Напевне, більшість із нас, відвідуючи храм, звертали увагу на святошну красу іконостасів та ікон. Вкриті позолотою й без неї, вони викликають у нас душевний трепет. Вочевидь, ті, хто їх зробив, мають особливий талант.

З одним із таких одухотворених майстрів полтавцем Юрієм Панкевичем я познайомився на виставці в місцевому художньому музеї імені Миколи Ярошенка (Галереї мистецтв), яка відбулася ще до введення карантину через епідемію коронавірусної хвороби. Тут уперше експонували 23 його ікони, які мене вразили, і я захотів ближче познайомитися з талановитим майстром.

Для різьблення не всяке дерево годиться

— Юрію Андрійовичу, розкажіть, будь ласка, яке тут представлено багатство.

— Перед вами різьблені, а також писані ікони, для яких я робив обрамлення, тобто кіот і різну раму. Різні рами виконують повністю з дерева, а є тоновані й покриті сусальним золотом. Найскладніші у виконанні різьблені ікони, їх роблю із груші й вільхи. А рами під позолоту — з липи. Це м’яка деревина, легша в обробленні.

Тут є ікони Спасителя й Богородиці, Пантелеймона Цілителя, святих Миколая, Віктора Дамаського, Георгія Переможця. Це тільки частина зроблених мною ікон. Близько сотні моїх робіт зберігаються у приватних колекціях в Україні та за кордоном.

— У якому віці ви захопилися цим мистецтвом?

— Ще в дитинстві любив малювати й вирізати з дерева. Рідні мене підтримували: батько дістав через своїх друзів стамески, цей набір є в мене досі. А мама допомагала робити різноманітні гравюри на фанері. Фанеру покривав чорною фарбою, і на ній гравіював портрети Франка, Шевченка, а в кутах картини наносив орнаменти й розфарбовував. Роботи не відрізнялися від тих, що продавали в магазині. Тож батьки їх дарували своїм друзям і знайомим.

Після школи вступив до Ужгородського училища прикладного і декоративного мистецтва. Провчився там рік, і мене мобілізували на службу у Збройні сили. Три роки прослужив на флоті. Демобілізувавшись, повернувся в училище, закінчив другий курс. А потім став студентом Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва (з 2004 року це Львівська національна академія мистецтв). Вступив на факультет художнього ткацтва, де оволодів технікою виготовлення гобеленів, і захистив з відзнакою роботу «Карпатська сюїта», яку пізніше експонували на виставці у Мадриді в Іспанії.

— Навчатися того, до чого лежить душа, легко.

— Так, навчався із задоволенням. Я тоді казав, що ще такий виш закінчив би. Але легко давалися мистецькі дисципліни, а не історичний матеріалізм чи діалектичний матеріалізм або історія партії. У навчальному закладі головною була кафедра історії марксизму-ленінізму.

Але все те залишилося у минулому. У нас була дуже сильна група, навіть в одногрупників можна було повчитися. Життя нас порозкидало: хтось у Канаді, хтось у США.

Коли навчався в інституті, ми вже жили в Полтаві. Батька перевели сюди на роботу в об’єднання «Полтавчанка».

— Тобто ваш батько теж мав стосунок до мистецтва?

— Авжеж. І після закінчення вишу я приїхав сюди й працював у художньо-оформлювальному комбінаті. Потім цей комбінат закрили, ми з колегами створили фірму, яка спеціалізувалася на оформлювальних роботах. І якось випадково стали займатися сакральним мистецтвом. На те була воля Божа. Ми робили іконостаси.

Це були 1990-ті роки, саме відроджувалися церкви, наша робота була затребувана. Однак нам не вистачало знань. Такі роботи виконують згідно із церковними канонами. Доводилося консультуватися зі старими майстрами, священниками, вивчати спеціальну літературу.

Мої ікони виконано у стилі українського бароко. Я не тільки робив те, чого навчився від інших, а й додавав власне, у мене виробився почерк. Спеціалісти легко відрізнять мої роботи від інших.

— Як підбираєте дерево, з якого вирізатимете ікону?

— Якихось секретів тут немає, головне, щоб дерево було сухе, тоді воно не розтріскуватиметься, його не крутитиме й не вестиме. Не потрібна й дуже виражена текстура, вона забиватиме сам рельєф. Мені подобається працювати з грушевим деревом. На іконі «Нев’янучий цвіт» лілію вирізано із груші. До речі, цю ікону було визнано кращим твором року на конкурсі, який проходив у Києві, в номінації «різьба по дереву».

— Ви сам і покриваєте різьбу сусальним золотом?

— Ні, цим займається мій друг, позолотник за професією. Він на це вчився. До того ж, на це потрібні кошти.

Досвід приходить із часом і мозолями

— Після того як виконаєте різьблення, ви його, мабуть, натираєте якоюсь мастикою?

— Її слід варити на основі воску, парафіну й каніфолі. Після намащування поміщаю різьблення під скло. Тоді ікона може дуже довго зберігатися. Звичайно, за умови, якщо її не заллє водою, не поб’ють і не поламають.

— Як довго виготовляєте ікону?

— Складну — протягом року. Це не означає, що цілий день сиджу над нею із 8 до 20 години. Щоб працювати, треба мати ще й відповідний настрій. Не завжди мене ікона до себе підпускає. Перш ніж стати до цієї роботи, беру благословіння у священників. А коли ікона готова, її обов’язково освячують.

— У яких храмах можна побачити ваші іконостаси й ікони?

— У багатьох. Наприклад, я автор проєкту та виконавець більшої частини різьби іконостасу Свято-Пантелеймонівської церкви, кіотів і різьби з позолотою для Спаської церкви, іконостасу дзвіниці Свято-Успенського собору, Свято-Покровської церкви, іконостасу та кіотів Свято-Георгіївського храму (с. Нижні Млини біля Полтави). Наші іконостаси у центральній церкві Гадяча, старовинному привокзальному храмі міста Слов’янська Донецької області, у Свято-Сампсоніївському храмі на території Поля Полтавської битви.

Кажу наші іконостаси, бо я їх робив разом з іншими майстрами. Сам іконостас не зробиш, адже він 15 метрів заввишки й 20 — завширшки. Це грандіозна робота.

— Чи є у вас учні?

— Деякі люди кажуть, мовляв, училися в Юрія Андрійовича. Серед них і відомі різьбярі. Це, безперечно, дуже приємно. Якось приходив молоденький хлопець, просив навчити його різьблення. А мої діти, син і донька, хоч і пишаються батьковими роботами, але самі до мистецтва не тягнуться.

— Як часто берете участь у виставках?

— Виставлятися почав порівняно недавно. У мене ж неформат. Першу виставку мені організував чотири роки тому в Успенському соборі біля Білої альтанки в Полтаві меценат, колекціонер, засновник духовно-культурного центру Паїсія Величковського Сергій Козлов. І тут я теж завдяки йому. Торік став лауреатом премії Паїсія Величковського у номінації «мистецтво». Нагороду мені вручив в обласному театрі сам митрополит Епіфаній.

Окрім того, мене приймають у Національну спілку майстрів народного мистецтва України.

— Чи берете участь у спільних проєктах із місцевими митцями?

— Якщо випадає нагода, то з великим задоволенням. Тепер уже рідше, тому що окремі мої ікони з дубовою рамою важать 15 кілограмів і більше. Їх навіть підвісити не можна було, ми зробили для них підставки. Та й спробуй їх довезти, вони ж під склом. З ними треба поводитися дуже обережно.

Здебільшого моє життя минає в майстерні. Ми, художники, працюємо не для себе, а для людей.

— У вас було таке, що от не виходить робота, і все?

— Буває, авжеж! Колись почав робити рамку — не так намалював, не так почав різати. Тоді її відставив, і вона вже нікуди не пішла. Досвід приходить із часом і мозолями.

— Розкажіть про технологію виготовлення ікони.

— Коли є замовники, тоді мені простіше. Пропоную варіанти: у такому плані буде. «Так, так. Усе, роби!» Роблю. Починаю із творчої частини, з ескізу. Знову показую замовникові. Часто покладаються на мій досвід. Ікона — як інженерна конструкція: все треба передбачити, прорахувати, намалювати. І вже потім відтворити в матеріалі.

— Працюючи, дуже втомлюєтеся?

— Трапляється, іноді руки аж гудуть. Незалежно від того, чи це іконостас із складним різьбленням, чи ікона. Напруження і велика відповідальність. Якщо зріжеш щось не те, його вже не доклеїш. Це так само, як із каменю: відбив — усе! Зате коли бачу, що робота вдалася, мов на крилах літаю.

— Щоб виготовляти такі високохудожні речі, обов’язково мати спеціальну освіту?

— Мені пощастило, що закінчив такий престижний виш. Багато різьбярів не мають художніх навичок, тож їм важче. Цьому майстрові дай зразок, і він таке саме зробить. Але сам такого не придумає. Хоч є прекрасні майстри без жодної освіти. Знаю одного такого художника.

— Над чим нині працюєте?

— Почав працювати над мініатюрною іконою святого Миколая. Є й інші задуми.

— Бажаю вам Божого благословіння, щоб Він допускав вас до творення таких робіт.

— Оце найголовніше. Ваші слова — та до Всевишнього. 

Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Юрій ПАНКЕВИЧ.  Народився 1 січня 1957 року в місті Самбір Львівської області. Закінчив Ужгородське училище прикладного та декоративного мистецтва за фахом «художнє різьблення по дереву», Львівську національну академію мистецтв. Працював художником-оформлювачем у Полтавському художньо-оформлювальному комбінаті, займався підприємницькою діяльністю. Нині на пенсії, але продовжує займатися творчістю.

Лауреат премії Преподобного Паїсія Величковського.

Автор багатьох робіт із різьблення, зокрема ікон та іконостасів.