Як захисники України зупиняли потужні ворожі штурми на бахмутському напрямку? Про що «співають» полонені росіяни? Чому важливі знання тактичної медицини в умовах бойових дій? Про це та інше головний сержант роти Назар розповів кореспондентові АрміяІnform.
Військовослужбовець 22 окремої механізованої бригади Назар родом з ІваноФранківщини. Підписав контракт у січні 2023го. 24 вересня того самого року зазнав важкого поранення. Нагороджений «Золотим Хрестом».
«Я проходив базову загальновійськову підготовку у Великій Британії. Учили нас литовці, канадці та британці. Повернувся і в Україні пройшов ще фахову підготовку. Згодом мене розподілили до 22 бригади. Торік у червні ми заїхали на бойові у Кліщіївку. Одного дня йшли на свої позиції, й виявилося, що там недалеко вже були москалі — в підвалі напіврозваленого будинку. Їх було двоє, і вони чули, як ми рухалися. Там же розвалено все, каміння потрощене. Дуже важко було тихо пересуватися. Ми почули голоси з підвалу: «Kто такіє?» А перед цим по рації нам сказали, що своїх у тому будинку точно бути не може. Тому ми навіть не вели розмову, не пропонували їм здатися. Ми їх просто закидали гранатами в підвалі, на тому все і закінчилося. Потім перевірили: вони вже були двохсоті», — розповідає піхотинець.
Пригадує, що поблизу Кліщіївки його підрозділ постійно тримав оборону. А ворог після щоранкового обстрілу йшов на нього групами по 8—10 осіб. Та варто було бодай одного з ворогів поранити чи вбити, всі інші зупинялися й поверталися назад. До того ж подібні штурми були регулярними щоранку і щовечора.
«Вони починали щойно світало. І ввечері — перед сутінками. Спочатку наші робили загороджувальний вогонь касетами або мінометами. Якщо це не допомагало, то в нас завжди на одній з позицій був «Форт» — український однозарядний гранатомет. Він добре допомагав зупинити ворога. Їх змушувала втікати й добра кулеметна черга», — зазначає Назар.
«Узяли ми якось у Кліщіївці одного москаля в полон. Це було у серпні 2023 року, здається. Нас ішло п’ятеро. Ми заходили на свою вулицю. Хлопці мої вже забігли в будинок, а я прикривав, доки вони заходили. А раптом позаду себе побачив у сутінках силует, який рухався. Щось енергійно махає руками, кричить: «Я свой!» і номер частини називає. Але кричав усе це російською… Я стою на коліні, тримаючи силует на прицілі, а коли він вже ближче підійшов, побачив, що форма на ньому російська», — згадує боєць.
Коли росіянин зрозумів, у якій він ситуації, то здався й відразу розповів, що був контужений, а «здєся всєго два дня». Мовляв, сховався в якомусь гаражі і думав, що це йдуть свої.
«Ще повідомив: він з московської області, в нього і брат воює, а сам був простим інженером, потрапив у піхоту, ні по кому не стріляв і взагалі «нічєво нє дєлал плахова». Згодом ми його передали відповідним структурам», — уточнює Назар.
Звісно, окремо захисник України пригадує обставини, коли зазнав поранення.
«Я заводив людей на позиції, де потрібно було змінити наших. Був за провідника. Коли вже все зробили і виходили звідти тією самою дорогою, то йшли нога в ногу. Рухався останнім і став на міну. Найімовірніше, потрапив на «лєпєсток» — протипіхотну міну ще радянського виробництва. На жаль, була повністю вражена стопа. Я витягнув турнікет, наклав собі його. Потім, спершись на іншого побратима, на одній нозі дострибав до підвалу, де був медик. Звідти мене вже евакуювали», К— каже він.
Уже тепер Назар з усмішкою згадує, що в ЗСУ одразу потрапити неКзміг.
«Пішов 3 березня 2022 року у військкомат. Запитали, скільки мені років. Сказав, що 23, не служив, кафедри військової не маю. Тоді почув: мовляв, у такому разі йди додому, бо в таких бійцях поки що немає потреби. Та влітку того самого року ще раз прийшов у ТЦК та СП. Мені те саме відповіли і знову відправили додому. Кажуть, як треба буде, то зателефонують.
У січні 2023го знову запитав. У відповідь почув: «Якщо підпишеш контракт, то приходь». Я й прийшов. І 30 січня підписав контракт із ЗСУ»,К— розповідає воїн.
А після поранення восени 2023го військовий повернувся у свій підрозділ 28 березня цього року: «Поспілкувався з комбатом. Пропонували спочатку, щоб я у штабі за комп’ютером сидів, щось набирав. Але до поранення я повинен був перейти на посаду головного сержанта роти. Тому й запитав: чи можуть тепер мене призначити на неї? Відповіли, що можуть».
Нині головний сержант роти Назар займається підготовкою особового складу.
«Протеза, з яким навіть бігати можна, ще немає. А з тим протезом, що є, можу нормально виконувати свої обов’язки. Певна річ, наполегливо раджу всім новобранцям добре вчити тактичну медицину. Бо перша домедична допомога в умовах бойових дій дуже багато вирішує. Від цього залежить життя — і твоє, і людини біля тебе. Якщо твій побратим не зможе собі надати допомогу, ти йому допоможеш. Я найбільше за цю науку вдячний Великій Британії, де були бойові медики, які нас добре цього навчали», — підсумовує захисник України.
Євген Проворний, АрміяІnfom, онлайнмедіа Міністерства оборони
Ми в Google+