Максим МОТКОВ,
соліст балету Національної опери України,
народний артист

Домовляючись із солістом балету Національної опери України народним артистом України Максимом Мотковим про зустріч, я мимоволі згадувала знайомство з ним у далекому 1974 році, коли напередодні свята 8 Березня прийшла брати інтерв'ю в його матері - легендарної балерини Валентини Калиновської. На той час вона була єдиною в колишньому Союзі балериною зі званням народної артистки СРСР, яка не тільки активно виступала на сцені, а ще й виховувала двох дітей. Під час нашої з нею розмови одинадцятирічний Олексій зосереджено займався якоюсь своєю справою, а молодший Максим ні на мить не міг заспокоїтися.

Це була жива весела дзига з непередбачуваною траєкторією руху. На щастя, родина, а згодом і розумні педагоги зуміли спрямувати цю нестримну енергію в потрібне русло, яке вивело юнака на власний шлях у житті й мистецтві. Сьогодні це артист зрілого таланту, який захоплює глядачів емоційно наповненим і драматично виразним виконанням провідних партій на головній театральній сцені країни.

- Максиме, ви пам'ятаєте своє перше враження від балету?

- Такі стреси не забуваються. Мене, трирічного, бабуся привела в наш оперний театр на виставу "Кіт у чоботях". І ось коли на сцені цей Кіт несподівано зіскочив униз з бутафорського будиночка, в оркестрі вдарили в литаври. Оскільки я перебував близько від оркестрової ями, в першому ряду, цей надто гучний звук мене дуже налякав. І я не менш голосно заплакав. Довелося бабусі виводити мене з залу.

- А коли самому захотілося танцювати?

- Після того, як я побачив по телевізору виступ ансамблю народного танцю Грузії. Він так мене вразив, що я і сам почав, як грузини, танцювати на пальцях, потім стрибав різко на коліна, крутився на них. Дорослі боялися, що я можу травмуватися, тому пошили мені спеціальні наколінники. І ще я захоплювався українським гопаком, адже часто бував на концертах ансамблю Павла Вірського, де працював мій батько.

- Батьки хотіли, щоб ви з братом успадкували їхню професію?

- Так. Років з п'яти я відвідував хореографічну студію, яку очолювала відома балерина Антоніна Васильєва. Пізніше, вже в загальноосвітній школі, займався в танцювальному гуртку. А після десяти років мені захотілося навчатися в Київському хореографічному училищі, яке на той час закінчував мій брат Олексій, старший за мене на сім років. Щоправда, деякі сумніви були. Адже балет вимагає певних природних даних. Будова ж моїх стоп дещо не відповідала канонам класичного балету, замало було й розтяжки. Але тут відіграв свою роль великий авторитет моєї мами.

- Зате потім ви, певно, неодноразово відчували психологічний тиск, відомий багатьом дітям знаменитих митців?

- В юному віці я не дуже відповідально ставився до занять, тому мені постійно нагадували про досягнення мами. Це мене страшенно дратувало й, можливо, навіть дещо охолоджувало моє ставлення до балету. А потім, у підлітковому віці, пішли ще й різні хлопчачі витівки, що мали вразити уяву дівчаток. Тому іноді навіть поставало питання про моє відрахування. На щастя, моїм педагогом виявився Володимир Денисенко, який по-справжньому відкрив мені красу балетного мистецтва.

- Прийшовши в Київську оперу, ви починали з виступів у кордебалеті чи відразу почали одержувати сольні партії?

- Тоді всі починали з кордебалету. І це дуже правильно, адже так артист одержує загальне уявлення про всю виставу, її тему, сюжетні лінії. Сольна кар'єра почалася в мене доволі неординарно. На той час у театрі проводили огляди творчої молоді й комсомольцям пропонували подати заявки на партії, які б вони хотіли підготувати для огляду. Ми з моїм другом Євгеном Кайгородовим довго заявок не подавали. Нам "натякнули", що нас можуть не пустити на зарубіжні гастролі.

Погроза подіяла. Ми з Женею заповнили заявки більше для гумору. Я написав, що хочу станцювати Чіполліно в однойменній виставі, а він - Ротбарда в "Лебединому озері". Коли ж ми побачили розподіл ролей, виявилося, що маємо підготувати їх у дуже стислі терміни. Так я дебютував у партії Чіполліно в балеті, поставленому Генріхом Майоровим. Вона технічно складна, зате відкривала море можливостей показати себе в будь-якій техніці. Певно, успіх у ній потім посприяв тому, що мені почали пропонувати й інші сольні партії.

- Доля молодого соліста в театрі значною мірою залежить від роботи з балетмейстером-педагогом. Із ким ви працювали?

- Спочатку з різними педагогами, а потім з Миколою Прядченком. Його Ромео лишився неперевершеним. Стежачи за ним, ти не думав про висоту стрибка чи швидкість обертань, а сповнювався надзвичайною силою тих почуттів, які він транслював зі сцени. Справжнім подвижником танцю він лишився також у педагогіці.

- Молодих солістів здебільшого вводять у вже готову виставу. А над якими партіями вам вдалося попрацювати безпосередньо з постановниками?

- Наприклад, з Вадимом Федотовим я готував партію Принца, щоправда, не зовсім класичну, в балеті "Русалонька", з Віктором Яременком - Конрада в "Корсарі". Хоча, чесно скажу, більше хотів танцювати в цьому балеті Раба. Партію Конрада в музиці й у лібрето виписано так, що навіть геніальний балетмейстер не зможе додати йому особливої виразності.

- До найбільш популярних балетних вистав належить "Віденський вальс", постановку якого здійснила балетмейстер Аніко Рехвіашвілі. Здається, ви тут теж пройшли повністю весь постановочний процес?

- Від самого початку. Партія Франца справді важка для виконавця: там багато різних варіацій та монологів, а в дуетних танцях доводиться танцювати з двома різними партнерками. Наш спектакль використовує сучасну танцювальну лексику і не схожий на той "Голубий Дунай", в якому танцювала Франциску й Анель моя мама. Та образ Франца у "Віденському вальсі" все-таки більше тяжіє до класики. Тому Прядченку довелося чимало попрацювати, щоб мою схильність до стрімкого, енергійного танцю поєднати з лірикою. Гадаю, без нього я не зміг би досягти такого рівня переконливості. А ще в цій виставі мені доводиться в одному епізоді керувати оркестром, бо мій герой Франц - композитор. І наш відомий маестро Олексій Баклан якось сказав, що кращого диригента з балету він ще не бачив.

- Образ головного героя у виставі "Майстер і Маргарита" можна вважати дуже серйозним творчим випробуванням. Які труднощі довелося долати під час роботи над ним?

- Балетмейстер-постановник із Росії Давид Авдиш, до речі, випускник Київського хореографічного училища, привніс у свою виставу ритми та елементи сучасного шоу. Це додало їй видовищності. Проте і в мене, й у Миколи Прядченка було власне уявлення про Майстра. Тому спершу в нас було чимало творчих суперечок з постановником. І зрештою Давид Авдиш, подивившись нашу роботу, прийняв таке трактування.

- Після сповненої трагічності постаті Майстра вам довелося виводити на сцену великого життєлюба й оптиміста грека Зорбу в однойменній виставі. І всі погоджувалися, що більшу відповідність між актором та його персонажем годі й знайти.

- Спершу, коли мені дали диск із записом цього балету, я залишився байдужим до нього, побачивши море, якихось сільських жителів. Але французький хореограф Лорка Мясін, приїхавши до Києва, запропонував саме мені цю партію - і я працював над нею з великим задоволенням. Якось він, сидячи в залі, несподівано попросив мене пройтись і потім сказав: "Ти знаєш, у тебе легка спортивна хода, а Зорбі п'ятдесят років. Додай кілограмів сорок на ноги". Я попросив увімкнути музику, пройшов уже по-іншому й потім дивувався, як це допомогло мені глибше відчути мого героя. А коли відпустив бороду і надів картуз, буквально перевтілився в нього.

- Визнання й почесні звання приходили до вас саме завдяки сценічним роботам. Судячи з усього, ви якось не прагнули брати участі в конкурсах артистів балету. Чому так?

- Вважаю, що конкурс - ніби танець одного дня. Можна показати журі набір технічно складних елементів і стати переможцем, та доволі часто лауреатам не вдається художньо довершено провести виставу. Останнє для мене набагато важливіше. Я брав участь тільки в Першому Міжнародному балетному конкурсі імені Сержа Лифаря й здобув золото.

- Хоч виступ у виставах для вас найважливіший, варто згадати ваш полум'яний "Гопак", який захоплював глядачів у багатьох країнах на різних континентах. Коли він з'явився у вашому репертуарі?

- Коли я в 1987 році, рівно через три десятиліття після мами, закінчував Київське хореографічне училище, ми підтримували тісні зв'язки з японською балетною школою Терада. Мене і Дмитра Круглова направили в Кіото, так би мовити, для обміну досвідом. Щоб гідно показати "київський клас", ми підготували кілька номерів, серед яких був і мій "Гопак".

- В якому образі ми побачимо вас наступного разу?

- Нині в театрі тривають репетиції балету "Повелитель Борисфена" на музику Євгена Станковича. Вона багатопланова й складна ритмічно. Тому й перед диригентом Олексієм Бакланом, і балетмейстером Віктором Яременком, і перед кожним з виконавців стоять справді непрості творчі завдання. Я маю танцювати Імрека - провідника жорстоких завойовників гунів. Проте сьогодні ще не знаю, які грані свого характеру відкриє цей персонаж.

- Ваша дружина Оксана Сидельникова - теж артистка балету. А як ставиться до цього виду мистецтва ваш чотирирічний син?

- Данилко такий самий жвавий, яким був я в цьому віці, й теж любить багато рухатись. На прем'єрі "Грека Зорби" він майже постійно підтанцьовував у залі. А коли в білій сорочці та чорних штанцях вийшов на сцену привітати мене і вручити квіти, тихенько сказав: "Бачиш, я вдягнений так, як ти". Я спитав: "Сподобалось?" Він відповів знайомим тільки нам обом "чоловічим" жестом руки: мовляв, повний порядок!

Людмила ЖИЛІНА,
для "Урядового кур'єра"

ДОВІДКA "УК"

Максим МОТКОВ. Народився 31 серпня 1969 року в Києві. В 1987 році закінчив Київське хореографічне училище і почав творчу діяльність як артист балету Національної опери України ім. Т. Г. Шевченка. Заслужений артист України з 1995 року, народний артист України - з 2007-го. У 2004 році закінчив Київський національний університет культури і мистецтв за фахом "хореограф".

Лауреат Міжнародного балетного конкурсу імені Сержа Лифаря (1994 р.), Премії імені А. Ф. Шекери в галузі хореографічного мистецтва (2008 р.) .