На початку і в перші місяці повномасштабного вторгнення рф в Україну Олександр працював в одній із черкаських лікарень, де після закінчення місцевої медичної академії був фельдшером невідкладних станів. Уже тоді через його руки пройшло багато поранених воїнів, яких він допомагав повертати до повноцінного життя і в стрій.

«Поступово ставало ніяково від того, що війна проходить повз мене, хоч і лікував хлопців, — згадує нині вже бойовий медик розвідувальної роти молодший сержант із позивним «Хірург». — Прийшло усвідомлення, що на фронті мої навички будуть потрібнішими».

Так у грудні 2022 року він за власним бажанням опинився у Десантно-штурмових військах. Скільки житиме, згадуватиме епізод, що стався на запорізькому напрямку: «Тримали лісосмугу, поранені йшли конвеєром. Я був єдиним медиком. Одному важкопораненому евакуація відпускала не більш як пів години. «Та ні, я не згоден!» — сказав собі й почав робити свою роботу. Препаратів, медзасобів і сил витратив значно більше, ніж це передбачено протоколами. Але воно було того варте. Людина й досі жива!»

За той випадок Олександр згодом отримав почесний нагрудний знак головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». А схожих ситуацій було не один десяток. Прірва між цивільною і тактичною медициною величезна, ділиться враженнями «Хірург». На війні набагато складніше: умови, характер і щільність поранень, обмеженість ресурсів. Медик має лише рюкзак, вміння й фарт. Але на останнє Сашко покладатися не звик.

«Наважитися прийти до ТЦК непросто. Острах і відчуття невідомості холодять п’яти. А хто, як не ми? Сидіти й чекати, коли у твої двері постукає ворог? — слушно звертається «Хірург» до співвітчизників. — Але хочеться бути корисним, захищати своє та жити в мирі. Саме тому одразу після війни я одружуся. Бо життя мусить тривати!»

 Юрій МЕДУНИЦЯ,
офіцер служби зв’язків з громадськістю 46 оаембр