Нарешті суспільство отримало новий закон про вищу освіту. Про нагальність ухвалення такого документа експерти говорили майже десять років. Робоча група під керівництвом ректора НТУУ «КПІ» Михайла Згуровського розробила проект цього закону ще позаторік. Його головні новації — академічна, фінансова та організаційна автономія вишів, зменшення навантаження на викладачів, що дасть їм змогу приділяти більше часу науковим дослідженням, посилення антиплагіатних норм, створення Національного агентства з якості вищої освіти.

«Після доопрацювання закон став ще системнішим»

Лілія ГРИНЕВИЧ,
голова Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти

— Прерогатива цього закону полягає в тому, що в ньому означено системну реформу, котра передбачає передусім ствердження основних цінностей, які нині є в усьому прогресивному світі: академічна свобода викладачів і студентів та автономія навчальних закладів — кадрова, фінансова, економічна. І водночас — створення системи зовнішньої оцінки якості освіти, якої в Україні практично не існувало.

Дуже важлива характеристика цих змін — децентралізація системи освіти, тому що саме монополія Міністерства освіти і науки тривалий час сприяла деградації вищої освіти в Україні.

Новий закон передбачає, що регуляторні функції щодо ліцензійної та акредитаційної експертизи заберуть у чиновників та віддадуть незалежному органу, який сформують найкращі експерти. Йдеться про Національне агентство з якості вищої освіти. Саме воно проводитиме цю експертизу, акредитуватиме спеціалізовані вчені ради, розроблятиме процедури щодо забезпечення якості освіти у вишах. Це дуже важливо, адже 2012 року Україна отримала «двійку» серед країн-учасниць Болонського процесу за те, що не мала саме працюючої системи забезпечення якості освіти.

Таку велику реформу, звісно, не здійснюють блискавично. Тим паче, що в системі освіти кожна дія повинна бути виваженою. Безпосередньо закон набуде чинності після того, як його підпише Президент України, і документ буде оприлюднено, але частина його положень набиратиме чинності послідовно. Наприклад, ті, що стосуються зменшення навантаження на викладачів та студентів, а отже, потребують змін у навчальних планах і програмах, — з 1 вересня 2015 року. А ті, які потребують додаткового фінансування, будуть чинними з 1 січня 2016 року. Тому нині найважливіше завдання Міносвіти — розробити дієвий план поетапної реалізації цієї реформи.

Поза сумнівом, найбільший виклик — власне запровадження всіх положень нового закону. Ми розуміємо, що не всі ВНЗ, їхні керівники та викладачі готові до таких змін.

Люди, які керують вишами, мають стати провідниками реформи й повинні зрозуміти, що від них багато що залежить. Завдяки новому закону буде запроваджено ротацію керівних кадрів у вищій освіті: зокрема, для ректорів, деканів і завідувачів кафедр передбачено усього 2 каденції по 5 років. Комусь таке може бути не до вподоби, але це точно створює кар’єрні перспективи для значно більшої кількості науково-педагогічних працівників та сприяє оновленню кадрів. І коли людина знатиме, що вона приходить не більше, ніж на дві каденції, то це інтенсифікує її роботу.

Звісно, є певні хвилювання щодо економічної ситуації в країні, адже від фінансування тих напрямів, які потребуватимуть його з 1 січня 2016 року, багато що залежить. Йдеться зокрема про наукові дослідження в університетах, підвищення соціальних стандартів викладачів і студентів, а також про напрями, пов’язані з оцінкою якості вищої освіти.

Завважу, що, на думку багатьох фахівців, між першим та другим читанням після доопрацювання закон став ще системнішим. Наприклад, було внесено так звані антиплагіатні поправки. З одного боку, новий закон передбачає більшу автономію для університетів, і спеціалізовані вчені ради у вишах та наукових установах мають змогу самостійно присуджувати наукові ступені без згоди чиновників, як це було раніше. З другого — зростає відповідальність членів учених рад: якщо буде виявлено плагіат, то голову вченої ради та тих її членів, котрі надали позитивний висновок, усунуть від можливості брати участь у її роботі. Ми також пропонуємо ще до захисту публікувати роботу в Інтернеті, аби кожен міг пересвідчитися, є в ній плагіат чи ні.

Дуже важлива риса закону —це те, що він робить нас зрозумілими для європейського простору: запроваджено трициклову систему вищої освіти, яка працює в усіх провідних країнах: ступені бакалавра, магістра, доктора філософії. Водночас збережено наш національний ступінь доктора наук, а також запроваджено короткий цикл вищої освіти — молодший бакалавр. Натомість молодший спеціаліст належить до системи професійної освіти.

Щодо академічної мобільності, то в законі передбачено збереження місця за студентом у разі його навчання за кордоном (чого не було досі), час для здобуття диплома бакалавра й магістра узгоджено з європейськими нормами.

Цікаво, що така мобільність відкрита і в Україну. Наприклад, раніше, щоб запросити на роботу Нобелівського лауреата, університету потрібно було провести надзвичайно бюрократичну процедуру, яка тривала півроку, аби нострифікувати його документи про освіту. Тепер її буде скорочено, і право вирішувати питання нострифікації дипломів зарубіжних викладачів належатиме безпосередньо вишам. Так само спрощено процедуру нострифікації дипломів наших українських докторів філософії, котрі здобули цей ступінь за кордоном.

З огляду на підписання Угоди про асоціацію цей закон має неоціненне значення, оскільки саме він пропонує механізми реалізації основних положень цієї угоди в частині освіти.

«Наукові дослідження нарешті матимуть універсальний характер»

Наталія ШУЛЬГА,
голова постійної комісії з питань освіти, науки та інноваційної політики Київської міськради

— Це справді революційний закон, я називаю його кроком у майбутнє. Нам вдалося закласти прогресивні норми, зокрема наукові дослідження нарешті матимуть універсальний характер, а не так, як це було раніше: окремо — академічні, окремо — університетські.

Створення Національного агентства з якості вищої освіти — це поява того механізму, який може дати нам не просто прорив, а новий рівень усвідомлення якості освіти. Досі в нашій освіті й науці панував підхід, коли самі освітяни й науковці ніби знали, як їм собою управляти. Самі собі формували бюджет, сам собі виконували, звітували та контролювали. Державний контроль перетворився на суцільний негатив, а не на механізм удосконалення. Нацагентство має інше завдання. В ньому необов’язково мають бути викладачі й академіки, але однозначно — першокласні менеджери, які знаються на управлінні освітніми й дослідницькими процесами. Воно повинно мати і юридичні аспекти, й фінансові, й контроль за виконанням. Якщо університет заявляє, що він найкращий, то не може бути такого, коли лише 10% його випускників працюють за фахом. Цим моніторингом якраз і займатиметься агентство.

Значущий етап, який нині триває, — розробка рамкового закону про освіту, в якому буде закладено національні рамки кваліфікацій. Це архіважлива річ. Оскільки ми відмовляємося від того, що Міносвіти відповідає за освітні стандарти, а ця функція належатиме Нацагентству, то якраз за кваліфікаційними рамками й буде відстежуватися відповідність заявленого реальному стану речей.

Дуже важливо, що, згідно з новим законом, буде зменшено навантаження на викладачів: у тих університетах, де є можливість розвивати дослідження, буде шанс запровадити дослідницькі посади без викладання. Це справжній прорив.

Наукові дослідження відтепер можна буде робити краще, швидше й більш-менш на рівних умовах. І якщо ми відкриваємо таку можливість для університетів, це означає демонополізацію механізму розподілення коштів на дослідження, які нині контролює переважно Національна академія наук, точніше, її президія.

Закон закріпив можливості для фінансування досліджень: це можуть бути міжнародні та внутрішні гранти, кошти держ?бюджету, госпрозрахункові програми, благодійні кошти. Звичайно, потрібно буде мати рахунок у державному банку, тобто процес контролюватиметься, але це дає змогу гнучкого використання фінансів, чого не було досі.

До речі, ще одна дуже важлива річ, яка є в законі, — можливість створювати групи із захисту дисертацій, коли три-п’ять професорів з одного університету курирують підготовку аспіранта. З одного боку, вони допомагають йому працювати над дослідженням, з другого — не виникатиме ситуації, коли в систему захисту включений лише один керівник, і більше ніхто не знає, що відбувається насправді. Брак серйозного нагляду давав простір для махінацій і штампування дисертацій, і деякі університети просто жили за рахунок цього, заробляючи так гроші. Водночас успішне закінчення оплаченої державою аспірантури не перевищує 50%. Тут є над чим працювати.

Але правда й те, що закон ще потребуватиме певних додатків і модифікацій. Тому що це компромісний варіант, який ми змогли погодити із, скажімо так, ширшою аудиторією, куди були залучені не лише освітяни, а й науковці з національних академій, інших відомств. У новому документі не вдалося закласти дуже важливу норму — якісні критерії освіти й досліджень. Було багато дискусій, тому це питання винесли за межі закону. Під час обговорення було дві кардинально протилежні думки: групи фахівців, які хочуть бути інтегрованими в світ, що потребує розуміння й використання механізмів та критеріїв, там визнаних. Ця група — переважно молодь, яка працювала за кордоном і має практичний досвід. Водночас є група, що позиціонує себе як патріотична та державницька і вважає, що в Україні створена унікальна система й ми не повинні ні в кого вчитися. Вони не розглядають світову інтеграцію як пріоритет.

Тобто в законі є низка позитивних норм, але вони не досконалі, отже, потребуватимуть розробки, правильних підзаконних актів і, поза сумнівом, співпраці з науковою сферою, представленою НАН, іншими академіями, які, на жаль, не дуже співпрацюють. Проте їм доведеться змінювати своє ставлення під впливом сучасних світових тенденцій.

Дивовижна річ, яку я не можу збагнути, — питання стипендій. Держава вже і так платить за навчання студента, то чому вона має ще й виділяти кошти на його проживання, харчування тощо? Це попри те, що відсоток випускників, які працюють за фахом, становить не більш як 15%, а кількість тих, кому на роботі виявився потрібен диплом, — 50%. В УРСР було десяток університетів та державний розподіл, тобто випускник повинен був їхати іноді за тисячі кілометрів на ту роботу, куди його розподілила держава, і відпрацювати на тому місці кілька років. Тому повний пансіон під час навчання мав логічне пояснення з точки зору державних інвестицій. Такі нюанси слід буде переглядати, вони популістські й застарілі. Більш того, нездорова конкуренція державних ВНЗ йде за державне замовлення без реального зв’язку з показниками якості освіти та подальшої долі випускників.

Працюючи над законом, ми намагалися забезпечити максимальну гнучкість. Гадаю, що результати реформування ми спостерігатимемо вже з першого моменту. Почнеться активний рух із переосмислення стратегічних завдань освіти, й гальмувати зміни в освіті тепер буде важко.