Після закінчення школи й до повномасштабного воєнного вторгнення рф Борис жив і працював у Польщі. Мав усі перспективи залишитися там і надалі. Та 24 лютого 2022 року назавжди змінило його ставлення до життя. Хтось, використовуючи хаос і вікно можливостей, у паніці залишав Україну. Борис навпаки поспішав додому з надією якнайшвидше стати до лав захисників Батьківщини.
Однак на перешкоді стало те, чого хлопець аж ніяк не очікував. У військкоматі йому вказали… на двері. Мовляв, віком не вдався. Річ у тім, що на той час до війська не призивали юнаків, молодших 21 року. Навіть на контракт. Довелося чекати початку липня, коли настане те омріяне доросле повноліття.
14 липня, вже після підписання контракту, Борис проходив підготовку розвідника у 132 розвідувальному батальйоні Десантно-штурмових військ за фахом снайпера. Звідти отримав призначення в 46 окрему аеромобільну бригаду ДШВ ЗСУ. Перший виїзд на бойове завдання був до населених пунктів Благодатне й Парасковіївка Бахмутського району на Донеччині. Саме тоді снайпер довів свій високий клас, знищивши два десятки рашистів.
«Мені казали, що буде страшно. Дивно, але там страшно не було. Вдалося спіймати драйв, з’явився азарт, очі горіли бажанням знищити ворога. Це відчуття не передати словами, коли у приціл бачиш ворога, а за кілька митей після влучного пострілу замість постаті окупанта зяє порожнє місце. Мені подобається цей процес, — спокійно ділиться враженнями Борис. — На бойових завданнях мені спокійніше, в екстремальних ситуаціях почуваюся зосередженішим».
Коли вперше побачив ворога, не зрозумів, хто то. Ті особини, яких і людьми назвати язик не повертається, йшли з таким приреченим виразом облич і опущеними плечима, як на каторгу. Їх не зупиняє вогонь і невпинне знищення. Вони раз по раз сунуть одними й тими самими стежками, де пристрілялися наші оборонці. Вони не забирають своїх убитих, які валяються буквально в них під ногами, знімають із них придатний одяг. Саме там Бориса вразив термін «одноразки». Так рашисти називали своїх співгромадян (!), яких командування хвиля за хвилею посилало на божевільні «м’ясні штурми» українських позицій.
Борисові з незвичним позивним «Барбі» лише 21 рік. Та під час спілкування виникає відчуття, що йому набагато більше. Адже цей хлопець як на свій вік дуже розважливий і далекоглядний. Розмірковує настільки глибоко, що можуть позаздрити навіть дорослі чоловіки. Ось на такій молоді тримається наша країна. І завдяки їм вона неодмінно здолає рашистських окупантів.
Цю мудрість і врівноваженість показав на першому бойовому завданні. Першого поодинокого ворога інтуїтивно пропустив. Відчував: за ним будуть іще. І не помилився. Холоднокровно дочекався великої групи, доки вона вервечкою зайшла в будинок. І лише тоді навів по хаті нашу артилерію. Бо він снайпер розві дувального взводу. Його завдання переважно полягає не стільки у знищенні ворога, скільки у прикритті побратимів на різних етапах виконання ними завдань.
Під час боїв у середмісті Соледара снайпери виконували кілька універсальних завдань. Серед найважливіших — спостереження за пересуваннями супротивника і коригування вогню своєї артилерії. І лише за нагальної потреби, скажімо, шаленого вогняного фону чи оглушливої канонади, бійці могли виконати свою безпосередню роботу — знищити живу силу окупантів. Чому? Усе просто: випадковий постріл може демаскувати вигідну позицію. А їх снайпери підбирали та облаштовували доволі ретельно.
Саме в Соледарі «Барбі» обморозив руки й ноги. Відновитися вдалося швидше завдяки бажанню повернутися до свого підрозділу. Адже пальці для снайпера мають не менш важливе значення, ніж для скрипаля. Ніколи не забуде звук першої випущеної по ньому кулі, яка застрягла у дверній рамі за кілька міліметрів від його голови.
За участь у бойових діях і велику кількість знищених окупантів указом Президента України №224/2023 від 18.04.2023 Бориса нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. А час звіряє за тактичним годинником, отриманим з рук командувача сухопутних військ Збройних сил України Олександра Сирського.
Після закінчення війни й нашої однозначної перемоги Борис планує зайнятися будівельним бізнесом, адже роботи з відновлення країни буде більш ніж достатньо, і створити міцну родину: «Я вдячний своїй дівчині з чудовим ім’ям Міла за підтримку й розуміння. Вона дуже допомогла відновитися морально, знову повірити в себе і власні сили».
офіцер служби зв’язків з громадськістю 46 окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ,
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+