Стільки талантів на сцені в Рівному ще не було. Їх зібрали Міжнародні театральні зустрічі з нагоди 80-річчя обласного академічного музично-драматичного театру. Протягом десяти діб щовечора глядачі поспішали на нову виставу: сьогодні у виконанні акторів із білоруського Бреста, завтра — з польського Забже, післязавтра — з Тернополя, Львова, Києва. І лише коли театральний бум стих, автор ідеї директор та художній керівник театру народний артист України лауреат Шевченківської премії Володимир ПЕТРІВ викроїв час для інтерв’ю «УК».
— Володимире Юліановичу, побувала на чотирьох із восьми вистав Міжнародних театральних зустрічей. Враження досі зі мною, вони, якщо щиро, перевершили навіть насичені новорічно-різдвяні.
— А ми саме на це й сподівалися. Хотіли, щоб глядачі пережили це разом із нами, пішли з тими враженнями у новий високосний рік. Вдалося, кажете? Чудово!
Ми довго думали, що подарувати рівнянам з нагоди ювілею театру. І вирішили запросити в гості колег і добрих друзів. Не відмовив ніхто. У Рівному ми отримали зустрічні запрошення знову приїхати і до польського міста-побратима Забже, і до Бреста, й до Тернополя, Житомира, Луцька, Івано-Франківська. І це публічно, на сцені. Зрештою, ви ж самі все чули і бачили.
— Бачила й інше: ваше особисте, сказати б, перевтілення щовечора. Сьогодні ви разом із Євгеном Нищуком, який філігранно зіграв моновиставу «Момент кохання», читали поезію Ліни Костенко, а завтра в правдивому образі гуцула дякували заньківчанам за автентичний «Гуцульський рік». То була імпровізація чи все-таки завбачливі домашні заготовки?
— А хіба на заготовки був час? Той шалений темп давав змогу на мить зосередитися хіба що вже у глядацькій залі. Під враженням зберу докупи кілька думок, окреслю якусь загальну лінію. Та раптом усе змінюється за хвилину! Ось коли львів’яни вже завершували виступ, вирішив одягнути сардак і крисаню (гуцульські свита та капелюх. — Авт.), щоб висловити їм вдячність, підтримавши той неповторний колорит.
— Але ж так вправно заговорити гуцульською говіркою в один момент не вдасться.
— Тут уже мозок увімкнув генетичну пам’ять. Я народився на Прикарпатті, тож і говірка залишилася зі мною. Як і звичаї, зокрема різдвяні, коли батько заносив до хати дідуха, а старший брат — кутю. Шкода тільки, що батьки рано пішли: тато 1985-го, щойно я прийшов до Рівненського театру, мама пізніше. Але на цій сцені їй не довелося мене побачити, бачила в Івано-Франківську, коли ми приїздили на гастролі. До речі, спочатку мого театрального вибору батьки не сприймали всерйоз.
— А вийшло так, що серйозніше не буває: ви в рівненському театрі 35 років із поважних 80 — майже пів історії. І вже 22 поєднуєте посаду директора та художнього керівника. Ви і режисер унікальних вистав, і неперевершений актор. Лише Шевченківська премія 2008 року за «Берестечко» чого варта!
— До речі, режисер «Берестечка» — шанований Володимир Дзекун, і премію ми теж отримали вдвох. Він як режисер, я як виконавець головної ролі Богдана Хмельницького у виставі за однойменним романом у віршах Ліни Костенко. Коли телефоную Ліні Василівні (пишаюся, що маю такий привілей), досі вітаюся одним із рядків: «Не гідний вас Богдан». І вона розуміє, що її турбує виконавець ролі Хмельницького з Рівного. На різні теми можемо говорити годину. Її одкровення сприймаю як життєві поради і часто переосмислюю те, що роблю. Або приймаю кардинально інше рішення. Але цим дуже дорогим мені знайомством не зловживаю. А щодо 35 років у нашому театрі… Здається, що прийшов сюди тільки вчора.
— Пам’ятаю, коли на рівненській театральній сцені йшли чеховські «Три сестри», а в залі, як ви справедливо іронізували, був лише… дядя Ваня. Тепер усе змінилося: не візьмеш завчасно квиток — не потрапиш на виставу. Як вдалося, сказати б, навернути глядача до театру?
— Вочевидь, люди стали багатшими. Звісно ж, духовно, бо матеріально, на жаль, ні. А з екранів на них що виливається? Вбив, зарізав, спалив! Українських фільмів на кшталт «Поводиря» небагато. Тому з величезною приємністю кажу, що в Рівному нині мода на театр. І це мені як бальзам на душу.
Проте розумію, що моди не існувало б, якби ми тут, у колективі, не були її законодавцями. Бо є твори, які в нашому репертуарі десятиліття («Останній строк», «Суперники»), і люди на них ідуть. Є нові, як-от мюзикл «Біла ворона» чи «Маруся Чурай». І є наша відверта розмова з глядачем, що зачіпає струни його душі. До речі, знаєте, з чим найбільше борюся? Зі стражданнями актора на сцені: не візьмеш цим залу, хоч як старайся перегравати. А щирістю візьмеш.
— Ви щоразу йдете до глядача як на перше побачення. І це важливо. Ніби напиваєшся свіжої води з якоїсь невичерпної криниці творчості. До речі, коли приїздять підзаробити навіть дуже імениті, такого відчуття немає.
— Ви ж самі відповіли: тоді на кону гроші. До речі, це давня дискусія, як і скільки повинен заробляти театр. Нині в Україні проходить аудит усіх театрів, у нас він уже завершився. І це добре, бо потрібно знати ситуацію достеменно. Почув від аудиторів таке: чому б вам не зробити квитки по 500 гривень і зовсім не брати коштів від держави? Як на мене, спочатку варто з’ясувати, як трактувати театр: як машину для заробляння грошей чи як духовну, доступну більшості її громадян інституцію? Саме тому народний артист України Євген Нищук публічно висловився на наших міжнародних зустрічах: пора припинити дискусії про самоокупність театрів.
— А ви як вважаєте?
— Я не проти, щоб у Рівному з’явився ще хоч один театр, скажімо, міський. Тоді буде здорова професійна конкуренція. А оцінку дасть головний арбітр — глядач, який голосуватиме ногами: він або йтиме на вистави, або стежка до театру заросте.
Тривають дискусії про навантаження акторів. Мовляв, в одного багато ролей, в іншого мало. Скажу так: якщо театр складатиметься із самих зірок, він довго не існуватиме, бо вони просто з’їдять одна одну. Як пояснити аудиторам, що в масових сценах теж потрібні професіонали? Врешті, яким незаангажованим барометром вимірювати творчість? Бо моя оцінка як художнього керівника однаково буде суб’єктивною, хоч намагаюся бути максимально безпристрасним і об’єктивним. Тобто сьогодні актори в певній залежності від мого бачення, як творити якісний театр, а завтра, коли зміниться художній керівник, так само залежатимуть від його творчих переконань. Добре, як цей суб’єктивізм ґрунтується на професійності. А якщо ні? Це питання? Безперечно. Але ж творчість не вкладається в чіткі рамки від «а» до «я». Актор — це, якщо хочете, спосіб життя.
— Як і журналіст. Тут із колишньої слави кожуха не пошиєш, бо кожен новий матеріал починаєш із чистого аркуша. Тому й рамки, умовно кажучи, з 9-ї до 18.15 — не для нас. А без чого не буде успішного театру?
— Дякую за розуміння місії акторів та журналістів. У нас справді багато спільного. Якщо говорити про творчі моменти, то успішного театру не буде без інтуїції, тобто такого собі нюху на якісні речі, режисерського смаку і внутрішнього незадоволення собою. Це мене переслідує постійно і змушує працювати з потроєною енергією.
— Актор Олег Пшин, який приїхав з донецького театру, розказав, як ви відповіли на його перший телефонний дзвінок: «Вакансій у нас немає, але ми тебе беремо».
— Саме так і було. Вакансія знайшлася, і ми жодного дня не пошкодували про своє рішення. Олег — чудовий актор, тут, у місті своєї юності, він розкрився по-новому, знайшов себе. А головне, що він серед однодумців.
До речі, колектив оновлюємо постійно, вливаємо в нього свіжу кров: нещодавно взяли семеро молодих акторів. Той, хто на додачу до таланту, не лінується, як правило, знаходить себе. Тішуся, що з нагоди 80-річчя троє наших отримали почесні звання: Ніна Ніколаєва та Сергій Бондарук — заслужених артистів та режисер Олександр Олексюк — заслуженого діяча мистецтв України.
А якщо думати лише про звання і не гарувати за схемою 24х7, не буде ні ролей, ні звань. Знаю напевно. Наші актори постійно стукають у професійні двері, знімають про свою роботу відео, подаються на різноманітні конкурси. І виграють. Ніна Ніколаєва, Станіслав Лозовський, Вікторія Клєщенко-Пилипчук та й інші отримали ролі в українському кіно. Зокрема, наші знялися у фільмах «Гетьман», «Захар Беркут».
— Що в планах на високосний 2020-й?
— Чотири-п’ять високоякісних нових вистав. Серед них буде й пластична, над якою вже працюють наш балетмейстер Олег Віюк та режисер Юрій Паскар. Також запросимо на вистави режисерів зі Львова та Херсона. Дуже хочеться поставити Шекспірівського «Гамлета». Уже попрацював з текстом з олівцем, і не раз. Але за клопотами до 80-річчя ще не побачив цілісності цього твору, щоб пропонувати його акторам. Ось завершимо наші новорічні видовища, і буде «Гамлет»!
Від нас розпочався всеукраїнський тур «Піккардійської терції» «Казка на білих лапах». Виконавцями різдвяних пісень поряд з іменитими вокалістами були незрячі дітки з різних міст України. Ми теж дуже хотіли поділитися добром на Різдво, тому в театрі пройшли майстер-класи з інклюзії від неймовірної львів’янки Оксани Потимко для 100 педагогів Рівненщини. Опікувалася цим наша завідувачка літературно-драматичної частини Ірена Боровець.
І надалі співпрацюватимемо із самодіяльними театрами, як у межах фестивалю «Відкрита брама». Скажімо, торік на нашій камерній сцені з повним аншлагом виступили 10 таких театрів. Відкривати для себе щось нове — це чудово.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир ПЕТРІВ. Народився 1962 року в селі Старий Мартинів на Івано-Франківщині. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого та Українську академію державного управління при Президентові України. У Рівненському музично-драматичному театрі починав як актор драми. З 1997-го — директор і художній керівник.
Знімався у фільмах «Ще до війни», «Вир», «Купальські бувалиці», «Україна у вогні» та інших. Як режисер поставив вистави театру. Серед них «Суперники», «Останній строк», «Каліка з острова Інішмаан» та інші.
Ми в Google+