Співак Дмитро ГНАТЮК

63 роки із своїх 86-ти відомий співак Дмитро Гнатюк віддав Національній опері України. У його репертуарі - понад 200 пісенних та оперних творів. Саме він першим виконав улюблену пісню мільйонів "Два кольори". Як режисер поставив етапні для Національної опери вистави "Князь Ігор", "Тарас Бульба", "Запорожець за Дунаєм", "Наталка Полтавка", "Захар Беркут" та ін. А його платівки і диски розійшлися десятками мільйонів примірників. Більше того, світова музична критика назвала Гнатюка одним з кращих співаків світу.

Зустрітися з артистом-легендою пощастило в консерваторії. Навіть телефонний зв'язок не міг внести корективи до оксамитового баритону, що переливався в мобілці. Високий, статечний чоловік у сірому картузі і темно-коричневому плащі вчасно зустрічав мене на порозі. Пошуки вільного кабінету виявилися марними - скрізь тривали репетиції. "Знаю місце, де ніхто не заважатиме", - мовив Дмитро Михайлович і вказав на вестибюль біля роздягальні - якраз під сходами, де ми зручно вмостились.

Радість і журба, ніжність і мудрість...

- Дмитре Михайловичу, минулий рік для вас двічі ювілейний: відзначили 85-ту річницю від дня народження та 45 років тому зазвучали неперевершені "Два кольори"...

- Другого вже й досить - це надзвичайно пам'ятна дата і знакова пісня. Ви не можете уявити, що вона значить для мене. Коли вперше почув твір від композитора Олександра Білаша й поета Дмитра Павличка, у мене в душі виник неймовірний вир емоцій! Стільки ніжності, добра, журби, радості, мудрості! З цією піснею я об'їздив майже весь світ - був у Новій Зеландії, Африці, Америці, Скандинавії... В Японії навіть залишив ноти і текст, аби один з місцевих квартетів узяв "Два кольори" до свого репертуару. А ще там залюбки співали "Пісню про рушник", "Ой ти, дівчино, з горіха зерня", "Чом, чом, чом, земле моя?..", "Черемшину"... Ці українські пісні уособлюють нашу землю, щедрий на добро край, пробуджують кращі почуття любові до матусі, коханої, рідного народу. Причому скрізь ці твори розуміли без перекладу. Вважаю, якщо співаєш душею, слова розуміють на всіх континентах.

Цим самим я популяризував у світі насамперед Україну, її талановитих поетів і музикантів, доносив до представників інших народів високий і гордий дух українців. Добре пам'ятаю виступи в Канаді, де співав разом із талановитою Квіткою Цісик - наш дует додавав нових кольорів до названих пісень, зачаровував слухачів.

- А чи була спокуса залишитися за кордоном? Там же, напевно, і гонорари обіцяли, і перспективи гарантували?

- Зразу скажу: ніколи навіть у думках не було, щоб не повернутися до України. Для мене рідна земля - головне в житті: будь-які гонорари, сцени, житло, автомобілі не йдуть у жодні порівняння з Україною. Відчув це ще в далекому дитинстві, у своєму рідному селі, коли всією ріднею тяжко працювали на землі, але при цьому любили її сильно і самовіддано. Коли ж після гастролей повертався додому, наче знову народжувався на світ - так мені затишно і гарно вдома. А пропозиції були. Одного разу майже уклав контракт...

- І не дотримали умов?

- Та ні, на початку 60-х у Києві виступала відома співачка з Метрополітен-опера Бланш Тібо - неймовірно талановита. Я з нею співав у двох виставах. От вона після цього і запропонувала мені поїхати до США: мовляв, і заробите непогано, і глядачі хай одержать насолоду від співу. Тоді в СРСР не дуже вітали дружбу із закордонними митцями, тим паче з Америки. Я відчував, що на мене починають дивитися скоса, але все ж таки переважила заманлива пропозиція. І я поїхав. Скажу без перебільшення: наші виступи справили справжній фурор. Американці заздалегідь розкуповували квитки, вистави проходили при повних аншлагах, місцева критика характеризувала нас такими високими епітетами, що куди там!

І ось прощальна вечеря. Я вже одержав нечуваний гонорар, про який у Союзі міг тільки мріяти, - уявіть, за концерт удома традиційно мав 200 доларів, а в Америці заплатили в десятки разів більше. Але це не головне. Сидимо і раптом до мене підходить представник Метрополітен-опера і пропонує обговорити можливість співпраці на майбутні п'ять років. Але американці усвідомлювали, що я не погоджуся і вирішили піти іншим шляхом - укласти контракт таким чином, щоб я мав змогу приїздити на виступи в певні періоди. Зрештою, в цьому я не вбачав якоїсь крамоли, адже все одно їздив на закордонні гастролі. Тож погодився. Та коли повернувся до Москви, мене одразу ж повезли до "Держконцерту". Заходжу до кабінету одного з чиновників, а він блискає на мене: "Гонорар отримав? Клади на стіл!" Я віддав усі долари до цента і попросив залишити хоча б ту суму, яку заробляв на вітчизняних концертах, але мені навідріз відмовили. Після того відчув, наскільки змінилося ставлення до мене з боку чиновників не лише в Москві, а й в Києві. Якби не Микита Хрущов, не знаю, чим би все і закінчилося. Він особисто втрутився в ситуацію, після чого мені дозволили гастролювати, як і раніше. Взагалі до мене влада ставилася доволі прихильно: і Хрущов любив слухати пісні у моєму виконанні, і Леонід Брежнєв.

- Та й Сталіна, здається, не залишала байдужим ваша пісенна творчість?

- Авжеж, довелося навіть співати на концерті з нагоди його ювілейного дня народження, в 1949-му.

- Це той славнозвісний виступ, коли були присутні не тільки Сталін, а й багато політиків світу, зокрема Мао Цзедун?

- Так, щоправда, то був просто збіг обставин. Я тоді навчався в Київській консерваторії, і Григорій Верьовка запросив узяти участь у виступі разом з хором у Москві. Я погодився, хоча й не сказав про це Івану Паторжинському, в класі якого був студентом. Мені, до речі, пізніше від нього добряче перепало, бо він дуже не любив, коли співаки підробляли в хорі. Опісля виступу в Москві підійшли люди в цивільному і запитали Григорія Гурійовича, хто із солістів міг би заспівати на окремому концерті. Він порекомендував мене.

Наступного дня за мною приїхала машина. Я знав, що співатиму дві пісні, але для кого - не повідомили. Коли ж прибули на територію Кремля, здогадався, хто буде слухачем і глядачем. Мене суворо попередили, щоб не ходив туди-сюди сценою: п'ять кроків уперед, три вбік, де стоятиме фортепіано. І - все.

Десь години дві чекав своєї черги. Вийшов, а мене всього колотить і лихоманить. Бачу - за кілька метрів сидять Сталін і Мао Цзедун. Навіть не знаю, як спромігся проспівати "Дивлюсь я на небо...". Всі гаряче аплодували. Коли оплески стихли, Сталін поцікавився, хто я і в кого навчаюся. Почувши про Паторжинського, сказав з грузинським акцентом: "Славный пэвэц, паклон ат мэня ему пэрэдай. А что ты ешчо можэш спэть?" І я заспівав тоді популярну пісню: "Если на праздники с нами встречаются несколько старых друзей..." (артист легко бере мелодію. - Авт.) Потім мене запросили до святкового столу, але їсти я не міг. Тож мені дали із собою дві сумки: з напоями та їжею. Ми тоді смакували кремлівськими делікатесами майже до ранку.

Через козацьку волю - "під прес"

- Ви чудово володієте румунською мовою і через неї ледь не поплатилися комсомольським і студентським квитками. Та й узагалі - доволі часто потрапляли в бувальці...

- Румунською чудово володів раніше, але з часом без практики багато що забувається. А сталося ось що. Мені дали почитати вірші одного з класиків румунської літератури.

- Часом не Емінеску?

- Точно, книжку читав і зберігав під подушкою в гуртожитку. А на мене швиденько донесли. Викликали туди, куди треба, і почали допитувати: мовляв, чому читаю іноземну літературу? Якби не допомога Максима Рильського та Івана Паторжинського, то було б!

А ще колись студентом потрапив "під прес" через пісню "Повій, вітре, повій, буйний...". Там є слова про козацьку долю, славу і волю. Тож люди в цивільному накинулися на мене з виховними аргументами: про яку долю чи недолю співаєш, та якби не радянська влада, то ти б крутив хвости волам у своєму селі! Загалом, по-всякому траплялося, але за мене завжди заступалися добрі люди.

- Ви брали участь у Великій Вітчизняній війні, про яку, зазвичай, не любите згадувати...

- А що її згадувати, коли вона стільки горя принесла... Мене ж і контузило тоді - не доведи Боже, комусь подібне пережити. Саме на війні смерті у вічі дивився і там пізнав ціну життя. А 45-й зустрів у Нижньому Тагілі, на Уралі, - працював на тамтешньому танковому заводі. До речі, організував тоді велетенський хор з кількох сотень чоловік, багато серед них було українців. Звідти поїхав до Києва вступати до консерваторії. Директор заводу, генерал-майор Алексєєнко, до речі, наш земляк, сказав: "Діма, ми тебе демобілізуємо і направляємо до консерваторії". А мені так хотілося в Україну - готовий був сісти в танк і мчати додому.

- Сьогодні зовсім мало справжніх пісень. Чому настільки сірою стала сучасна естрада?

- Просто настав такий час - прагматичний, ринковий, де на першому місці не почуття любові, ніжності, добра і справедливості, а зовсім інші речі. Його треба пережити - і колись, будемо сподіватися, з'являться справжні шедеври української душі.

- А є на кого розраховувати?

- Є, неодмінно! Особисто в мене стільки талановитих і перспективних учнів. Та й узагалі Україна продовжує дарувати все нові й нові мистецькі таланти. До речі, ось один з них - Олександр Киреєв, про нього ще почують не лише в Україні, а й у Європі! Взагалі ж юна зміна повинна берегти не тільки свої таланти, а насамперед здоров'я. Бог дарує нам усім голоси, силу, хист до якоїсь справи. Цим не можна нехтувати - це наше спільне багатство!

ДOСЬЄ "УК"

Дмитро ГНАТЮК. Народився 28 березня 1925 року в селі Мамаївка Чернівецької області. Закінчив Київську консерваторію, Державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Тривалий час працював солістом, директором, режисером, завідуючим кафедрою оперної підготовки Київського театру опери і балету. З 1988-го і до сьогодні - головний режисер Національної опери.

Герой України, народний артист СРСР і України, лауреат державних премій, академік Академії мистецтв України, професор Національної музичної академії імені П. Чайковського.