Операція «Френтік», яку американці називають Frantic Joe («Шалений Джо»), тривалий час була засекречена. До 1990-х про неї не розповідали навіть слухачам військових академій. Хоч на Полтавщині ще живі були учасники тих подій, на центральному ринку Полтави можна було побачити ключі й авіаприлади з американськими логотипами. А в одному селі під Полтавою бухгалтером працювала темношкіра жінка, якій мати розповідала, що її батько — американський льотчик.

Ця обставина не давала спокою першому директорові Полтавського музею авіації й космонавтики Дмитрові Кальному, голові облради Миколі Залудяку і Полтавському міському голові Анатолієві Кукобі. Об’єднавши зусилля, вони зробили все, щоб інформація про цю стратегічну операцію перестала бути секретною.

У 1994 році в Полтаві урочисто відзначили 50-річчя операції «Френтік», запросивши майже 70 військових льотчиків зі штату Техас. Дехто з них розповідав, що мріяв про повернення в Україну 50 років.

Фото з фондів Національного військово-історичного музею України

Повітряні рейди

До речі, стратегічні плани майбутніх операцій проти гітлерівської Німеччини розробили саме американці. Вони звернулися до керівництва СРСР із проханням надати на радянській території потрібну кількість аеродромів для організації наскрізних польотів стратегічних бомбардувальників з Англії та Італії в СРСР. На урядовому рівні це питання обговорювали на московській нараді міністрів закордонних справ (жовтень 1943-го) та тегеранській конференції глав урядів СРСР, США і Великобританії (листопад — грудень 1943-го). 4 лютого 1944 року питання було остаточно узгоджено. Для участі у човникових операціях було визначено частини 8-ї повітряної армії США, що базувалися у Середній Англії, й 15-ї повітряної армії, місцем дислокації якої була Південна Італія. Із запропонованих восьми авіабаз на території СРСР було обрано аеродроми в Полтаві, Миргороді та Пирятині.

Для підготовки аеродромної бази сформували спеціальне з’єднання — 169-ту авіаційну базу особливого призначення під командуванням генерал-майора авіації Олександра Пермінова. Безпосереднє керівництво операціями з американського боку мали здійснювати генерали Р. Велш та А. Кесслер.

У майбутніх човникових рейдах із глибини визволених радянських територій на найважливіші об’єкти промислової інфраструктури нацистської Німеччини та її сателітів мали брати участь одночасно майже 360 бомбардувальників В-17 («летюча фортеця»), а також 200 винищувачів супроводження. А тому треба було у стислі строки змонтувати аеродромні приміщення, злітно-посадкові смуги. Підготовчі роботи тривали цілодобово. Глава військової місії США в СРСР генерал Джон Р. Дін, який бачив, як люди працювали, писав про це так: «Льотне поле кишіло жінками, які укладали залізні плити на злітно-посадкові смуги. Робота тривала безперервно з такою швидкістю, що здавалося,  ніби сталевий килим з милю завдовжки виростав на очах». Американський посол Гарріман у розмові з Молотовим зазначив, що «один американський офіцер повідомив радянського офіцера, що американці укладають за день 10 ярдів (9 метрів) металевої злітної доріжки. Цю цифру радянський офіцер взяв за норму, й українські жінки, які виконували цю роботу, укладали по 12 метрів за день. Тобто маленькі, але міцні українські жінки перевищили американську норму».

На аеродромі в Полтаві командувача 15-ї повітряної армії ВПС США зустрічали за всіма правилами.

Аеродромний вузол готовий. 2 червня 1944 року на аеродромі в Полтаві приземлилися приблизно 150 стратегічних бомбардувальників В-17. Чотири дні літаки союзників залишалися на аеродромах полтавського вузла, а 6 червня 104 американські бомбардувальники і 42 винищувачі прикриття піднялися в повітря і взяли курс, за одними даними, на угорське місто Дебрецен, за іншими — на румунський аеродром Галац.

Потім повітряні рейди в бік ворога відбувалися ще багато разів. А нацисти ніяк не могли з’ясувати, звідки здійснювали ці смертоносні для них нальоти. 21 вересня під час чергового нальоту одну «летючу фортецю» підбили і вилучили в пілота, який нею керував, планшет. Так до ворога потрапила карта-схема розташування полтавського аеродромного вузла. Відразу ж за бомбардувальниками, які, зробивши свою справу, взяли зворотний курс, на незначній відстані полетіли два німецькі винищувачі-шпигуни. Хоч їх помітили й намагалися збити, вони вистежили, куди приземлялися американські бомбардувальники.

Льотчики воювали й у волейбол грали

Воювали й весілля справляли

Коли Олександрові Пермінову доповіли про шпигунів, він негайно звернувся до американців із проханням передислокувати бомбардувальники на запасні аеродроми в Кіровограді й Прилуках, які на той час уже було визволено. Однак американці його не послухали. Адже на базі на них чекали смачна вечеря, кінофільми й танці. Хоч би як там було, але в ніч із 21 на 22 вересня на аеродром у Полтаві налетіли спочатку 80 «Хейнкелів», ще 60 їх полетіло на Миргород. Але там була низька хмарність, цілей не видно було, і, скинувши там кілька бомб, вони повернулися й приєдналися до бомбардувань основного аеродрому в Полтаві. Його, до речі, захищали до того не обстріляні дівчата-зенітниці.

Півтори години вибухали німецькі бомби, доки із 150 «летючих фортець» неушкодженими залишилося 44. Під осколками загинули 33 воїни коаліції, зокрема двоє американців, лейтенанти Раймонд Естлі й Джозеф Лукасик. Ще 115 бійців зазнали поранень.

Цікаво, що жодна бомба не впала на наметове містечко, в якому відпочивали американці. Бомбили тільки літаки і склади.

Наліт асів Люфтваффе на деякий час вибив союзників із колії, та вже у липні операцію «Френтік» відновили. 19 вересня 1944 року американські літаки полишили полтавський аеродром. Але їхні інженерно-технічні працівники ще були там до двадцятих чисел червня 1945-го. На аеродромі ремонтували пошкоджені літаки, його використовували як запасний.

Про навколоопераційні моменти. Коли готували аеродромний вузол, поблизу авіамістечка вцілів тільки один будинок. У ньому розташовувались американські штаб і їдальня. І навіть два дні жив Вільям Гарріман із дочкою. Так ось, перш ніж віддати його американцям, його перевірили на безпечність і виявили в підвалі розтяжки, з’єднані із закопаними у дворі трьома бомбами. Якби працівники відповідних органів не знешкодили цю систему, то не відомо, як би розвивалися події далі.

Місцеве населення тепло ставилося до американців. За словами завфілії Національного військово-історичного музею України Віктора Дейнеги, двоє американських пілотів захотіли своїх коханих полтавок вивезти у США, щоб там з ними одружитися. Але їм цього не дозволили. Доведений до відчаю цією відмовою сержант 1 класу Річард Кершнер застрелився. Тільки після цього його товаришеві дозволили вивезти у США його майбутню дружину. Подейкують, що дівчина, через яку застрілився Кершнер, була співробітницею НКВС і виросла з рядового солдата до генерал-полковника СМЕРШу.

Серед корінних полтавців побутує напівбувальщина-напівлегенда, що один закоханий американський льотчик так надійно сховав на борту свого бомбардувальника українську кохану, що про це не знав навіть командир екіпажу. Над ціллю літака підбили німці. Ледь утримуючи на курсі охоплену полум’ям машину, командир віддав наказ екіпажеві покинути борт. Озирнувшись, він із подивом побачив нажахану дівчину. Зайвого парашута не було. Тоді її коханий надів свій парашут, схопив її в обійми і вистрибнув за борт. Його командир, який дивом уцілів і повернувся на батьківщину, розповів про цей випадок.

Чимало найніжніших почуттів виникало й між американськими льотчиками та їхніми співвітчизницями, які працювали у госпіталі в Нових Санжарах і в їдальні. Багато весіль американці справили у Полтаві 20 травня 1945 року.

Нині цих людей мало залишилося серед живих. Але їхніми стежками в Україні подорожують їхні нащадки. Інженер музею Дмитро Кандиба розповів, що від 2 вересня 2016 року їхню установу відвідало майже 100 людей, які називають себе родичами пілотів, які тут воювали.

Чекають на представників США у музеї й на урочистостях з нагоди 75-річчя операції «Френтік». Захід має бути дуже цікавим — з реставрацією боїв, показом раритетної військової техніки.

На території паркової зони музею принагідно відкриють пам’ятний знак. Його автори Віктор Дейнега та Дмитро Кандиба. А виготовили його коштом ексголови Полтавської облдержадміністрації Валерія Головка полтавські майстри з житомирського граніту. Та краще раз побачити, ніж 100 разів про це прочитати. Тим більше, що вхід на територію музею 21 вересня буде вільний.