Для бійця 39 окремої бригади берегової оборони 30 корпусу морської піхоти Лесі з позивним «Флінт» війна триває вже 11 років. Як саме починалася підступна ворожа агресія, вона бачила в рідному місті Донецьку. А побачивши, змушена була залишити рідний дім. І тепер згадує, що тоді ще в досить юному віці твердо вирішила, що обов’язково стане військовою. Насамперед щоб помститися знавіснілим ворогам.

«Флінт» приєдналася до 39 окремої бригади берегової оборони. Спершу була водієм, доправляла екіпажі БпЛА на позиції, тепер — артилерійський навідник. Вона прагне розвиватися та вдосконалювати знання, і про свій вибір анітрохи не жалкує. Однак для своїх маленьких доньок-близнючок прагне іншої долі.

«Я нітрохи не хочу, щоб ще й мої дівчата воювали. Хочу, щоб вони жили в мирній, незалежній, вільній Україні, носили сукні, навчалися, подорожували. Для цього й залишаюся тут, серед захисників України», — каже Леся.

Коли тиша лякала дужче, ніж вибухи

Навесні лихого 2014-го тато завантажив речі в машину і пообіцяв донечці, що вони виїжджають із Донецька буквально на якийсь тиждень. Поїхали до бабусі в село Галицинівка. Спочатку, згадує вона, страшно не було, бо вірила, що невдовзі знову буде вдома. Та коли почалися обстріли, разом із жахом прийшло усвідомлення, що на швидке повернення можна не розраховувати.

«По-справжньому стало страшно, коли росіяни почали гатити з літаків. Я прокинулася о 4-й ранку від звуку, який відтоді не можу забути. А перегодя потроху звикла і почала навіть розуміти, де що і звідки стріляє. А гатили і танки, і гаубиці, і САУ. Та раптом у якийсь момент зрозуміла, що тиша лякає мене ще більше, ніж постріли та вибухи. Зрештою, так і було, бо війна мене сформувала і я в ній жила», — розповідає «Флінт».

У 13-річному віці Лесина родина переїхала в Одесу, де дівчинка чи не вперше зрозуміла, наскільки відрізняється її недавня реальність від життя в мирному тилу.

«Однокласники мене запитували: «У вас там що, війна?» А я довго не могла знайти з ними спільну мову, бо ми банально одне одного не розуміли і нам не було про що говорити. У тих дітей були соцмережі, якийсь популярний двіж, а я навіть жодного співака модного не знала. Також не відала нічого з того, що цікавило моїх однолітків у мирному місті. Вони здавалися мені такими сучасними, бо стрімко йшли в ногу з часом. А що я могла їм розказати? Хіба тільки, як стріляє «Град», артилерія чи міномети», — згадує вона.

Зрештою, воєнне дитинство стало поштовхом до великої мрії — тієї самої, в якій вона дуже хотіла стати військовою.

«Якось вирішила, що буду снайпером. Упевнено заявила, що в школу не ходитиму, навіть заміжжя та діти — це не моє, бо хочу в армію. Бо ще з 2014 року довкола себе постійно бачила військових, мені подобалися їхні форма, ритм життя, зброя. І тоді вважала, що мій шлях вже чітко визначено. Пішла до молодіжного руху «Правого сектору», а коли виповнилося 18 років, одразу вирішила укласти контракт із ЗСУ. Проте мене не взяли. Уявляєте? Я була настільки розчарована, що сиділа біля КПП і гірко плакала. Тоді здавалося, що моє життя на цьому закінчилося», — зізнається Леся.

Життя, звісно, не закінчилося. 2021 року вона стала мамою двох дівчаток-близнюків. А коли в лютому 2022-го почалося повномасштабне вторгнення росії, то молода жінка буквально розривалася навпіл. Адже з одного боку — крихітні доньки, які потребували мами, а з іншого — те саме бажання нарешті долучитися до війська.

«Почали гинути мої близькі друзі. І в мені постійно жила жага помсти: за них, за рідну домівку, якої мене позбавили росіяни ще 2014-го. Звичайно, я намагалася перебороти себе: влаштувалася на роботу, доглядала дітей. Але гризло відчуття, що я не там, де маю бути», — ділиться переживаннями «Флінт».

Зрештою цю дилему вирішив Лесин тато. Минув уже рік від початку великої війни, дівчатка трішки підросли, і він сам завів розмову з донькою.

«Батько сказав: «Я бачу, що ти не знаходиш собі місця. Іди, доню, до армії, не ламай себе. Роби те, що вважаєш правильним. З дівчатками допоможемо, будемо поряд, за це не хвилюйся». І я нарешті зважилася. Але зважитися — одне, а потрапити до ЗСУ — зовсім інше. Мене довго не хотіли брати. Місяців зо три приходила до ТЦК і вмовляла мобілізувати. Уже навіть сварилася: мовляв, ви людей на вулицях шукаєте, а я до вас сама прийшла!» — розповідає про той період.

Та одного разу, коли Леся вкотре стояла під ворітьми ТЦК, туди приїхав представник 39 окремої бригади берегової оборони. Запитав, чи справді вона хоче служити, який має досвід та в якому підрозділі хоче працювати.

«А я тоді була настільки вмотивована, що ладна була все робити! Зокрема сказала, що маю водійські права. «Водієм будеш?» — «Буду!» Так потрапила до цієї бригади. І досі дуже вдячна людям, які в мене повірили», — каже «Флінт».

«Маю бути тут, щоб у майбутньому не воювали вони»

Спочатку, згадує Леся, її не відпускали на виїзди. Новенька, без досвіду… Проте вона так щиро рвалася працювати, що зрештою командири погодилися. Їй потрібно було відвезти екіпаж на точку, дочекатися, доки хлопці закінчать роботу, і забрати їх із позицій. Іноді таких виїздів було по кілька на день.

«Бувало, що навіть не встигала поїсти. Проте найважче було завоювати довіру хлопців. Спершу вони сідали до мене в машину з пересторогою: дівчинка за кермом на передовій. Але з часом побачили, як відповідально ставлюся до роботи, і довіра з’явилася. І я просто намагалася її не підривати, а показувати, що вмію і хочу працювати.

Чи були небезпечні виїзди? Так, траплялося, що потрапляла під обстріл дорогою. Якось довелося пішки майже два кілометри виходити. Чую, наді мною «Мавік» летить. А я на відкритій місцевості, сховатися ніде. Ну, думаю, що буде, те й буде… Але, на щастя, все обійшлося. Страшно стає вже потім, коли розумієш, що могло трапитися, а в момент, коли щось відбувається просто зараз, страху немає.

На мою думку, головне у водійській роботі — максимальна концентрація. Майстерність водія на фронті не тільки у швидкості, а й в уважності. Потрібно слухати, що відбувається навколо, бачити все на 360 градусів, щоб не наїхати на щось небезпечне та не втратити колесо. До речі, в тилу мої фронтові навички заважають, бо зазвичай їжджу полями, а в місті якийсь асфальт, інші машини, світлофори… Треба перелаштовуватися, казати собі: «Так, Лесю, ти не на передовій, їдь нормально».

Нещодавно «Флінт» змінила військову спеціальність. Пройшла навчання на навідника, опанувала бусоль і планує працювати вже в артилерійському підрозділі. Захисниця України зауважує, що з часом гостре почуття суму за батьківським будинком у Донецьку майже затихло. Попри це бажання повернути собі можливість приїхати до рідної оселі — один зі стимулів боротися з ворогом.

«Перші п’ять років невимовно сумувала. Та з часом зрозуміла, що не можна постійно жити минулим, адже тоді важко побудувати якесь майбутнє. Я привчила себе не жалкувати за тим часом. Але хай там як, війна і росія вкрали моє дитинство. У тому будинку залишилися мої речі, іграшки. Тож мрію про день, коли зможу зайти у свій двір у Донецьку, показати донькам, де зростала їхня мама. Погойдатися на гойдалці під горіхом, просто мовчки посидіти там», — розповідає вона про давню мрію.

Удома на маму чекають дві дівчинки. Вони вже ходять у садочок, мають багато дитячих справ, розваг, але дуже сумують за мамою. Це, зізнається Леся, їй болить.

«Коли приїжджаю додому, вони одразу щебечуть, розповідають якісь історії, тягнуть мене гуляти з ними. І я щоразу дивуюся, як швидко вони ростуть, змінюються. І щоразу, коли звикаєш спати в їхніх обіймах, важко залишати малечу. Так, це мій біль. Я багато чого пропустила в їхньому житті. Коли було свято в дитячому садочку, змогла вирватися, але розплакалася, бо раптом стало так образливо, що перший віршик з ними вчила не я… Припускаю, що колись доньки запитають мене, чому я була не з ними, коли була так потрібна. Але мені здається, що маю бути тут, щоб у майбутньому не воювали вони. Мені до снаги зробити якийсь внесок у боротьбу, мушу захищати землю, на якій житимуть мої діти. Не хочу, щоб вони повторювали мою долю. Хочеться, щоб вони носили не форму, а сукні, не берці, а підбори, щоб їздили не полями під обстрілами, а хорошими дорогами», — підсумовує боєць із позивним «Флінт».

Людмила КЛІЩУК,
АрміяІnform, онлайн-медіа Міноборони