«З початку повномасштабного вторгнення в Україну російських окупаційних військ, до лав Збройних Сил України, за власним бажанням було призвано понад 11 тис. жінок.

З першого дня війни вони нарівні з чоловіками стояли в чергах до територіальних центрів комплектування, щоб долучитися до захисту нашої Батьківщини.

Вони обирали найнебезпечніші спеціальності, поповнюючи лави гранатометників, кулеметників, стрільців та снайперів, іноді маючи найнеочікуваніші бажання стати навідниками танків, бути у складі обслуги гармат та мінометів.

Вчителі, викладачі та науковці, інженери, економісти, юристи, медичні працівники, домогосподарки, молоді мами, які перебували в декретних відпустках… Усіх їх об’єднує те, що вони – справжні українські жінки, які не змогли всидіти вдома, коли їхня Батьківщина кричала на весь світ про допомогу. І вони залишали свої домівки та сім’ї, комфорт та тепло, поверталися з-за кордону, нехтуючи розміреним життям. Вони не радилися ні з ким і не слухали нікого. Хоча всі вони усвідомлювали, яка небезпека чекає на них.

На теперішній час в Сухопутних військах проходить службу понад 16 тис. військовослужбовців жінок, в Повітряних Силах – понад 7 тис., в Військово-Морських Силах – близько 2 тис., в Десантно-штурмових військах – близько 1 тис., в Силах територіальної оборони – понад 3 тис. військовослужбовців жінок. Решта – в інших складових сил оборони.

 

Усі ми помітили й відчули, як за півтора року повномасштабного вторгнення змужніли та перевтілилися наші жінки, перевершивши, на мою думку, легендарних амазонок».