Знайти і не здаватись

 140 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГЕОРГІЯ СЄДОВА

ГОРДІСТЬ. Широкознаний завдяки роману Веніаміна Каверіна «Два капітани» заклик «Боротись і шукати, знайти і не здаватись», що став життєвим кредо мільйонів першопроходців, був сенсом життя цілком реального прототипу героя твору — керівника першої російської експедиції до Північного полюса українця Георгія Сєдова. Його батьки з Полтавщини, а сам він родом із розташованого на українському узбережжі Азовського моря хутора Крива Коса, тепер названого його ім’ям.

 

95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНАТОЛІЯ ДІМАРОВА

Незручне слово письменника-громадянина

ПОСТАТЬ. «Скільки живу, ніколи не святкував 9 травня. Хоч Перемозі дуже радів», — відверто заявляв Анатолій Дімаров, який про війну знав не з чужих слів. Призваний до армії 1940-го, він перший бій прийняв 26 червня 1941 року, а вже 17 липня, затиснувши в руці останню гранату, дивом вирвався з оточення. Зраненого і контуженого солдата відправили до госпіталю тилового ще тоді Сталінграда.

Визнаний не придатним до військової служби, Дімаров приїхав до матері, яка жила в селі Студенок поблизу Святогорська. Після несподіваного прориву німців опинився в окупації. Самостійно організував з молодшими хлопцями підпільну групу, яка навіть зуміла нічною атакою розігнати загін поліцаїв-карателів, відправлених у похід на партизанів.

На початку 1943 року Червона армія визволила Студенок, а за кілька днів, як згадував Дімаров, «усе чоловіче населення від 16 до 50 років — сліпих, глухих, аби ноги були цілі — погнали через Дінець на Святогірськ. На санях привезли гору цегли. Кожному дали по півцеглини. Сказали: «Будете змивати свою вину життя під окупантами кров’ю». Із півтисячі кинутих із цеглою у руках проти німецьких кулеметів уцілів, може, з десяток. У тому числі я».

Знову поранений і вкотре визнаний медкомісією не придатним до військової служби юнак уже в ранзі кореспондента обласної газети «Радянська Волинь» 1944 року опинився у щойно визволеному від гітлерівців Луцьку. Туди приїхав затятим сталіністом, а повернувся націоналістом. «У мене до того ніколи не сиділо у думці, що я українець!» — з гіркотою визнавав колишній типовий вихованець радянської школи, в якій не лише вчили, а й промивали мізки, втокмачуючи у голови школярів комуністичні істини.

У відзначеній 1981 року Шевченківською премією дилогії «Біль і гнів», якій випала вкрай тяжка і трагічна доля, Дімаров спробував показати цей продукт більшовицького виховання в образі комуніста Володимира Твердохліба. Затятий ленінець «не жалів ні себе, ні людей. Чарівною зіркою горів на обрії соціалізм, і він ладен був покласти півсела, аби лишень пошвидше добратись до нього».

Не дивно, що до роману, перше видання якого побачило світ 1977 року, не потрапили понад 300 сторінок, присвячених подіям колективізації й Голодомору, здійснених володьками твердохлібами заради «світлого майбутнього», що так і не настало. До речі, спочатку твір мав назву «Шляхами життя» і був розпочатий ще в роки хрущовської відлиги. Однак автор на свою біду навів справжнє прізвище начальника відділення ГПУ в Хорольському повіті Полтавщини Соломона Ляндера, який підписував списки на розстріл хліборобів — «куркулів» і«врєдітєлей».

Число журналу «Дніпро», на сторінках якого надрукували уривок з роману, потрапило на очі відомому письменникові і публіцистові Іллі Еренбургу, який навіть у знаменитих мемуарах «Люди, годы, судьбы» не забув згадати Дімарова, його «расистское произведение» та розгул антисемітизму «на Украине». Критики метра вистачило для заборони твору, який довелося переписувати і навіть змінити назву. Гірко, що звинувачення українців у міфічній неприязні до іудеїв — дотепер мало не норма, а ось на згадку, що серед євреїв, так само як у всіх народів, теж були кати і виродки, діє негласне табу.

Однак фронтовик і патріот Анатолій Дімаров завжди був міцнішим за обставини, що довів ділом і в роки німецької окупації, і в часи засилля комуністичної ідеології. Написані кров’ю серця романи «І будуть люди» та «Біль і гнів», попри численні цензурні втручання, стали художньою епопеєю життя українського села.

«Проникнуті міщанським духом», як відгукувалися про них радянські критики, твори на морально-етичну тему не лише дали змогу письменникові уникнути обов’язкових славословлень партії комуністів, а й стали неперевершеним зразком тонкої психологічної прози у суто національному стилі. «Містечкові історії» та «Боги на продаж. Міські історії» Дімарова належать до книжок, якими справедливо пишається українська література.

Не меншої поваги заслуговує відмова письменника від ордена Ярослава Мудрого з рук тодішнього Президента України Віктора Януковича. На відміну від більшості колег, Анатолій Дімаров виявився не підвладним міражам словоблуддя й відверто і чесно заявив ще у 2012 році: «Не можу прийняти нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну в прірву». 

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРИ ДЕРЕВСЬКОЇ

Материнський подвиг жінки-мучениці

СВЯТІСТЬ. У рік 70-річчя Перемоги, якою так пишаються в Росії, мер Тольятті (до речі, педагог-психолог за освітою) Сергій Андрєєв розпорядився анулювати назву міської вулиці Сім’ї Деревських, будинки на якій стали вважати розміщеними на Італійському бульварі. Можна було б порадіти європейському вибору градоначальника, якби не йшлося про пам’ять унікальної жінки, яка всиновила і виховала до повноліття аж 48 осиротілих дітей. У роки війни, яку в Росії називають Великою Вітчизняною, родина Деревських прихистила 35 сиріт!

Розташовувався цей унікальний сімейний дитбудинок на протилежному від Тольятті (точніше, Ставрополя, як називалось місто до 1964 року) березі Волги у селищі Отважноє, яке згодом ввійшло до території міста будівельників Жигульовська. Отож ідеться, на відміну від імені лідера італійських комуністів Пальміро Тольятті, яким досі названо місто, аж ніяк не про чужу історію. Росіянку Олександру Деревську зазвичай називають Роменською мадонною, а все, пов’язане з «бандерівською» Україною, нині ненависне путіністам.

Доля жінки-страдниці, яку лише посмертно удостоїли звання матері-героїні, далека від лакованого образу, створеного ще радянським агітпропом. Саша Семенова народилась у чеченському місті Грозному. 16-річною батьки видали її заміж, а вже 19-річною, коли від тифу помер її чоловік і первісток-донька, несподівано залишилася вдовою. Вагітна молода жінка, опинившись у безвиході, зробила аборт і більше не могла народжувати дітей.

Одруження з бурильником-нафтовиком Омеляном Деревським змінило Саші не лише прізвище, а й життя. Спочатку вона стала мамою маленькому синові чоловіка, а згодом нереалізована жага материнства привела в дім перших чужих сиріт. І на вимореній Голодомором українськомовній Кубані у 1933 році, і в Сизрані на Волзі, де Деревські опинились у розпал репресій 1937-го, покинуті напризволяще діти були на кожному кроці.

Радянські історики воліли не згадувати, що навесні 1942 року евакуйованих із блокадного Ленінграда дітей капітани суден, що йшли Волгою, під час швартувань закликали розбирати у добрі руки, оголошуючи це звернення через рупор. Так родина Деревських поповнилась відразу 17 сиротами-ленінградцями, на кожного з яких держава надавала щомісяця по 200 рублів, що відповідало вартості одного буханця хліба на чорному ринку.

Глава родини як фахівець-нафтовик місяцями перебував на бурових, а тому весь тягар утримання десятків сиріт ліг на плечі дружини, яка разом зі старшими дітьми обробляла 2 гектари відведеного родині поля й доглядала і годувала хлопчиків і дівчаток. По війні Деревські переїхали на Сумщину, де в місті Ромни нарешті знайшли постійну домівку.

1946 року матір-героїню нагородили медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні», а 1948-го — орденом Трудового червоного прапора. Здавалося б, заслужене визнання нарешті знайшло жінку-подвижницю. Однак досить було їй захворіти і потрапити в лікарню, як турботливі доброзичливці, немов кошенят, силоміць розвезли її малих вихованців в інтернати і дитбудинки. Нині вже ніхто не скаже, від чого розірвалося серце Олександри Деревської у 57-річному віці — від важкої праці впроголодь і недоспаних ночей чи від жорстокості тих, хто відібрав у неї дітей, які стали для неї рідними. 

 25-РІЧЧЯ ВИВЕЗЕННЯ ЯДЕРНОЇ ТАКТИЧНОЇ ЗБРОЇ

Призабута капітуляція України

УРОК. Часто можна почути, що наша держава стала єдиною, яка добровільно позбулась ядерної зброї. Насправді Україна лише одна з чотирьох таких країн. Крім неї, це Білорусь і Казахстан, на територія яких теж базувалися радянські стратегічні ракети, і Південно-Африканська Республіка. Зате свята правда, що ядерний потенціал, який дістався нам у спадок після розвалу СРСР, за потужністю був третім у світі, поступаючись лише США і Росії.

Дискутуючи про доцільність знищення 176 міжконтинентальних балістичних ракет та передачі «старшому братові» 1272 боєголовок до них, чомусь забувають про не менш потужний арсенал ядерної тактичної зброї, що, за різними оцінками, становив від 2800 до 4200 одиниць. Добре усвідомлюючи, що стратегічні ракети Україні справді не потрібні, росіяни насамперед домоглися вивезення на свою територію тактичних боєприпасів, що завершилося 6 травня 1992 року.

У підписаному тодішнім Президентом України Леонідом Кравчуком документі йшлося про їх передислокацію на «центральні передзаводські склади». Мало хто навіть серед вищого керівництва держави знав, що ці склади в Росії. Вартість відданого тоді росіянам урану і плутонію становила щонайменше 20 мільярдів доларів. Та найважливіше, що тактичні ядерні ракети, здатні вражати цілі на відстані до 480 км, могли остудили запал будь-якого сусіда-агресора.

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)