Війна — явище, що існує поза межами людського розуміння: для психіки не природне вбивство однієї людини іншою. Події, в яких ми живемо протягом останніх двох років, лишаючи шрами на душі, зумовлюють високий рівень тривожності й недовіри, відчуття, що всі ми перебуваємо на якомусь зламі, спричиняють мобілізацію й одночасне виснаження. 

«Стрес війни — це нормальна людська реакція на ненормальні події. Cоціум зав’яз у невизначеності. Питань без відповідей більш ніж досить: куди ми йдемо? Коли закінчиться війна? Скільки людей ще загине? В яких кордонах існуватиме держава? Насправді ніхто не знає, що стоїть за мінськими домовленостями. Якщо хтось їх і коментує, то це не більше ніж політичний піар. Тому я сам так роблю й закликаю своїх пацієнтів: не дивіться телевізор. Я не представник соціального нігілізму — «ніколи нічому не вірю», але передовсім не довіряю тому, що мені намагаються вкласти в голову за допомогою мас-медіа. 

Довіряйте своїм мізкам, читайте, спілкуйтеся та аналізуйте інформацію», — каже завідувач кафедри психосоматичної медицини та психотерапії Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця професор Олег Чабан.

Фото з сайту tribune.com.pk

Змінена психологія

Високий рівень соціальної тривоги активізує хвороби, до яких людина схильна генетично, наголошує фахівець. Приміром, у разі схильності до виразкової хвороби, коли людина хвилюється, виникає спазм судин, і шлунковий сік починає роз’їдати шлунок. Такі самі процеси запускаються у разі інших спадкових хвороб — онкологічних, психічних тощо.

«Рівень психічних патологій — тривога, розлади адаптації, стресові розлади, перший етап посттравматичного стресового розладу (ПТСР) — значно зріс, хоч їх ще не так багато, як про це говорять. Насправді ПТСР (і це підтверджує світова практика) виникне трохи пізніше», — зазначає науковець. За дослідженнями фахівців США, ПТСР мають 30—40% тих, хто воював, 9% тих, хто був близько до території боїв, і 1—2% тих, хто живуть далеко. Війна змінює психологію, каже професор Чабан. І наголошує: саме психологію, а не психічний стан. «Звідти» люди повертаються з дуже чітким розподілом на чорне й біле, відчуттям загостреної справедливості.

Протягом останніх двох років в Україні працюють громадські ініціативи, започатковані українськими й міжнародними організаціями, спрямовані на психологічну допомогу воїнам, переселенцям, дітям. Але проекти, зокрема міжнародні, розраховані насамперед на те, щоб упровадити модель допомоги й навчити фахівців, тож цим опікується держава. Ані волонтери, ані громадські організації не впораються (і не повинні) із цим завданням самотужки.

Чи роблять щось у цьому напрямі на державному рівні? Система реабілітації — не лише медична, а соціальна проблема. «Не варто підміняти одне іншим і вимагати від медиків, аби вони і написали протоколи діагностики, вказали препарати, види терапії, і відповідали за цих людей упродовж усього їхнього подальшого життя і повернення в соціум, — каже Олег Чабан. — Ми маємо величезну соціальну проблему. Будь-яке захворювання лише на 10% залежить від потужностей медицини. Решта 90% — спосіб життя, стан довкілля, клімат на роботі, харчування. Ми написали протокол, котрий є обов’язковим до виконання, щодо ведення пацієнтів зі стресовими розладами. Нині документ перебуває на громадському обговоренні на сайті МОЗ.

Згідно з протоколом, людей, котрі потребують допомоги психолога (фахівець особливо наголошує: не психіатра!), мають відстежувати на рівні сімейного лікаря. Наприклад, заміряючи тиск, лікар зобов’язаний звернути увагу, якщо в пацієнта є порушення сну, він не може адаптуватися в родині й на роботі, починає пити або має проблеми з пам’яттю, настроєм. Якщо лікар запідозрює виникнення стресового розладу, лише тоді може долучатися психолог, а за потреби — психотерапевт чи психіатр».

Протокол створили на базі австралійського, оскільки він передбачає допомогу не лише військовим, а й мирному населенню. «Основна ідея — психологічна та медико-психологічна допомога. Психологічна — це розібратися, що коїться з людиною та принаймні сказати: ти не один, я з тобою, поговорімо, що відбувається і що тебе не влаштовує. Є відповідні психологічні та психотерапевтичні техніки, тож в ідеалі цим мають займатися лікарі-психологи, яких готують медуніверситети».

Системи реабілітації немає

Проте на практиці систематизація навчання медичних психологів, лікарів-психологів або перепідготовка практичних психологів під запит часу — велике питання. Навіщо потрібна відповідна підготовка? «Волонтери-психологи — це мужні люди, котрі перші приходять на допомогу за велінням серця. Але проблема в тому, що вони емоційно «влипають» у своїх пацієнтів, тому часто швидко психологічно «вигорають».

«З людьми, які перебували в зоні бойових дій, працювати дуже складно, бо до них досить легко емоційно доєднатися. Вони несуть заряд переживань, у тому числі — й реальної, не з мас-медіа, інформації. Це навіть не 3D-формат спілкування. Ми розмовляємо і працюємо з людиною наче з іншого світу. Тому в неї так і хочеться все розпитати, бо таким чином ми знімаємо свій рівень тривоги. А отже, включаємося в ситуацію війни замість того, аби перетягнути людину в мирне життя. Для цього треба мати фахові знання. Я вважаю, що в нас, у царині медичної психології, немає хорошого очільника, спеціаліста, котрий би відповідав за підготовку та систематизацію цих фахівців», — зауважує науковець. Тим, хто хоче допомогти й підтримати, важливо розуміти, що ідея «просто виговоритися» (у психології це називають очищенням або катарсисом) у таких ситуаціях не працює. Це лише перший етап терапії. Зупинка на цьому етапі аналогічна діям хірурга, який, розрізавши пацієнта, визначає проблему й іде собі геть, лишаючи хворого напризволяще на операційному столі.

Крім того, за дослідженням ізраїльського фахівця з ПТСР професора Джозефа Зохара, у людини, котра не пам’ятає травму (явище психологічної амнезії), за півроку ймовірність розвитку ПТСР вшестеро нижча, ніж у того, хто пам’ятає весь жах, через який він перестав спати чи постійно прокручує в голові страшну хроніку останнього бою. Отже, чим менше відновлювати болючі спогади, намагаючись натомість сфокусувати увагу на мирному майбутньому, тим менші наслідки травми. Тим часом державних програм навчання волонтерів цих професійних нюансів немає, вони навчаються в професійних психологів лише тоді, коли звертаються до них із власної ініціативи.

Із часом, каже професор Чабан, протокол оновлюватиметься, набуватиме практичних нюансів, оскільки ПТСР українського зразка має особливості. Основні тези документа — психологічна, медико-психологічна, психотерапевтична допомога, забезпечення базових потреб пацієнта. «Базові потреби — це бути ситим, у теплі та безпеці. Основне — забезпечити задоволення базових потреб тим, хто повертається. Вони не повинні з реальної війни повернутися у війну соціуму. Такі люди дуже легко долучаються до будь-якого конфлікту — з головою сільради, начальником ЖЕКу тощо».

У державних клініках психологи не затребувані

У протоколі прописали конкретні психотерапевтичні техніки, котрі мають застосовувати до пацієнтів, проте фахівців, які б володіли ними, дуже мало. «Це питання до вишів, що мають ініціювати зміни в навчальних програмах, готувати нових фахівців». Першим (і поки що єдиним) зреагував на цю потребу Національний медуніверситет імені О. О. Богомольця, ректор якого Катерина Амосова ініціювала створення кафедри психосоматичної медицини й психотерапії, де готові навчати медичних психологів, лікарів-психологів за новими підходами.

Подібна робота проводиться і в Католицькому університеті Львова. Але системи поки що не існує. Є багато емоцій та імпульсів.

Окрім того, на цих фахівців немає запиту. Точніше, не так: запит від суспільства очевидний, але його ігнорує адміністрація державних лікарень. «Можна писати протоколи, випускати фахівців, давати їм прекрасні знання. А що далі? Під час розмови головні лікарі, погоджуючись, кивають головами, але реальних дій у цьому напрямі немає».

Цікаво, що першими, хто сказав: нам потрібні лікарі-психологи, виявилися приватні клініки. Конкуренція, не відома в державній медицині, дала розуміння, що в співпраці з психологом зусилля наприклад онколога чи кардіолога дають на порядок кращий результат. Саме тому в західних клініках дедалі популярнішими стають психосоматичні відділення. В Австрії, приміром, одне таке відділення на 30 ліжок заощаджує щороку 700 тисяч євро для університетської клініки тільки тому, що там з пацієнтами працюють також і медичні психологи, й психотерапевти.

Насамкінець. Як жити в соціумі підвищеної тривожності? «Є таке китайське прислів’я: щастя — це коли є кого любити, що робити й куди вертатися. Воно починається зі щастя в родині. Зі спілкування з домашніми улюбленцями. Недарма популярний нині письменник Януш-Леон Вишневський писав: «Як би я хотів бути таким, яким мене бачить мій собака». Бо тварина не моралізує, сприймаючи господаря просто як людину, що її любить. Щастя — це коли робота стає хобі й другою родиною. І навіть коли стомлює, однак приносить задоволення. Родина, друзі, хобі — усе це амортизує негативний вплив стресу на організм», — каже фахівець. Простих і дієвих методів безліч: зателефонуйте давнім друзям, зустріньтеся з ними, не дивіться телевізор, натомість ідіть гуляти, на концерт або в театр. Спілкуйтеся з дітьми. Пам’ятайте правило бумеранга: зробиш щасливим іншу людину — і це завжди до тебе повернеться.