235 РОКІВ ІСТОРИЧНОЇ КОМІСІЇ КАТЕРИНИ ІІ

МІФОТВОРЕННЯ. Лише за Петра І Московію офіційно перейменували на Росію, а вже Катерина ІІ наказала своїм підданим іменуватися «рускімі», заборонивши звичну для них самоідентифікацію «московити». Наступним кроком вінценосної блудниці стало створення "Комісії для складання записок про давню історію, переважно Росії".

Катерина ІІ власноручно написала «Міркування про проект історії Росії», яких ретельно дотримувалися міфотворці. У результаті зміцніла аж за ханських часів Москва перетворилася на Русь, а московити, чиїми предками були меря, весь, мурома, чудь, мордва та інші угро-фінські племена, стали «ісконними» слов’янами.

Для перетворення цього міфу на подобу правди довелося переписати ще дивом уцілілі стародавні літописи, які володарі Московського улусу Золотої орди почали цілеспрямовано нищити ще з часів Івана Грозного. За велінням Катерини ІІ оригінали замінили «літописними сводами» — препарованими у вигідному ракурсі витягами з давніх документів та їхніми вже новітніми доповненнями.

У результаті вкрадена в Київської Русі-України історія стала минулим Росії, а давні русичі незбагненним чином перетворилися на росіян-«рускіх», хоч слов’янськомовне населення більшості російських територій — навіть генетично не є слов’яни.

145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА МОГИЛЯНСЬКОГО

Михмих та його донька Ладя

ДРАМА. Напівзабутий нині письменник-прозаїк Михайло Могилянський, якого поза очі називали Михмихом, навіть за життя був відомим завдяки полеміці з ним самого Володимира Леніна. Майбутній вождь у написаній 1913 року статті «Кадети і «право народів на самовизначення» зло висміяв націонал-лібералів, які, за твердженням більшовиків, обмежують свої вимоги куцими потребами культурної автономії та вільного використання рідних мов.

Більшовики, заявив Ленін, обстоюють право народів на самовизначення аж до повного відокремлення від Росії та створення самостійних держав. Визнання цього права, наголошував вождь більшовиків, — «обов’язок демократа» та найкращий засіб «боротьби з виразкою націоналізму в усіх її формах».

Годі пояснювати, що комуністи, так само, як сучасні українські політики, перебуваючи в опозиції до влади, говорили одне, а здобувши її, почали діяти кардинально інакше. Ленін роз’яснив, що «право на самовизначення — це одна річ, а її доцільність — зовсім інша». Особливо, додамо від себе, коли йшлося про український хліб і донбасівське вугілля, втрата яких для царської, а згодом радянської імперії була «до смерті подібна».

Різницю між «кривавим самодержавством» і «народною» владою більшовиків Михмих відчув ще 1925 року. Письменник відреагував на повернення Михайла Грушевського до червоної України новелою «Вбивство. Сон», героєві якої нібито наснилося знищення колишнього кумира за зраду ним дорогих для українців ідеалів. На відміну від «царської тюрми народів», де Могилянському, відрахованому за революційну діяльність з університету, дозволили скласти екзамени екстерном і друкуватись як письменникові, в СРСР реакцією на «Сон» стала заборона професії.

Неконфліктному Михмиху не допомогло навіть публічне каяття у пресі: «Дуже шкодую, що «Вбивство» дало привід для непорозумінь. Вважаю, що його друк був тяжкою помилкою. Вину визнаю і сподіваюся спокутати її участю в повну міру сил у будуванні української радянської культури».

Твори Михайла Могилянського перестали друкувати, а на початку січня 1929 року заарештували і засудили до смертної кари за участь у міфічній контрреволюційній організації тридцятирічну доньку Лідію (Ладю). Уже відомій поетесі замінили страту на 10 років таборів, які вона провела на спорудженні Біломорканалу. Там вона деякий час редагувала українськомовну газету «За нову людину», що засвідчує велетенську кількість наших земляків на сталінській будові.

Михмих оббивав пороги високих інстанцій і навіть переїхав поближче до доньки, яку врешті-решт достроково звільнили у трагічному для України 1933 році. Однак під час великого терору 1937-го Ладю Могилянську розстріляли. Услід за нею знищили її брата — одного з основоположників неосимволізму в українській літературі, який творив під псевдонімом Дмитро Тась. Ще одну доньку Михмиха журналістку Олену Могилянську відправили у заслання як «соціально небезпечний елемент».

Репресувавши дітей, сталінські кати з єзуїтською жорстокістю не зачепили батька. Після початку радянсько-німецької війни Могилянський евакуювався з України до засланої у Красноярський край доньки, де завершилася страдницька дорога Михмиха.

155 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА ГРІНЧЕНКА

«Німими не хотіли бути»

ПАТРІОТИЗМ. Нині, коли майже правилом хорошого тону для вітчизняних політиків стало нарікати на «несвідомість» виборців, готових продати свій голос за кілька сотень гривень чи навіть скромний за ціною продуктовий набір, мимоволі згадуєш лист Бориса Грінченка до благодійниці, опікунки шкіл багатої поміщиці Христини Алчевської. У ньому молодий учитель поставив актуальне досі запитання: «Як народ буде підвищувати рівень освіченості, працюючи в день по 15—16 годин? Турбуйтесь про освіту, але ще більше переймайтесь тим, щоб народ міг (підкреслення Грінченка. — Авт.) навчатись. Питайте про те, що читати народу, але ще більше запитуйте, чи є йому що їсти. Турбота про духовність народу без турботи про його достаток подібна зведенню будинку на піску».

Слабка втіха, що нині робочий день офіційно не перевищує 8 годин, бо для більшості українців важка праця на дачах, присадибних ділянках, таксування у вільний час, репетиторство тощо давно стали вимушеним заробітком, який, однак, не гарантує добробуту. Не дивно, що дедалі більше українців виїжджає за кордон у пошуках достойної винагороди навіть за некваліфіковану працю, підтверджуючи стару істину, що бідні не мають вітчизни.

На відміну від наших горе-патріотів, які звикли любити Україну до глибини власних сердець, а не власних кишень, Борис Грінченко написав лист Алчевській, прирікаючи себе і власну родину на нові митарства. До цього вчитель початкових класів об’їздив уже чимало холодних і голодних шкіл із поламаними партами і вибитими шибками, доки його аж на п’ять років не пригріли у школі села Олексіївки нинішньої Луганської області, забезпечивши коштом благодійниці Алчевської зарплатою аж 25 рублів.

За них учитель мав навчати дітей тільки на «общєпонятном язике» та підтакувати мільйонерші, яка полюбляла, приїжджаючи влітку в маєток, читати місцевим селянам книжки російською мовою, яка, на її переконання, була «одінаково» зрозуміла «малоросам» і росіянам. Натомість Борис Грінченко саме в Олексіївці, населеній українцями, створив Граматику. Вона стала основою першого на Наддніпрянщині масового підручника для вивчення рідної мови дітьми і дорослими. Грінченкова «Українська граматика для науки читання і писання», доповнена лише текстом комуністичного гімну «Інтернаціонал», навіть за більшовиків ще тривалий час залишалась у школах.

«Німими не хотіли бути», — у цих словах життєве кредо великого просвітителя, який, служачи діловодом губернського земства в Чернігові, створив видавництво, яке, всупереч Валуєвському циркуляру й Емському указу, видрукувало понад півсотні найменувань доступних простому люду за ціною і змістом книжок українською мовою. Для цього кожну з них доводилося до десятка разів подавати на цензуру, коригуючи текст і навіть змінюючи назви, щоб добитися неможливого винятковою витривалістю і наполегливістю.

Завдяки Грінченку рідною для українців мовою вперше видано «Робінзона Крузо» Даніеля Дефо та поезії засланого до Сибіру Павла Грабовського, який назвав сина Борисом на честь подвижника. Фактично весь штат видавництва, яке ще до офіційного скасування заборони на друк «малоросійських» книжок зуміло її здолати, складався із двох людей: самого Бориса Грінченка та його дружини Марії.

Написану ним у 1895 році брошуру «Народ у неволі», яка зі зрозумілих причин не могла побачити світ у Російській імперії, видали за кордоном українською, російською, французькою, німецькою та угорською мовами. За свідченням сучасників, ця праця Грінченка вивела «українську справу із вовчої кошари на вільне європейське поле» й повідала світу про колоніальне становище України.

Ще одна заслуга патріота — впорядкування переданої Чернігівському земству колекції старожитностей Тарновського, серед якої 758 пов’язаних із Шевченком раритетів, чимало з яких, за словами Грінченка, були занедбаними «серед усякого мотлоху й дрантя, у комірчині, де мітлу ставлять і ганчірки складають». Та головним подвигом стало видання чотиритомного Словаря української мови. Його почали складати ще у середині ХІХ ст., але завершити, додавши до вже зібраних 50 тисяч слів ще щонайменше 20 тисяч, вдалося лише Грінченку. Це видання, як і словник «велікоруского наречія руского язика» луганчанина Даля для росіян, фундаментальне для українців.

70 РОКІВ КОНВЕНЦІЇ ООН ПРО ГЕНОЦИД

9 грудня 1948 року — 70 років конвенції ООН про геноцид

Гібридний Голодомор у країні рад

ЗЛОЧИН. Ухвалена Генеральною асамблеєю ООН Конвенція про геноцид визнає його щодо національних, етнічних, расових і релігійних груп. Саме це формулювання дозволяє Росії стверджувати, що цілеспрямоване винищення селян-українців у часи Голодомору не є геноцидом. Однак насправді це його гібридна форма. Так само, як нинішня агресія Росії проти України теж різновид війни.