41-річний Ілля Шполянський добре відомий у Миколаєві і навіть за його межами. Син священника, до 2014 року мав соціально орієнтований бізнес, займався волонтерством. Коли почалася війна на сході, віддав власний дім багатодітній сім’ї переселенців з Донеччини. А сам, залишивши родину і трьох дітей, пішов добровольцем в АТО. 

Після повернення займався активною громадською діяльністю, створив і очолив у Миколаєві Асоціацію учасників та інвалідів АТО, яка допомагала ветеранам. 

Торік виїхав з родиною в Німеччину на постійне проживання. Але з перших днів російського повномасштабного вторгнення повернувся в Миколаїв. Нині очолює відділення аеророзвідки в одному з підрозділів ЗСУ і займається розробленням розвідувальних та ударних БпЛА.

Сьогодні Ілля ШПОЛЯНСЬКИЙ — співрозмовник кореспондента Укрінформу.

— Повернувшись з війни на Донбасі, ви вели активну громадську діяльність, займалися волонтерством, мали власний бізнес. Аж раптом вирішили покинути Україну і переїхати в Німеччину. Що спонукало до цього?

— Так, ми з однодумцями багато працювали, хотіли щось змінити на краще в нашому місті. Але минув час, і я відчув, що вигорів, розчарувався в намаганнях досягти якихось вагомих зрушень у суспільно-політичному житті Миколаєва. Усе рухалося за відомою схемою: низи не можуть, верхи не хочуть. Це специфіка провінційного міста з його корупційними кланами, постійним вимиванням активної частини населення, під яке зрештою потрапив і я. Це неприємно чути тим, хто тут залишається, але це правда. Я вирішив, що мені простіше буде жити в Німеччині, де для людей моєї категорії були сприятливі умови. Крім того, я дуже хотів, щоб мої діти, а їх у мене троє, здобули якісну освіту, бо вважаю, що тут це неможливо. Так, в Україні є кілька хороших вишів, але навчання там коштує дуже дорого, і оплатити його я не в змозі.

— Ви побули за кордоном дев’ять місяців до того, як почалася війна в Україні. Скільки часу вам знадобилося, щоб прийняти рішення про повернення?

— Ніскільки, це рішення я прийняв із перших хвилин, щойно дізнався про напад росіян. А в Україну повернувся 4 березня лише через те, що саме на ці дні в нас було заплановано переїзд на нову квартиру. Потрібна була прописка, яку дружина не змогла б зробити сама для дітей, бо необхідні дозволи обох батьків. І ось 3 березня я перевіз родину, а наступного дня сів у літак.

— А чому ви повернулися? Адже могли там спокійно жити і допомагати Україні здалеку. 

— Для мене в цій ситуації іншого рішення не могло бути.

— Розкажіть, чим зараз займаєтеся в Миколаєві. 

— З початку війни  служив у добровольчому формуванні територіальної громади, зараз командир відділення аеророзвідки в підрозділі ЗСУ. Крім того, організував благодійний фонд «Герой України». Він має кілька напрямів діяльності. Один з них — гуманітарна допомога населенню. На певних етапах, коли це було необхідно, ми займалися продуктами харчування для населення й армії, придбали чимало автомобілів, амуніції тощо. Зараз реалізуємо масштабний проєкт «Національна лінія відновлення та підтримки». Ідеться про надання консультаційної допомоги громадянам, які постраждали внаслідок воєнної агресії. Займаємося домедичною підготовкою населення та військовослужбовців. 

Загалом з початку війни наш фонд залучив понад 6 мільйонів гривень благодійних коштів, які ми витратили на різні цілі. За кожну гривню публічно звітуємо.

Але тепер займаємося складнішими технологічними речами. Окремий напрям роботи нашого фонду — підтримка аеророзвідки, бо це потребує великих фінансових затрат. Нині відділення, де служу, дуже добре укомплектоване. Не можу сказати, чим саме, але це хороше сучасне обладнання. У нас високопрофесійний склад пілотів, і ми виконуємо дуже важливу роботу. 

— Очевидно, йдеться про дрони?

— На даний момент це різноманітні мультикоптери та інші розвідувальні апарати, якими проводимо розвідку для з’ясування місцезнаходження ворога або коригування вогню. 

Окрім відділення аеророзвідки, я очолив напрям розроблення та виготовлення ударних БпЛА. У нас вже є позитивні результати, переходимо до випробувань. Попередні технічні характеристики нашого літального апарата «Бик» такі: дальність в один бік (з урахуванням повернення) до 30 км, вага бойової частини 3 кг, вартість до 3 тисяч доларів. Є змога швидкого розгортання їхнього виробництва — до кількох сотень на місяць. 

Розроблення та виготовлення таких БпЛА дуже дороговартісне, непросто було створити і команду, та ми подолали ці виклики. Зараз ведемо одразу сім проєктів, і «Бик» — тільки один із них.  Тому просимо підтримки небайдужих, щоб найближчим часом ці «пташки» почали масово бомбити тварюк. 

— Ви задоволені своєю роботою на цьому напрямі?

— Я перфекціоніст, тож хоч би що робив, завжди прагну більшого. Отримую задоволення навіть не від результату, а від самого процесу.

— А чого нині прагнете?

— Хочу, щоб у кожному батальйоні ЗСУ був щонайменше один взвод, а ще краще — рота ударних безпілотних апаратів. Завдяки цьому ми вже за три-шість місяців зможемо визволити наші окуповані села і міста.

— Це можливо?

— Так, це питання організаційної спроможності. Технології є, гроші є, виробництво теж можна організувати і в Україні, й за її межами — це не принципово.

— То що заважає?

— Є організаційні проблеми, але ми їх поступово розв’язуємо. Може, не так швидко, як хотілося б, але це буде, і ми переможемо саме завдяки технологіям. Це очевидно.

— Скільки треба на це все часу?

— Від пів року до року, оптимістичний сценарій визволення України — до нового року, песимістичний — наступне літо.

— Розкажіть про свою волонтерську команду.

— Це приблизно півтора десятка людей. Хтось із них працює на зарплату, хтось просто так. Я міг би хвалити їх, казати, які вони чудові, і це справді так. Але, як на мене, якщо люди щось роблять або на фронті, або в тилу, — це абсолютно нормальна ситуація на сьогодні. Ось коли ніхто нічого не робить для нашої перемоги, тоді для мене це дуже дивна поведінка.

На жаль, я кардинально не змінив власної думки про місцеве населення. Сотня  стоятиме в кілометровій черзі по гуманітарку, але знайдеться лише одна-дві людини, які підуть її роздавати. Не скажу, що в інших містах чи навіть країнах цього немає, є. Просто для нашого регіону це більш притаманне, бо він був глибше асимільованим у тоталітарну країну.    

Війна ще раз показала, що є меншість — відповідальна і моральна, а є більшість, у якої немає таких якостей. Тому те, що нині відбувається в нашій країні, значною мірою діється саме тому, що таких людей забагато. Якби в нас була критична маса відповідальних, то ми б зробили в Україні такі перетворення, що путін просто б не посмів на нас напасти. Але  нині в нас є шанс оновити країну і мати зовсім інший тип суспільства. 

— Як вам допомагає місцева влада?

— Із керівництвом ОВА стосунки нормальні, хоч завжди хочеться більшого. А ось із міською владою співпраця не склалася. На мою думку, вона недостатньо допомагає військовим. Прифронтове місто не може витрачати кошти на озеленення, а лише на нагальні потреби, як-то опалення, вивезення сміття тощо. Усе інше має йти на армію. А навіть на похорони нашого побратима, відомого в Миколаєві активіста «кіборга» Сергія Гусіді, який загинув на фронті, ми скидалися з хлопцями власними коштами. 

— Які найбільші цінності під час війни люди передавали війську через ваш благодійний фонд?

— Було різне, наприклад дорогі автомобілі. Ось недавно передали «Інфініті QХ-36». У нинішньому стані він коштує тисяч із 40 доларів і, можливо, для армії такий дорогий і не потрібен. Але сам факт, що людина з ним розлучилася задля нашої перемоги, викликає повагу. Було видно, що чоловік віддає улюблену річ. І такі випадки непоодинокі. Хтось щодня перераховував по тисячі євро і так далі. Мені складно сказати, що для кого нині найцінніше. Це може бути і щось недороге, але людина віддає його від щирого серця.

— А що для вас нині має найвищу цінність?

— Для мене це час. Навіть здоров’я можна відновити, а ось часу не повернеш.

— А чим би зараз займалися, якби не війна?

— Отримував задоволення від життя. Під час перебування у Німеччині мені дуже подобалося вчити мови. Це був період, коли в мене було вдосталь часу для навчання.

— Що з вашим бізнесом?

— Перед від’їздом повиплачував кредити і продав.

— Як би ви оцінили стан справ у нашому війську тепер? 

— Як людина з високим рівнем критичного мислення, яка спостерігає, що в нас відбувається в армії вже вісім років, ставлю ЗСУ як організації тверду четвірку за п’ятибальною шкалою. Не думаю, що для котроїсь європейської армії ця оцінка була б вищою.

Вважаю, що в армії є дві складові: системна й інноваційна. Із другою ще є проблеми, а ось перша, на мою думку, функціонує на хорошому рівні. Працює планування, постачання. Не пам’ятаю ситуації, щоб наша техніка простоювала лише тому, що немає пального. Так, є ще проблеми, але загалом усе гаразд.

— А що, на вашу думку, змінилося у війську за вісім років, відтоді, як ви пішли добровольцем в АТО? Бо, пригадую, ще 2015 року ви казали, що наша армія «вже не гола й не боса, і дідівщини там нема».

— Насамперед дуже виріс відсоток високомотивованих бійців та офіцерів. Їх значно більше, ніж 2014 року.

Щодо забезпечення, то зараз маємо всього більше у плані озброєння, але нині й виклики більші, масштаби війни інші. Тому це складне питання. Але загалом, як на мене, все йде досить непогано. Так, щось можна швидше і дешевше зробити. Але в тому, що ми переможемо, не маю жодних сумнівів і не припускаю іншого перебігу подій. І це не тому, що я, як і більшість українців, хочу перемоги. Якби я бачив, що в нас є вірогідність воєнної поразки, то сказав би, що треба боротися до останнього, в партизанах чи будь-де. Але сьогодні не бачу жодних передумов (окрім, правда, застосування ядерної зброї) для просування росіян у глиб України. 

— Як би ви оцінили ситуацію на фронті, зокрема на південному напрямку?

— Російська армія вже не готова наступати, ми поки що теж не зовсім готові. І не тому, що наші війська невмотивовані. Із цим якраз усе гаразд. Але наступ — це великі людські втрати. Тому не думаю, що ми звільнятимемо південь та інші міста України похідним наступом. Це відбудеться, вірогідно, завдяки нашій технологічній перевазі. Наприклад, маючи 100 чи 200 тисяч дронів, що реально, можемо докорінно змінити ситуацію на фронті. Зокрема, можна довести психологічний рівень особового складу ворога до такої межі, що він піде сам.

— Ви не боїтеся ставити перед собою амбітні цілі і досягаєте їх. До прикладу, історія з батьком нашого загиблого в АТО Героя Олексія Кваші, якому ви повернули вкрадені з банківського рахунку майже 300 тисяч гривень. Або потреба у коштах на дорогу операцію за кордоном для побратима... Здавалося б, такі суми зібрати за короткий час майже неможливо, але вам це вдавалося. У чому секрет? Це ваші зв’язки, удача, наполегливість чи щось інше?

— Мені приємно це чути, але мушу зізнатися, що я як людина, яка багато робить в цьому напрямі, маю синдром самозванця. Це притаманно нашому колу. Так, мені вдається багато чого, бо я намагаюся робити все якісно і максимально морально, не порушуючи жодних внутрішніх норм сумління.

Та не можу сказати, що я зовсім невиправний трудоголік. Знаходжу час поспілкуватися із друзями, випити кави, відпочити тощо. Я проти аскетизму, бо не думаю, що це допоможе нам перемогти.

— Ваш батько отець Михайло був відомим у нашому краї православним священником, волонтером. А ви віруюча людина?

— Так, але з початком війни моя віра сильно трансформувалася. Я став відвідувати протестантську церкву, інколи ходжу в синагогу, православні храми. Я почав думати, навіщо мені якесь конкретне віросповідання, якщо я сам для себе краще розумію, що добре, а що ні, бо мій особистий моральний орієнтир точніший, ніж, скажімо, Біблія. Адже навіть там є речі, для мене неприйнятні. А щодо «вічного життя», якщо воно і є, то не збираюся навмисне заробляти його якимись добрими справами. Просто роблю те, що вважаю добром, і не роблю поганого. Ось і все.

Для мене це не криза віри, я й надалі відвідуватиму ті чи інші храми, але це не означає, що мушу коригувати свої життєві вчинки, спираючись на релігію.

— З точки зору теології, чому, на вашу думку, саме Україні випало таке жорстоке випробування, як нинішня війна? Ми так завинили перед Всевишнім?

— Не можу на це відповісти, бо я звичайна людина і не знаю, що відбувається в містичному світі. Можу лише припустити, що це якесь призначення, що випало на нашу долю. А ще це історія про відповідальність кожного із 40 мільйонів українців, які роз’їхалися по світу.

— Не плануєте йти в політику?

— Ні. І не тому, що не сприймаю цю тему. Просто, на мою думку, політика і якість життя — речі несумісні. А я за якісне життя.

— Якою, на ваш погляд, буде Україна після війни? 

— Багато хто сподівається, що все буде по-іншому. Але, думаю, що це не зовсім так. Залишаться і корупція, і всі інші негаразди. Але я впевнений, що всього цього буде менше. Натомість нас очікує економічний бум, а рівень громадянської свідомості повільно зростатиме.

— Що порадите українцям, які стомилися від війни?

— Війна — це ще надовго. Тому всім рекомендую економити свій життєвий ресурс, підтримувати близьких, бути відповідальними і працювати на перемогу. І все буде гаразд!

Алла МІРОШНИЧЕНКО,
Укрінформ,
Миколаїв