На трасі Київ — Одеса кілометрів за сорок від південної околиці столиці є село Ксаверівка. Нерідко по дорозі на історичну батьківщину я цікавлюся у попутників, чому цей населений пункт нині покійний поет і журналіст Микола Сом свого часу назвав Кімірсенівкою. Оскільки всі потискають плечима, мені доводиться розповідати історію, яку супроводжує регіт до Гребінок чи й до Білої Церкви.

Про це я вичитав у невеличкій книжечці Миколи Сома «Придибенції», наклад якої — усього 100 примірників. Мені пощастило: у 2010 році Микола Данилович подарував екземпляр. Книжечку проковтнув одразу із задоволенням — автор із притаманним йому гумором описав реальні події, що траплялися з ним чи його знайомими.

Гадаю, з деякими подіями не завадило б ознайомити наших політиків, тоді, можливо, хоч  окремі з них поводилися б простіше, скромніше, без претензій на видатну роль у вітчизняній історії. Бо якось несолідно вдавати з себе великих державних мужів, тоді як коефіцієнт їхньої корисної дії часто дорівнює нулю. Життя інколи підносить неймовірні сюрпризи: у кумедні ситуації потрапляють навіть ті, хто твердо переконаний, що Бога впіймав за бороду. Великий лідер КНДР Кім Ір Сен і той ізганьбився. І де б, ви думали? В українському селі на Васильківщині.

За словами Миколи Сома, подія сталася на початку 1960-х. Тоді Ксаверівку вважали зразковим соціалістичним селом. Насправді це було звичайнісіньке собі село, в глибині якого, подалі від траси, тулилося чимало напіврозвалених хат. Однак його показували генсекам соцкраїн і міністрам загниваючого капіталістичного світу. Дивіться, мовляв, який рай уготований комуністами для нашого колгоспного селянства: не треба нам сонця — нам партія світить; ми будуємо комунізм; перша «хваза» вже готова.

Не дивно, що одним із пунктів дружнього візиту до Радянського Союзу генерального секретаря ЦК Трудової партії Кореї товариша Кім Ір Сена значилися відвідини передової Ксаверівки. Великого вождя із КНДР супроводжували секретар ЦК КПРС Фрол Козлов, перший секретар ЦК КП України Петро Шелест і дрібніше партійне керівництво з області та району. Молодий журналіст Микола Сом потрапив до свити чи, як нині сказали б, до пулу завдяки старшому і впливовішому колезі Олексієві Коломійцю (автору п’єси «Фараони»).

У Ксаверівці, серед іншого, мав відбутися дружній обід. Але не так сталося, як гадалося. Про тодішні відвідини сонцесяйного Кім Ір Сена зразкового соціалістичного села так і не написав жоден журналіст. Справді, про що було писати? Хіба тоді дозволили б у якійсь газеті розповісти про те, що високого корейського гостя вкусив невідомий радянський собака? «Як таке могло статися? Адже єдину центральну дорогу перекрив міліцейський кордон, а кожна стежка в селі була під пильним оком здорованів із КДБ, — дивувався Микола Сом. — І раптом… перед високою партійною свитою виріс велетенський рудий собацюра. Я лише встиг помітити кудлату ризу реп’яхів. А за лічені секунди — вереск! Проклятий собацюра, де ти взявся? Який же ти друг людини?

А якщо вирішив зрадити святим принципам людського й собачого гуманізму, то міг би натхненно гризнути секретаря ЦК КПРС, нашого Шелеста або ж мене. Навіть Коломійця, котрий не був іще відомим драматургом. А ти підняв свою чорну пащеку на вождя братнього корейського народу! Як тобі не соромно?! За що ти його вкусив? За ту частину тіла, на якій сидять усі вожді і всі народи. Де ж охорона була?»

Зухвалість пса спричинила неабиякий переполох. У передовому селі не виявилося навіть медпункту. Чорні лімузини одразу посунули назад на Київ, а на «місці злочину» залишилися тільки перелякане дрібне начальство і журналісти. Кадебісти кинулися в бур’яни шукати собаку, але той мов крізь землю провалився.

«Трохи отямившись, журналісти з газети «Київська правда» — бойового органу Київського обкому партії — запросили нас на запланований обід, — продовжив Микола Сом. — Чого ж пропадати людському добру? Той обід перетворився на пізню вечерю. Ми гостювали у Ксаверівці два дні, бо столи вгиналися від коньяку, горілки й шампанського, від червоної і чорної ікри, української ковбаси і шинки… Зізнаюся: ми неохоче поверталися до наших бідних редакційних столів».

Не здивуюся, якщо підігріті спиртним журналісти піднімали тости і за здоров’я невідомого пса, котрий улаштував їм таке тривале свято. Дорогою до Києва жарти не припинялися. А Олексій Коломієць зазначив: «Ви знаєте, чому отой ксаверівський собака обрав своєю жертвою товариша Кім Ір Сена? Та тому, що він схожий на китайця. А китайці, як відомо, нещодавно знищили мух, комарів та ще й собак. Отож наш радянський собака вирішив виявити інтернаціональну солідарність, себто помститися. Але я впевнений, що він не був скаженим. Інакше покусав би всю міліцію і КДБ. Та й нам перепало б».

Життя — воно таке: хоч би на які владні висоти людина забиралася, але на кожного найвищого керманича може віднайтися рудий пес у реп’яхах або «важкий тупий предмет», себто куряче яйце, які миттєво опустять будь-яке цабе з-під хмар на грішну землю.

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»