, де понад чверть населення — українці. Дружиною Єжи Гоффмана, якій, за його ж визнанням, він завдячує вірою у власні сили, стала киянка. Не дивно, що і легендарний фільм «Вогнем і мечем» не про криваву різанину між поляками й українцями, а про шлях до усвідомлення того, що в кожного народу — власна вітчизна, історія і правда.

 

170 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ФЕДОРА ВОВКА

Черепки, цінніші за золото скіфів

ПОДВИЖНИК. «Український буржуазний етнограф, антрополог і археолог. Недооцінював спільність культур українського, російського і білоруського народів. Висунув безпідставну думку, що нібито українці за антропологічними ознаками становлять тип, відмінний від росіян», — повідомляли про Федора Вовка радянські енциклопедії.

Насправді наш земляк — науковець зі світовим іменем, чиї заслуги в антропології відзначено навіть французьким орденом Почесного легіону. Саме з наукових праць Федора Вовка за кордоном уперше дізналися про унікальну стоянку давніх мисливців на мамонтів, знайдену на Чернігівщині у селі Мізин.

На відміну від більшості сучасників-археологів, яких насамперед цікавили золоті скарби, наш земляк доводив, що «кістяки людські й звірячі, свідчення матеріальної культури» — не менш цінне джерело знань про минуле. До речі, саме з ініціативи Федора Вовка українські етнографи, крім збирання фольклору, почали цікавитися начебто всіма звичними речами повсякденного побуту.

Парадокс долі, що унікальні колекції гончарних виробів з Опішні та лемківського одягу домашнього виробництва, зібрані під керівництвом Федора Вовка, нині зберігаються в музейних колекціях Санкт-Петербурга — столиці країни, з якої науковець змушений був емігрувати, а його дружину і дітей царська влада запроторила на заслання у В’ятську губернію. 

100-РІЧЧЯ СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

А про господарів забули

ПОГЛЯД. 8 березня (23 лютого ст. ст.) 1917 року в Петрограді розпочалися масові демонстрації, що завершилися 16 березня (3 березня) ліквідацією самодержавства і створенням Тимчасового уряду. За аналогією з недавньою Революцією гідності, вся виконавча вертикаль влади стала нелегітимною, що спонукало місцеві думи брати відповідальність за ситуацію в містах на себе. Однак за царських часів під час виборів депутатів, яких іменували гласними, діяв майновий ценз і, як наслідок, Київська міська дума фактично представляла інтереси найзаможніших містян.

За національним складом це був майже суціль російський орган влади, хоч частка росіян серед населення «южноруських» губерній на той час не перевищувала 12%. Однак спрацьовував і майновий ценз, і державна політика відправлення української інтелігенції на роботу в центральні губернії Росії. Натомість професорами, суддями, церковними ієрархами в Малоросії зазвичай призначали великоросів. Тож частка українців серед вищого прошарку інтелігенції в українських губерніях не перевищувала 0,5%.

Не менш ганебною була ситуація з газетами, адже з початком Першої світової війни запровадили чергову заборону на українськомовні видання, що почали виходити після революції 1905 року. На час повалення самодержавства в Києві було три найвпливовіші газети: «Киевская мысль», «Киевлянин» та «Последние новости». Перші дві дотримувалися відверто шовіністичних великоруських позицій, а третя була безпринципним бульварним виданням.

Саме у такій невтішній ситуації довелося відроджувати українську державність та формувати Центральну Раду. Влада у Києві фактично перейшла до міської думи, точніше, «ісполкома», сформованого з числа гласних та делегованих до їхнього складу активістів.

Напрочуд цікаві об’єктивні спогади про роботу того виконкому залишив активний учасник тих подій київський адвокат єврейського походження Олексій Гольденвейзер. Їх надруковано за кордоном в «Архіві російської революції». За його свідченнями, в новому органі влади були представники всіх сил — від робітників до інтелігенції, від солдатів і студентів до офіцерів, від великоросів і поляків до «Ради об’єднаних єврейських організацій». Винятком стали… українці.

Гольденвейзер з гіркотою визнає «легковажну зневагу до українського національного руху з боку російської та єврейської інтелігенції. Ми не знали і не хотіли знати нічого про українство і його національні домагання». Ще красномовніша його оцінка Української Центральної Ради, формування якої розпочалося 16 березня та організаційно завершилося 20 березня 1917 року:

«Спершу ми дивились на Раду як на суто національне об’єднання. Єврейська рада навіть намагалася конкурувати з Радою, клопочучись про надання їй приміщення в Педагогічному музеї. Однак останній залишився в українців і став їхньою штаб-квартирою. Звідти почали виходити ниті, які поступово охопили провінційні міста й навіть села України, а також армію. Українські діячі виявили велику енергію й зуміли за короткий час створити широко розгалужену міцну організацію. Дуже скоро Рада перестала рахуватися із владою нашого виконкому і дивилася на себе як на орган, незалежний від місцевих «російських» установ».

Олексій Гольденвейзер визнає, що, коли на час створення в березні 1917 року виконкому лідери російської, єврейської і польських громад Києва проігнорували існування українців та їхні національні потреби, у червні вже довелося «шукати рятівний компроміс і миритися з Радою». Додамо вже від себе, що це стало результатом титанічної організаторської роботи лідерів українства і пропагандистської ролі новоствореної українськомовної газети «Нова рада» та масової ініціативи низів, що дало змогу фактично з нуля вибудувати державні інституції.

У червні Українська Центральна Рада домоглася від Тимчасового уряду офіційного визнання, а представники розформованого київського «ісполкома» навіть отримали третину місць у ще недавно ігнорованому ними органі влади. За словами Гольденвейзера, саме тоді він і його колеги вперше з подивом почули, що в Україні росіяни і євреї — лише національні меншини, які мають рахуватися з інтересами ще донедавна безправного корінного люду, що нарешті став народом. 

830 РОКІВ ПЕРШІЙ ЛІТОПИСНІЙ ЗГАДЦІ УКРАЇНИ

Украдена «братьями» історія

ПАРАЛЕЛІ. «Справжню» історію тоді ще Московії почали писати, точніше, переписувати за Івана Грозного, коли за його наказом до Москви звезли старожитні літописи та рукописні хроніки. Більшу частину доставлених обозами книг знищили, а залишки ретельно підібраних та за височайшою волею сфальшованих джерел стали основою для претензій держави, населеної племенами чуді, весі й мері, на давньослов’янську спадщину Київської Русі.

Згодом «святу справу», розпочату організатором кривавого терору проти власного народу та розпусником, який офіційно мав аж сім дружин, продовжили не менш колоритні персонажі Петро І та Катерина ІІ. За них Московія остаточно стала Росією-Руссю, а дивом уцілілі в часи Івана Грозного літописи зазнали чергового підтирання текстів, знищення «шкідливих» сторінок та великодержавних «доповнень».

Лише щасливий випадок та недогляд фальсифікаторів зберіг першу відому нині згадку України, датовану 1187 роком. Міститься вона відразу в двох незалежних джерелах — Іпатіївському та Лаврентіївському літописах і стосується однієї події — смерті переяславського князя Володимира Глібовича, за яким, за свідченням невідомого літописця, «Україна много постонала (потужила)». Єдина відмінність між двома документами в тому, що за першим кончина можновладця сталася 18 квітня, а за іншим — 18 березня. Остання дата більш імовірна, бо Володимир Глібович преставився у середу Вербної неділі, яка у 1187 році припала саме на 18 березня.

Через два роки у документі йдеться про князя Ростислава Берладника, який приїхав до «України Галицької». У ще одному літописі, відомому як Галицько-Волинський, збереглася згадка від 1213 року про Україну вже часів князя Данила.

За радянських часів про це воліли не згадувати, адже, за офіційною історіографією, Київська Русь аж до розорення у 1240 році монголо-татарськими ордами залишалася «спільною колискою трьох братніх народів», де апріорі не могло бути жодної окремої України. Отож цілком закономірно, що нинішні російські шовіністи одностайно твердять: ідеться лише про «окраїну» Русі, а не якісь «міфічні» українські землі, яких «нєт» і «бить нє могло».

Якщо дотримуватися такої думки, то мусимо повірити, що за померлим Володимиром Глібовичем «постонало» навіть не все Переяславське князівство, а лише його прикордоння, до речі, значно менше, ніж у сусідніх Київського і Чернігівського князівств. Вони фактично повністю прикривали територію тодішньої Переяславщини. У підсумку тільки невелика її частина на півдні межувала з Диким Полем.

Отож насправді йдеться не про «окраїну», а «край», «країну» в значенні союзних князівств, «руські землі», загальнозрозумілим синонімом яких у 1187 році було слово «Україна». Нічого виняткового у подвійних назвах немає, бо, наприклад, у найбільшої ріки нашої держави досі дві загальновизнані назви — Дніпро-Славутич.

На відміну від Руси-України, якій справедливо належать обидва найменування, засвідчені давніми літописами, «братська» Московія фактично вкрала, нахабно анексувала чи, м’яко кажучи, безпідставно привласнила чужу історичну спадщину і славу. До речі, навіть Вольтер, листуванням і дружбою з яким пишалася Катерина ІІ, в одному з листів до імператриці безапеляційно написав: «Ми в Європі знаємо одну Русь — Київську, останнім королем якої був Данило Галицький». 

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)