НАД ПРІРВОЮ

Поки ведемо словесні баталії навколо продажу-купівлі найбільшого національного багатства,
воно деградує на очах 

Колись ця земля була рівнинною. Вкривали її густі трави, дрімучі праліси. Та з часом задзвеніли сокири, запалали багаття.

Ніж у легенду

«Знищення лісу на схилах, внаслідок чого втрачається скріплення під∂рунтового шару корінням дерев, — писав журнал «Русский вестник» 1892 р., — призвело до того, що поля на схилах під дією води перетворилися на розриті площі. Це спостерігається, наприклад, на лівому березі річки Норинь, вище міста Овруча. Поля, що розкинулися на 30 верст від селища Веледників до міста, зруйновані ровами завглибшки до 49 сажнів і вже, можливо, не одна тисяча гектарів орного клину зайнята ними…». А люди не переставали обробляти землю вздовж схилів, на них, навіть найстрімкіших, висівали просапні культури, випасали худобу. Випадали зливи, збігали зі схилів весняні води, відтак вимивало грунт, зносило в річку, і він осідав на дні балок, у заплавах. На території нинішньої Норинської яружно-балкової системи, що розкинулась на 50 км зі сходу на захід в Овруцькому районі Житомирської області, поширювалася площинна та вертикальна ерозія, утворювалися яри. За даними Інституту землевпорядкування «Укрземпроект», сорок років тому із 22 тис. га угідь, закріплених за десятьма господарствами району, 40% були піддані згубній дії ерозії. 

Не можна сказати, що з лихом тут не боролися. Донині подекуди збереглися прості гідроспоруди, побудовані ще дореволюційної пори. Нагортали вали, насаджували дерева. Та погоди вони, звісна річ, не робили. Тільки виконання комплексу агротехнічних, меліоративних та гідротехнічних заходів на всій території могло дати належний ефект, стало б на шляху стихії. Тому 1966 р. згідно з рішенням Ради Міністрів УРСР в Овручі було створено Норинську гідролісомеліоративну станцію (ГЛМС), яка мала захистити землю від ерозії, відродити її. І людина вийшла переможцем у двобої зі стихією. Лісомеліоратори побудували 112 км водозатримуючих і водовідвідних валів, 5 км водовідвідних каналів, 18 лотків-швидкотоків зі збірного залізобетону, 50 трубчастих водоскидів, 204 трубчастих водовипусків на валах, 29 кам’яних загат, майже 200 дворядних тинних загат та інші споруди. Крім того, на 2,5 тис. га створили грунтозахисні насадження. Результат? Засипали 27 і закріпили 1640 ярів і великих відвершків. Врятували від руйнування 4,7 тис. га ріллі. Захистили дев’ять населених пунктів. 

А що сьогодні в куточку Полісся, про який видатний український геолог і географ, академік П. Тутковський свого часу писав: «Словечансько-Овруцький край з його оточенням був тривалий час якоюсь легендою, таємничою країною, про яку існували лише чутки та уривкові перекази. Здавна ці чутки і перекази цікавили вчених, але дістатися до цієї важкодоступної легендарної країни було надто важко. Ця країна містить у собі ціле скупчення див природи…».

1993 р. на базі ГЛМС було організовано Овруцько-Народицький спецдержлісгосп, куди ввійшли і радіаційно забруднені масиви, які раніше підпорядковувалися трьом лісгоспам. Загалом 90,2 тис. га. Із 13-ти лісництв три належали колишній ГЛМС. Якщо до 1993 р. по лінії тодішнього Мінсільгоспу виділялися сотні тисяч карбованців для проведення робіт на Словечансько-Овруцькому кряжі, то відтоді держава зовсім припинила фінансування будівництва та ремонт гідроспоруд. Аніскільки не поліпшилася ситуація й після ще однієї реорганізації, коли 2006 р. найбільше в Україні підприємство розділили на два: ДП «Овруцький спецлісгосп» і ДП «Народницький спецлісгосп». До останнього перейшли переробна база та склад лісопродукції, Овруцькому залишилося… адмінприміщення.

Бодай коротко про те, чим живе нині це господарство. Площа — 41 тис. га, має п’ять лісництв. Одне розташоване на кряжі, інші — на північ від Овруча. Половина території, яка перебуває в користуванні, — радіоактивно забруднена, тож усяка лісогосподарська діяльність на ній заборонена. Ведеться лише охорона масивів. Уже рік очолює підприємство досвідчений лісівник Олександр Шевчук. Звісно, що першочергову увагу приділяють створенню нових насаджень — переважно за власні кошти, бо бюджетного фінансування виділяється менше 10% від потреби. Працювати непросто, дуже непросто, адже села в радіаційно забрудненій зоні фактично перестали існувати. Левова частка зароблених лісгоспом коштів спрямовується на утримання Коптівщинського лісництва — того самого, яке прописалося на Словечансько-Овруцькому кряжі, де не земля, а згусток болю. Лісничий Василь Левківський починав свою трудову діяльність майстром лісу ще за ГЛМС, зі шкільної парти все близьке та знайоме тут головному лісничому спецлісгоспу Анатолію Хомичу — він родом з цих країв. Болями й тривогами лесового острова дуже швидко перейнявся директор Олександр Шевчук. З ними трьома я й вирушив у подорож до таємничої, за Тутковським, країни.

Головний лісничий Анатолій Хомич: «Ще років 15 тому тут було поле, де колосилися жита». Фото Марії ЗАВОРОТНОЇ 

За ярами — яри

Мені добре запам’яталося село Жуки, яке бачив ще 1977 р. Та де воно? Нема. Не залишилося жодної хати! Запам’ятався металевий лоток-швидкотік, що його монтували за селом гідромеліоратори. А він де? Напівзруйнований, лежить у глибокому проваллі… Ми їхали ярами та балками, я згадував колишні краєвиди, шукав під густими шатами рукотворного лісу залізобетонні красені-споруди і не завжди знаходив. Натомість скрізь бачив розмиті водою вали, зруйновані лотки, скинуті в безодню плити.

— Понад 90% споруд потребують капітального ремонту, — каже директор Олександр Шевчук. — грунти тут такі, що кріт прориє землю й цього вже досить, аби вода проклала собі нову дорогу. Опадів випадає багато, тому утворюються нові й нові яри, за рік вони ростуть від 1,5 до 15 м, а то й до 50 м. Лише деревами в наших умовах їх не зупинити.

— Та й вільних площ для заліснення вже немає, — долучається до розмови лісничий Василь Левківський. — Навкруги — розпайована земля. Власники, орендарі обробляють її з порушенням усіх природоохоронних норм, ігнорують правила експлуатації гідроспоруд, переорюють навіть вали. А ми на приватні поля не маємо права заходити й щось робити. Не знаємо, де й коли прорве. Стихія вже дороги між селами перерізає, до кладовищ дістається! У лісництві — сім чоловік лісової охорони на 4,6 тис. га рукотворних лісів! Раніше було 38. Залишилися найвідданіші, небайдужі. Охороняють насадження від самовільних рубок, пожеж, браконьєрів.

— При ГЛМС були наглядачі за гідроспорудами, двічі на рік робили інвентаризацію, ремонтували, білили, після злив очищали водоприймачі від сміття, — це вже головний лісничий Анатолій Хомич. — Коли припинилося фінансування, завмерла всяка діяльність. Зате ожили ерозійні процеси. Лісівники не в змозі їх зупинити. Потрібні кошти, спеціальна техніка, навчені кадри. Потрібен один господар, на чиєму балансі перебували б усі гідромеліоративні об’єкти. Сьогодні вони ні-чи-ї…

Лихо повертається на Полісся. Два роки тому на замовлення райдержадміністрації та райради Житомирський науково-дослідний інститут землеустрою розробив «Схему протиерозійних заходів з охорони земель Словечансько-Овруцького кряжу». грунтовна праця, але якби ж наукові рекомендації впроваджувалися в життя. Все впирається в кошти. Зі спеціального фонду обласна рада торік, наприклад, виділила на утримання та будівництво гідроспоруд на кряжі 410 тис. грн. За ті гроші, кажуть фахівці, можна нагорнути два вали та засипати два ярки. А нових — уже й не злічити… Та ще й з якими апетитами ці монстри! 

— Рано чи пізно, — відзначив директор спецлісгоспу Олександр Шевчук, — ми змушені будемо знову розпочати боротьбу з ерозією. Але тоді треба буде удесятеро більше витрат, ніж тепер, коли стихія ще не набрала колишньої своєї загрозливої сили.

— На наше глибоке переконання, — відзначив під час зустрічі голова Овруцької РДА Микола Левківський, — необхідно створити спеціальний підрозділ, який займався б винятково проблемами кряжу. Без втручання держави тут не обійтися.

Невже допустимо загибель цих унікальних ландшафтів, цього рослинного світу, цього «скупчення див природи»?

Наприкінці 60-х років ХХ століття в Україні діяли 32 такі ГЛМС, як Норинська. Було розроблено генеральну схему протиерозійних заходів на багато років уперед — передбачалося засадити деревами всі яри та балки, закріпити піски, створити широку мережу лісосмуг. Для організації захисних насаджень у республіці щороку виділяли 10–12 млн крб, а коли ще додати бюджетні асигнування на будівництво гідротехнічних споруд, випуск сучасної потужної техніки для роботи на стрімких схилах, кам’янистих ∂рунтах, високобугристих пісках… Держава йшла на те, бо дбала про майбутнє землі. Чого не скажеш про нинішню Україну, куди стихія знову повернулася, бо настала для неї дуже і дуже благодатна пора: охорона та захист найбільшого національного багатства звелися лишень до проголошення закликів берегти це багатство.

Чим може обернутися неувага до основи основ нашого життя, бачимо не лише в овруцькому Поліссі, а й навколо Канева, Ржищева, придністровського Ямполя, бачимо скрізь і всюди. За даними Інституту землеробства НААН, площа деградованих ∂рунтів в Україні щорічно зростає на 80 тис. га. Майже кожен третій гектар у нас (а це 30,7%) еродований, а другий — дефляційно небезпечний. Щорічні втрати ∂рунтів становлять приблизно 600 млн тонн. Але про виклики найбільшому нашому багатству, а відтак і всім нам у межах країни поговоримо окремо.

Марія ЗАВОРОТНА,
Микола ПУГОВИЦЯ
для «Урядового кур’єра»