У його творчому багажі — понад 50 блискучих ролей у театрі і кіно («В бій ідуть самі «старики», «Дума про Ковпака», «Капітан Немо», «Як гартувалася сталь», «Народжена революцією», «Балада про доблесного лицаря Айвенго»), авторські телепередачі про людей віри і любові, майстер-класи дикторів і ведучих, робота викладача в театральному університеті ім. І. К. Карпенка-Карого. Його впізнають на вулицях, глядачі різних поколінь шепочуть услід: «Дивіться, Скворцов іде». А фраза його героя «Будемо жити!» нині актуальна як ніколи. Наша розмова — з народним артистом України, «найкращим голосом Першого Українського» Володимиром Талашком.
— Володимире Дмитровичу, роль льотчика Скворцова у фільмі «В бій ідуть самі «старики» принесла вам популярність, про яку тільки можуть мріяти актори. Вам довелося боротися за право зіграти її чи Леонід Биков одразу зрозумів, що ви саме той актор, який йому потрібен?
— Він показав мені сценарій і запитав, кого б я хотів зіграти. Я відповів, що грати Титаренка не хочу, а зіграв би Скворцова. Льоня сказав: «У тебе губа не дурна». Але він вже заздалегідь знав, що планує мене на цю роль. Биков підбирав актора пристрасного, «рваного». У фільмі «Як гартувалася сталь» мій герой знищив комсомольський квиток і кинув товаришів, а потім повернувся і сказав: «Хлопці, вбийте або прийміть». Саме такий характер був йому цікавий як режисерові.
Одна з найскладніших для мене сцен — розмова біля багаття. Я все думав, як же мені зіграти це: «Я боягуз, командире. Подавай у трибунал».
— Проби до фільму — болюча для акторів подія: затвердять — не затвердять. Свої хвилювання з цього приводу пам'ятаєте?
— Особливих хвилювань не було, адже Биков, коли мене зустрів, одразу сказав: «Знаєш, а давай відразу в матеріал фільму!» Проби, звичайно, були, але Биков, від природи інтелігентний і ввічливий, завжди оберігав акторів, старався, щоб ніхто не відчував себе відпрацьованим матеріалом. Я, наприклад, ніколи не зустрічався з іншими претендентами, хоч на таку роль Биков, напевно, пробував ще когось. В іншого режисера можна було, виходячи з проб, побачити гнітючу картину — ще одного актора, навіть близького друга, в таких самих костюмі і гримі. Биков такого ніколи не робив.
— «Найкращий голос Першого Українського» так чудово співає і в житті?
— Ми всі співали. Леонід Биков сам співав і підбирав людей, які були йому співзвучні, вміли відчувати одне одного. Він був дуже скромним, сором'язливим. Це на екрані ми його бачили смішним, іноді нахабним. А в житті він був зовсім іншим. Це як у Ліни Костенко: «І в генах щось взялося за косу» — про Івана Миколайчука. Але це було і в Леоніда Бикова. Напевно, головна риса його характеру — ніжність. Пояснити це складно, можна лише відчути. Десятки акторів могли б зіграти роль Макарича, але Биков узяв Смирнова, який війну пройшов у розвідці, жив з мамою в комуналці, а в кіно був смішним і дурним. І тільки Биков дав йому змогу зіграти таку роль, тому що розумів, яка ця людина в житті. Коли Олексій Смирнов знімався в одному з пробних дублів, лежав сніг. А основні сцени фільму знімали влітку, буяла трава. Смирнову стало зле, і Биков не став знімати новий дубль. Він узяв у картину той, зі снігом. І ніхто не помітив. Хіба це не ніжність?
— Ваш китобій Нед Ленд у телесеріалі «Капітан Немо» — скандаліст і руйнівник. А глядачі полюбили його, як і льотчика Скворцова. Чому?
— Гадаю, тому, що я грав людину, яка рветься на свободу з усією пристрастю душі. А такі герої завжди приваблюють. У 30-річний ювілей виходу на екран фільм «Капітан Немо» було представлено на дитячому кінофестивалі в «Артеку». Діти, яких уже не здивуєш навіть ефектами «Володаря перснів», «Гаррі Поттера» і «Матриці», були заворожені цим фільмом. У мене був мозоль на пальці — кожен глядач у залі (а це 300 дітей) хотів отримати автограф!
— Як вам вдалося домогтися такої фізичної форми, що глядачі повірили: перед ними справжній гарпунер?
— Я тоді активно займався спортом, тренери покладали на мене надії і в легкій атлетиці, і в самбо, і у п'ятиборстві. А перед цим була армія і навчання в гірничому технікумі. Захищав честь технікуму в команді важкоатлетів, мав третій розряд.
— З гірничого технікуму — в актори?
— Я народився у Волинській області, але коли мені було 6 років, батьки переїхали на Донбас. Жили в Макіївці. Я пішов навчатися в донецький гірничий технікум, хоч гірником бути не хотів. На другому курсі на фестивалі художньої самодіяльності мене побачив головний режисер Донецького музично-драматичного театру, запросив попрацювати. Мама заплакала, тато взяв у руки ремінь. Але я вже захворів театром. Працював там рік, і мене забрали в армію. Служба в армії затримала моє становлення як артиста, а як людині дуже допомогла. Я усвідомив, як це важливо — вміти захищати Батьківщину. Коли старшина дізнався, що хочу бути актором, сказав: «Не хвилюйся, я з тебе цю дур виб'ю». А коли я йшов на дембель, порадив: «Будь артистом, синку».
Я поїхав до Києва і вступив до театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. Нашими вчителями були Костянтин Степанков і Микола Мащенко. Кость Петрович говорив: «Не знаю, яких артистів я з вас зроблю, але хотілося б зробити порядних людей».
— Ви зіграли в кіно понад 50 ролей, але глядачі найчастіше ототожнюють вас із героєм фільму Леоніда Бикова. А яка роль улюблена для вас?
— Часто буває, що актора ототожнюють з однією роллю. У В'ячеслава Тихонова це Штирліц, хоч він зіграв безліч прекрасних ролей в кіно. Про мене теж хтось може сказати: Талашко — це Скворцов. Але комусь подобається фільм «Як гартувалася сталь». Для мене особисто дорогі ролі у фільмах «Людожер», «Капітан Немо», невеличка роль на 10 хвилин у фільмі «Прискорення» українського режисера Кохана. Адже головне для артиста — служити, а не прислужувати. Напевно, картина Леоніда Бикова дорога глядачам тому, що режисер і ми, актори, разом з ним не прислужували.
— Володимире Дмитровичу, цього року фільму «В бій ідуть самі «старики» — 40 років. А недавно почалися розмови, що незабаром на нас чекають і «Старики-2», і картина про акторів, що зіграли у Бикова. Що скажете?
— Це болюча тема. Актори, у яких в «Стариках» були маленькі ролі, навіть без слів, розповідають про те, що вони будуть знімати це кіно, вже років із 15. Спершу вони говорили, що це буде друга серія, розуміючи, що її бути не може. Тепер кажуть про документальний фільм. Мені теж пропонували знятися, мовляв, моя роль там добре виписана, але я відмовився — не хочу зніматися в такому кіно. І поки вони розповідають про те, що будуть знімати картину, телеканал, на якому працюю, вже зняв дві програми про цей фільм. А на ті гроші, які їм дали, давно можна було зняти картину, але вони досі цього не зробили.
— Проте обличчя акторів із цієї картини і ваше іноді використовують у передвиборних кампаніях. Причому саме в образах героїв фільму «У бій ідуть самі «старики».
— Я ніколи не брав участі в політичній агітації в образі лейтенанта Скворцова, хоч обличчя моє без мого відома справді часто використовували на рекламних плакатах. Деякі актори з'являлися то на Троєщині, то у Святошинському районі Києва в офіцерських мундирах і виступали з полуторки на підтримку того чи того кандидата. Вважаю, що агітувати за рахунок бренда фільму і «співочої ескадрильї» ні я, ні хтось інший не має права. Тому що на це немає дозволу Леоніда Бикова, Сергія Іванова, Олексія Смирнова та інших людей, які створювали цей фільм. Єдиний випадок, коли я використав бренд цього фільму, — назвав свою програму, присвячену нашим великим артистам, «Будемо жити».
— Тобто «співоча ескадрилья» повинна залишатися там, де її створив Леонід Биков?
— Не зовсім. Напевно, вона має право бути в Краматорську, на батьківщині Бикова. Донбасу потрібен нині не автомат, а слово. Я нещодавно був у Макіївці, спілкувався з багатьма людьми. Із 40 шахт працює 9. Вугілля на глибині 1,5 тисячі метрів. Росії воно не потрібно, як не потрібен Донбас. Люди повинні це розуміти. Російський народ теж не знає правди. Під час Майдану я був у Росії, в місті Обнінську. Його жителі щиро вважали, що ми на Майдані собак їмо, а по вулицях бендерівці з автоматами ходять. Вони навіть не знають, що Бандера — це людина, а Бендери — місто в Молдові. Вони багато чого не знають про нас.
— Що, на вашу думку, потрібно робити?
— Що повинні робити артисти? Поїхати в «гарячі точки», розмовляти з людьми, доводити їм правду. І робити це щиро, а не піаритися. Я б не допускав до цього «народну консерваторію» Поплавського, яка через кожні п'ять хвилин кричить «Слава Україні». З людьми треба говорити по-іншому, без гасел.
— А що б сказали ви?
— Я б сказав: хлопці, кидайте шинель, ходімо додому. Взяв би фільм «У бій ідуть самі «старики», тому що він про війну і любов, а його режисер Леонід Биков — із Краматорська.
— Це можна організувати?
— Вважайте, що ми з вами це організуємо. Краматорськ — це моя батьківщина, там багато друзів, які мене люблять і мені вірять.
— Ви вірите у свої сили?
— Любити тільки себе — страшна хвороба. Вважаю, що мало знаю. Нині в нас є чимало розумних, багатих, ситих. Є програма «Честь маю», співаючі ректори. А люди перестали думати, і в багатьох немає честі. У нас є межа бідності, але чи є межа ситості?
— Хто ваші улюблені письменники?
— Жуль Верн, Джек Лондон, Іван Франко, Ліна Костенко, Василь Симоненко.
— Володимире Дмитровичу, відомо, що ваше особисте життя — табу для журналістів. І все-таки чи є у вашому житті любов?
— Звичайно. Якщо ти не народжений літати, то єдиний спосіб зробити це — любити. У мене дві розкішні внучки. Одна співає у свої десять років, друга буде дипломатом.
— Ваш Сергій Скворцов пообіцяв: «Будемо жити!» У фільмі небагатьом це вдалося, та й у реальному житті мало кому зі «стариків» пощастило. Що вам допомагає виживати?
— Можливо, шахтарська професія батька давала підмогу — кріпити лаву. Коли уявити наше життя як тунель, то кріплення — це батьки, вчителі, друзі. Спочатку навколо тебе зміцнюють простір, потім ти стаєш для когось кріпильним матеріалом.
— Що б ви побажали читачам нашої газети?
— Бажаю їм знайти у вашій газеті слова, які не вбивають, а запалюють серця людей.
Наталія ДОЛИНА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир ТАЛАШКО. Народився 1946 року в місті Ковель Волинської області. Закінчив Київський театральний інститут ім. І. К. Карпенко-Карого. Працював актором кіностудії ім. О. Довженка. У кіно з 1969 року. Організував Фонд Леоніда Бикова, викладає в театральному інституті акторську майстерність. Знімався у фільмах «Комісари», «В бій ідуть самі «старики», «Народжена революцією», «Як гартувалася сталь», «Капітан Немо», «Овід», «Якщо ворог не здається», «Пароль знали двоє», «Русь споконвічна», «Підземелля відьом», «Чорний квадрат», «Під знаком Скорпіона».
Ми в Google+