СПРАВА

Зелена садиба змушує працювати без свят і вихідних

...Навколо коваля-вусаня в імпровізованому містечку ремесел на фестивалі зібрався чималий гурт покупців, які зацікавлено розглядали ковану з металу у золотаво-сірих тонах... жабу.

- Купують? - запитую.

- Ще й як, - відповідає коваль-дотепник. - От привезу одну-дві різної величини, то обидві хутко й заберуть. Кажуть: кращого оберега від злого ока годі й придумати. Люди заможні з розкішними віллами-палацами миттєво розбирають, аби на подвір'ї та на видному місці таку ковану скульптуру поставити на охороні власного достатку. А вже сусід, у сусіда вгледівши такий оберіг, і собі жабу від заздрісників садовить. Чи й справді земноводна річ помічна, чи то вже мода така поміж багатими пішла, не знаю. А для мене жаба точно помічна. Бо ще жодного разу додому з товаром не повертався, а все з добрим виторгом.

Царська риба

А Терлюжакам заздрять ще й як! Все тому, що донедавна були, як усі, а тепер от власну зелену садибу мають і фореллю із свого ставка туристів частують. І не господиня скромної садиби про це розповіла, самій недавно довелося пройти "крізь стрій" поглядів заздрісників до садиби Марії та Петра Терлюжаків із села Яворів Косівського району Івано-Франківської області.

...Вузенька сільська вуличка, звиваючись поміж обійстями, довела до стоянки, облаштованої на зеленому моріжку. Далі підказками допровадив голос у телефонній слухавці, шум потічка, на який радили орієнтуватися. Хиткий місток, розкисла від безупинних дощів стежка, що круто вела вгору, довели до мальовничої гражди.

Тесана з дерева хатинка, невеличке озерце, затишна альтанка виглядали фантастично гарно на тлі мальовничої гори! Гурт людей, що зосереджено стежив за кожним порухом вудки, раптово вибухнув захопленими вигуками, спостерігаючи за химерним танком, що його описувала в повітрі чималих розмірів форель, виловлена котримсь із рибалок. Відтак вудка пішла "по колу": хочеш посмакувати царською рибою - злови собі сам!

За кілька хвилин у незнайомому товаристві почувалися, як з давніми приятелями. Згодом зрозуміла, що оту атмосферу, власне, створюють привітні господарі, які щиро радіють кожному гостеві. Незалежно від вмісту гостевого гаманця і аж ніяк не орієнтуються на престижність "візитівки": звідтіля марки автомобіля і при бажанні не розгледиш! Та на "крутих" авто сюди рідко хто заїжджає - таким просте обійстя не підходить, тут ані шику, ані розкоші. Скромно, добротно. Послугами архітекторів, фахівців із ландшафтної архітектури не користувалися, на те у родини Терлюжаків грошей не було. Тож господар сам собі й архітектор, й будівельник - усе своїми руками зробив разом із сім'єю.

Статки Терлюжакам із неба не впали, усього своїми руками доробилися. Зрештою, які у них статки: що заробили - вклали в облаштування "Сокільських водоспадів".

- Важко було, - згадує пані Марія. - Залишилися без роботи, а доньки - студентки. Взялися, як і більшість тутешніх мешканців, сувеніри виготовляти: вироби гуцульських майстрів допомогли не одній горянській родині вижити у скрутні часи, допомогли і нам. На зароблені гроші викупили у господарів вісім соток землі на схилі гори. Односельці насміхалися, що збираються на тій кам'янистій ущелині вирощувати? Мовляв, інші вибирають місцини в пониззі, а Терлюжаки вгору дряпаються. Диваки, та й годі, казали. Ще більше дивувалися, коли взялися самотужки ями під озерця сапою вишкрябувати, водоспади розчищати, бо заросли хащами та бур'янами дивовижної краси гірські струмочки, будувати хатину-колибу, альтанки, майструвати гойдалку для дітей.

Петро не зважав на глузування. Аби в озерцях форель прижилася, довелося засісти за літературу, вчитися, як царську рибу вирощувати: постачальник підсунув хворих мальків і на ранок вся риба загинула. Тепер знає. Тішиться - не натішиться, спостерігаючи, як сріблясто-сірі форелі у чудернацькому танку кружляють. Наче його улюблену "Гуцулку" танцюють! Але його втіха зі смутком, бо не ті Карпати, що колись були! У дитинстві у цьому потічку руками таку форель тягав, що додому не годен був донести! А як почали ліси вирубувати, риба зникла. Тепер мальків форелі з-за кордону везуть.

Багато зробив, немало ще планує зробити: впорядкувати всі вісім водоспадів, колесо на них прилаштувати, зробити джерельце з цілющою водою, що майже на вершині гори.

Відпочивати ніколи

- Аби лишень, - говорить, - Бог здоров'я родині дав та свої земляки заздрісним оком не поглядали. Бо кожну машину, кожного приїжджого рахують, а скільки праці вкладено, нікого не обходить.

Та хіба всім розкажеш, що через отой бізнес спокою не мають: село ще спить, а вони спозаранку на базар за продуктами біжать, аби все свіженьке та якісне до столу купити, а потім на плечах до зеленої садиби тягнуть; пильнують, аби не згаяти грибної пори, - щойно біляки в горах з'явилися, з кошиком до лісу квапляться; що в календарі ані вихідних, ані свят, ані відпустки не буває. Сусіди за святвечірнім столом сидять чи з колядою від хати до хати ходять, а Терлюжаки сокирами проруби у ставку прорубують, рятують рибу, роблять довбанки, аби під метровими снігами та товстою кригою в морози люті не загинула. Та все одно заздрять, бо власну справу Терлюжаки мають.

... Поки власник "крутої" іномарки акуратно вмощував куплену жабу в багажник, мимохіть згадалася розповідь господині з "Сокільських водоспадів" Марії Терлюжак. Треба буде порадити людям працьовитим, аби й собі такий оберіг від заздрості та злого ока при вході поставили. Чи вбереже обійстя та господарів і злу енергетику зупинить, не знаю. Але вже точно не нашкодить та ще й екзотики скромній зеленій садибі додасть. А може, ота жаба в душі заздрісників "жабу" вичавить!