ФЕСТИНИ

Двадцять років тому на поклик батьківської землі вперше масово з’їхалися бойки
 

Зустрілися і зрозуміли — такі зустрічі їм конче потрібні, як ковток свіжого повітря у задушливих мегаполісах, коли повела їх доля з карпатських гір і плаїв. Відтоді не згасає бойківська ватра, а розгорається з новою силою, аби і собі, і всій Україні ствердити: земляки славетного сина бойківської землі — Івана Франка — не розгубилися по далеких і близьких світах, не розтринькали ані своєї працьо- витості, ані таланту, а зберегли свій етнос, свою самобутню культуру і небайдужість до долі бойківського краю.

А вона ой яка не проста! Як і колись, залишається Богом забутим, а тепер ще й владою, краєм, хоч водночас так щедро обдарованим Природою! Жартують поміж собою горяни, що ще за цісаря Франца Йосифа дорогу через серце Карпат до Європи проклали, а тепер навіть відремонтувати її не спромоглися! Обіцяли, дорікають бойки, що до фестин дорожнє покриття оновлять, однак і «полатати» не зуміли. Через те, властиво, багато вихідців із краю і просто охочих на святі побувати, попри бажання, від поїздки відмовилися: після такого автородео «чотириколісного друга» відразу до автосервісу жени — не з розповідей чула, сама той шлях випробувала. І краянам поспівчувала. Бо одна річ — один раз таким бездоріжжям проїхатися, інша — щодня користуватися.

Але ті, хто все-таки не відмовилися від поїздки на Бойківщину, не пожалкували: гостини видалися неперевершені: горяни душу і щедрість у свято вклали!

Радилися,  як із депресії край витягувати

Бойки на гостину скликали рідню не для того, аби на життя нарікати, — не звикли цього робити: живуть собі, як і тисячі літ, осібно від решти на окраїні держави у мальовничих закутках Карпат та Закарпаття на оспіваній у піснях мальовничій бойківській землі, яка й справді вражає своєю красою. Та по-справжньому оцінити її може лише той, хто побачив життя горян не лише святкової днини, а тоді, коли ∂аздівські родини перебувають у постійних клопотах про день завтрашній. Господарювати в горах набагато складніше, ніж у низинних районах, де навіть кліматичні умови лагідніші.

А ось пісня і танець дають змогу зазирнути в душу працьовитих горян, збагнути стриманість та розважливість характерів бойків, скромні барви в орнаментах горян — їх диктує сама природа і строгість життя. «Як зависнуть над горами свинцеві хмари, як задощить, замете білими снігами, то звідки взятись яскравим барвам?» — чи то запитує, чи констатує сивоголова бойківчанка з мозолистими руками пані Тереза, яка знає ціну карпатського хліба, обробляючи майже гектар поля, а довгими зимовими вечорами зігріває душу ялинковим орнаментом на вишиваному рушникові, наче долю дітям-онукам вишиває — без жодного вузлика! А на фестини не на продаж привезла, а показати, аби побачили: бойківське мистецтво не занепало, не перевелися майстрині!

Однак болить душа у працьовитих горян, що бур’янами позаростали колись родючі поля, ті самі, що століттями були мірилом достатку селянських родин — це плоди бездумного господарювання. А де ще горянину заробити? Молодь не знаходить до чого вдома працьовиті руки докласти, лишається на заробітки податись. А хто буде економіку краю відновлювати, добробут горян поліпшувати, культуру, традиції, народні промисли розвивати? Он уже китайські вишиванки у бойківському стилі витіснили роботи тутешніх майстринь! Та добра господиня одразу відрізнить, де вітчизняна продукція з льону, а де — китайський ширвжиток.

Тож на фестинах не лише музикою, мелодіями, танцями горян із Карпатського краю насолоджувалися, а й про наболіле говорили. Тому зійшли бойки з гір, з-за океану прилетіли, з сусідніх держав та багатьох регіонів України з’їхалися на велику раду. Такого велелюддя на бойківській землі ще не було. Радилися, як із затяжної депресії гірський край витягувати, бо в особливо скрутному стані нині гірські райони опинилися. І на тій поважній раді (а горяни народ мудрий, і немало вихідців із тутешніх сіл поважні пости займають та добре господарюють) вирішили, що порятувати вдасться, надавши депресивним територіям режим пільгового оподаткування для інвесторів, як це роблять у світі та найближчі сусіди — поляки, словаки.

Тоді і кооперативи створюватимуть, бо без них не виживе село: вже тепер продукцію тваринництва (до слова, екологічно чисту) ніде дівати — молоком, за яке могли б бодай якусь гривню-другу заробити, худібку напувають. А також розвивати туризм потрібно, адже гріх не використати потенціал краю. А почати відродження краю треба з відновлення та прокладання доріг, хоча б таких, як у сусідів. Рецепт нескладний, і на практиці сусідами перевірений. Без цього гірські території не порятувати від занепаду. До розв’язання проблем гірського району активно долучаються члени товариства «Турківщина».

Через танець пізнається характер бойків. Фото УНІАН

Юна княгиня — Іванна Юсипович

…Свято вирувало, і кожен, окрім приємних зустрічей із краянами, родинами (багато хто лише тут і зустрічається), побував на численних конференціях і конкурсах чи влаштовував собі пізнавальні екскурсії між торговими рядами, ятками, наметами з виробами народних умільців. А вже хто уподобав собі щось цікаве з народного вбрання, філігранно різьбленого дерев’яного посуду чи речей ужиткових, без покупки зі свята не поїхав. Народні майстри свої роботи не лише продавали, а й охоче запрошували на майстер-класи та розповідали про особливості бойківського мистецтва.

Разом із дорослими таланти і знання про бойківський родовід демонстрували учасники дитячого фольклорного конкурсу «Маленька бойкиня та бойко». На сцені, виставленій на Співочому полі, відбувся гала-концерт. У ньому взяли участь та порадували самобутнім бойківським мистецтвом, культурою та традиціями найкращі аматорські художні колективи, фольклорні ансамблі, окремі виконавці. Сільські ради Турківщини змагалися у конкурсі «Бойківська кухня», частуючи гостей ароматними напоями, настояними на карпатському різнотрав’ї, різноманітними наїдками, смаколиками, приготовленими з дарів природи.

Ну і, звісно, обирали бойки свою Княгиню Бойківщини — найчарівнішу та найвправнішу бойківчанку. Аби стати княгинею юній бойківчанці, окрім чарівної зовнішності, потрібно продемонструвати прискіпливому журі вміння готувати бойківські страви та знання цілющих трав, автентичного бойківського танцю та співу а капела, знання свого родоводу, особливостей національного вбрання. Юною княгинею визнали Іванну Юсипович із села Явора Турківського району, де і відбувалося це неповторне свято великої і талановитої бойківської родини.