Замість агітки про тракторизацію — кіношедевр

ПРЕМ’ЄРА ФІЛЬМУ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА «ЗЕМЛЯ»

КУЛЬТУРА. За часів СРСР одним з головних доказів високого рівня радянського кіномистецтва служило включення авторитетними світовими експертами фільму «Земля» до дюжини кращих кінокартин усіх часів і народів. Натомість демонстрація шедевра Олександра Довженка у більшовицькій країні тривала впродовж кількох днів — з 8 по 17 квітня 1930 року. Після цього фільм вилучили з прокату як «ідеологічно не витриманий».

Виняткову старанність, з якою нищили фільм, красномовно засвідчує те, що, коли за кордоном кінокартину визнали шедевром світового рівня, то на неозорих просторах Радянського Союзу не вдалося відшукати ЖОДНОЇ прокатної фільмокопії. Як з’ясувалося, це було лише на користь, бо знайома нам кінокартина «Земля» — не обрізаний її варіант, випущений свого часу на екран, а авторська робота, яку демонстрували на допрем’єрних показах.

Сучасним кіноманам важко усвідомити і антирадянську сутність опальної «Землі», і її революційний вплив на розвиток світового кіномистецтва. Отож доречно нагадати слова кінорежисера Анджея Вайди, що «до Довженка ніхто не знімав село, природу, поетичні кадри з дощем у яблуневому саду. Вже потім усі стали наслідувати ці прийоми».

Фахівці сходяться на думці, що Довженкова «Земля» стала предтечею і українського поетичного кіно, і італійського неореалізму та фольклорно-міфологічного стилю латиноамериканських митців. Великий Чаплін вважав, що слов’янство дало світовому кінематографу лише одного мислителя і поета — Олександра Довженка.

Глибоко національний за змістом і суттю фільм уже в рік виходу тріумфально демонстрували у Німеччині, Великобританії, Франції, США і навіть Японії. Легендарний кадр із зображенням української дівчини поруч із соняшниками донині залишається знаною на всіх континентах візитівкою вітчизняного кіно, а сама сонячна квітка з легкої руки Олександра Довженка стала поетичним символом нашого краю, посівши місце разом із мальвами та чорнобривцями.

До речі, мало хто знає, що заради епізодичної ролі, яку зіграла проста селянська дівчина Марія Мацюця (саме вона стоїть поряд із соняшниками), Олександр Довженко ставав на коліна перед її батьком, прохаючи відпустити доньку на зйомки. Рідні були не проти, однак не в жнива, коли кожні робочі руки в полі золоті. Та йдеться про інше: трепетне ставлення видатного майстра до найдрібніших деталей і епізодів, завдяки чому буквально кожен кадр цього шедевра донині залишається школою для поколінь кіномитців.

На початку зйомок «Землі» тогочасна преса повідомляла, що тема фільму — «боротьба сільського активу за тракторизацію села». Натомість Олександр Довженко, від якого влада очікувала банальної агітки за колективізацію, оспівав поезію українського села, естетику хліборобської праці, гармонію побуту нащадків козаків і трипільців.

Не даремно російський колега Довженка Всеволод Пудовкін, заслуги якого оцінено аж трьома Сталінськими преміями, відреагував на успіх «Землі» нещадно і гостро: «Якого біса влаштовувати бійку за трактор, якщо навколо панує багатство і надмір матеріальних благ, коли люди спокійно помирають, вкусивши для останнього задоволення яблуко, а таких яблук навкруги тисячі». Йому вторував Олександр Фадєєв: «На екрані ситі й сильні люди. Отож не зрозуміло, навіщо їм щось змінювати у своєму житті».

Та найстрашнішим ударом став віршований фейлетон землячка Дем’яна Бєдного, надрукований у газеті «Известия» за чотири дні до офіційної прем’єри фільму. В цьому пас?к?вілі кіношедевр названо «контрреволюційно-похабним», усе зображене у ньому — «не колгоспним», а роботу майстра охарактеризовано як «прием майстерства для маскировки существа».

Реакцією на «критику» стало термінове «обрізання» фільму. Олександр Довженко згодом згадував, що саме тоді «я буквально посивів і постарів за кілька днів. Я хотів умерти». Таку саму трагедію переживав ще один не чужий Україні митець — Володимир Маяковський, якого Довженко у щоденниках називає «найбільшим поетом нашої доби». Остання зустріч двох талантів відбулась у переддень сумнівного самогубства зацькованого за життя і прославленого після смерті «співця революції». Як згадував Довженко, «обидва у тяжкому душевному стані: я — з приводу звірювань, учинених до моєї «Землі», він — знесилений спекулянтсько-людожерськими бездарами і пройдами. «Заходьте завтра до мене; може нам вдасться створити хоч невеличку групу творців на захист мистецтва, бо те, що діється навколо, — нестерпне, неможливе». Я обіцяв прийти. На другий день, збираючись до нього, я почув моторошну новину».

55-РІЧЧЯ СТВОРЕННЯ НАРОДНИХ ДРУЖИН

ДНД винайшли…  українці

ПОГЛЯД. Перші добровільні народні дружини (ДНД) фактично виникли 1954 року ще до їх офіційного узаконення. Ініціатором створення цих загонів стали цілинники, більшість з яких приїхали з України освоювати цілинні і перелогові землі Казахстану і прилеглих територій Росії. В ще донедавна безлюдних степах майже не було населених пунктів, тож, зрозуміло, і правоохоронців. Зате не бракувало кримінальників, що масово повертались на європейську територію СРСР після масштабних амністій, пам’ятних нам за кінофільмом «Холодне літо п’ятдесят третього».

Згодом «народну ініціативу» зі створення загонів самооборони, що захистили переселенців від кримінального «безпрєдєлу», взяла на озброєння влада. 2 березня 1959 року була ухвалена Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні», а 8 квітня з’явилось «Положення про добровільні народні дружини».

До речі, завдяки допомозі дружинників вдалось не лише забезпечити порядок на вулицях, а, що не менш важливо, поставити на місце ще сталінського виховання «дуболомів» у міліцейській формі. Крім того, за ініціативи Хрущова при місцевих радах всіх рівнів запрацювали наділені реальними повноваженнями депутатські комісії з нагляду за соціалістичною законністю, що здійснювали легітимний нагляд за роботою правоохоронних структур.

70-РІЧЧЯ ВИЗВОЛЕННЯ ОДЕСИ ВІД ОКУПАНТІВ

У перлині біля моря все унікальне

ПАМ’ЯТЬ. Якщо запитати пересічного українця, від кого захищали і від яких окупантів визволяли Одесу в роки війни, більшість відповість, що від німців. Натомість цей регіон з волі нацистського фюрера віддали румунським союзникам, яким дорого обійшлося взяття міста, що першим потрапило у ворожу блокаду.

На відміну від легендарного Ленінграда, одесити не особливо постраждали від голоду, адже місто забезпечували всім необхідним завдяки регулярним рейсам кораблів з великої землі. Втім, талони на прісну воду — красномовне підтвердження того, що блокада була справжньою. Як і масовий героїзм одеситів та захисників і визволителів перлини біля моря, завдяки подвигу яких Одеса заслужено пишається високим званням міста-Героя.

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ СЕДЛЯРА

Розстріл у Межигір’ї

ПОСТАТЬ. На відміну від нинішніх часів, коли Межигір’я насамперед асоціюється з маєтком того, хто обіцяв «почути кожного», в 20-х роках минулого століття цей населений пункт був справжньою Меккою для мистецької еліти нації — Леся Курбаса, Олександра Довженка, Володимира Сосюри, Остапа Вишні та багатьох інших. Всі вони приїздили в гості до ще зовсім молодого керівника Межигірського художньо-керамічного технікуму Василя Седляра. Недавній випускник Української державної академії мистецтв, оголошеної згодом націоналістичною, зумів перетворити провінційну профшколу в справжню кузню юних талантів, чиї твори з успіхом демонструвались на художніх виставках у Празі, Венеції, Парижі, Берліні.

Втім, йшлося не про окреме виняткове досягнення, а про потужне мистецьке явище. В Україні плідно працювала плеяда талановитих художників на чолі з Михайлом Бойчуком, які, зумівши творчо поєднати рідні нам ще з часів Київської Русі високі традиції візантійського іконопису та революційний авангард західноєвропейських художників, створили власний неповторний стиль з глибоко національним змістом.

Живопис, графіка, ескізи фресок і панно українських художників-бойчукістів тріумфально експонували на світових виставках, представляючи мистецтво України. Більше того, це визнання мало цілком реальний еквівалент у валюті, адже зазвичай по завершенні закордонних вернісажів влаштовувались аукціони, на яких охочі могли придбати уподобані мистецькі витвори. Причому, на відміну від «шедеврів» соціалістичного реалізму, неповторний стиль новаторів був поза конкуренцією.

Зокрема, харківська газета «Комуніст» у травні 1930 року повідомляла, що «нещодавно відбулась у Стокгольмі велика виставка радянського мистецтва. З українського відділу майже всі експонати розпродано». Не менш промовиста публікація всесоюзної газети «Правда» від лютого 1929 року: «В даний час можна стверджувати, що низка українських художників — Касіян, Седляр, Падалка, Бойчук та інші — вже є майстрами європейського масштабу».

Втім, невдовзі стало зрозумілим, що глибоко національна за суттю творчість бойчукістів загалом і Седляра зокрема не вписувалась ні в канони соцреалізму, ні у норми радянського інтернаціоналізму з винятковою роллю російського «старшого брата».

Отож цілком закономірно, що після старту цілеспрямованої кампанії з упокорення українців будь-якими засобами — від Голодомору до терору, настав хресний час вірної рідному народу інтелігенції. В цьому сенсі напрочуд промовиста доля одного з кращих полотен Василя Седляра — «Розстріл у Межигір’ї», де зображена страта денікінцями українських селян-активістів. Його знищення стало красномовним доказом «позакласовості» російського шовінізму в боротьбі проти національного відродження України.

Відлучений від навчання студентів та створення монументальних творів, Седляр ще певний час заробляв на хліб роботою над ілюстрацією книжок. Втім, навіть святі для українців «Кобзарі» з малюнками опального художника невдовзі оголосили контрреволюційними, вилучили і знищили.

…13 липня 1937 року митця засудили до страти і вже через кілька годин розстріляли у підвалі знайомого всім киянам Жовтневого палацу, де обірвалась земна дорога тисяч українських патріотів та представників інших національностей, яких більшовицький режим прагнув перетворити у пил та знищити навіть пам’ять про них.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр»