На відміну від оспіваного путінським агітпропом «інтернаціоналіста» й ідейного ворога петлюрівщини батьки Махна, який тривалий час вірою і правдою служив більшовикам і навіть завоював для них Крим, за не менш легендарним народним отаманом Никифором Григор’євим міцно закріпилася слава «червоного авантюриста», «бандита» і «погромника-антисеміта».

Насправді махновська армія аж двічі надовго вливалася в червону, а повстанці Григор’єва провоювали під більшовицькими прапорами буквально три місяці на початку 1919 року, після цього підняли так званий заколот. Він не лише поклав край ленінському плану збройної інтервенції до «червоної» Угорщини, де місцеві комуністи саме захопили владу, а й перетворив усю Україну на палаючий від антибільшовицьких повстань край, які аж до червня 1919 року допомагали придушувати махновці.

На відміну від Махна, все навчання якого обмежилося чотирма класами земської школи та «тюремними університетами» з 18-річного віку, Никифор Григор’єв мав ґрунтовну військову освіту та бойовий досвід участі у російсько-японській та Першій світовій війнах. У Маньчжурії він опинився як випускник фельдшерської школи, де селянські діти могли навчатися «казенним коштом», а вступ до Чугуївського юнкерського училища забезпечили здобуті в боях проти японців два солдатські Георгії, звання унтер-офіцера та мінімальний для подальшого навчання освітній ценз.

Та найважливіша різниця між фактично вихованим у тюрмі Махном, який марив ідеями інтернаціоналізму і світової революції, і офіцером-фронтовиком Никифором Григор’євим, який ще до проголошення УНР узявся за українізацію колишньої царської армії, у ставленні до самостійності України. Якщо перший своїми діями фактично посприяв окупації рідного краю більшовиками, то підполковник новоствореної Української армії відмовився служити пронімецькому і проросійському режиму гетьмана Скоропадського й активно долучився до всенародного антигетьманського повстання, перемога якого привела до влади Директорію.

На той час повстанці, очолені Григор’євим у його рідному селі Верблюжка на Кіровоградщині, так само як махновці у Гуляйполі, стали грізною народною армією. Григор’євці контролювали Херсонщину і Таврію з містами Миколаєвом і Херсоном. Отож вимушену згоду Петлюри на передачу самостійно звільненої учасниками повстання велетенської території на півдні України під контроль військ країн Антанти як передумову продовження подальших переговорів Григор’єв розцінив як зраду і заявив, що із 29 січня 1919 року переходить на бік більшовиків.

Ленінський агітпроп доклав усіх зусиль, щоб видати отамана Григор’єва за прибічника ненависного українським селянам гетьмана Скоропадського

Директорія після проголошення 22 січня Акта злуки 2 лютого переїхала із Києва до Вінниці, а армія Григор’єва, у боєздатність якої не вірили українські вожді, продемонструвала силу об’єднаних спільною ідеєю українців і змусила французькі війська та грецьких інтервентів утікати додому, покинувши напризволяще союзників-білогвардійців. 8 березня 1919 року формально червона бригада повстанців ввійшла в Одесу, захопивши велетенські трофеї, серед яких кілька бронепоїздів і п’ять новітніх танків, один з яких відправили у «подарунок товаришу Леніну». Це афішували за радянських часів, не уточнюючи, хто зробив щедрий дар.

Більшовики не лише спробували привласнити всі здобуті українцями воєнні трофеї, а й кинулися нещадно грабувати і тероризувати населення на нібито визволених територіях. Відповіддю на протести командувача став наказ його армії йти на допомогу «червоній Угорщині» та невдала спроба чекістів 7 травня 1919 року заарештувати Григор’єва, який уже наступного дня звернувся до українців із закликом до всенародного антибільшовицького повстання.

Воно охопило всю Україну, що змусило Леніна відправити на її упокорення понад 30-тисячну армію надійних чужоземців-карателів і залучити до боротьби із «григор’євщиною» одеських бандитів під орудою Мішки Япончика та інтернаціоналістів-махновців. Саме останні, пообіцявши приєднатися до повстанців, по-бандитськи підло застрелили Григор’єва за кілька хвилин до початку мітингу, на якому два отамани мали оголосити про початок спільних дій проти більшовицьких окупантів. Дивуватися такій підступності не доводиться, бо беззаперечно, що сумнозвісний начальник махновської розвідки Льова Задов згодом став високопоставленим чекістом.