Правилом хорошого тону стало розповідати, що видатний кінорежисер вірменської національності, який народився у Тбілісі, а прославився в Україні, віддав належне всім трьом своїм вітчизнам. На київській кіностудії ім. О. Довженка Сергій Параджанов створив геніальний фільм «Тіні забутих предків» за повістю Михайла Коцюбинського, у Вірменії — кінокартину «Колір граната», а у Грузії — «Легенду про Сурамську фортецю» і «Ашик-Кериб».
Однак беззаперечно, що головний твір режисера — саме знятий в Україні кіношедевр, відзначений 65 призами і нагородами, 28 з яких міжнародні. Наступні фільми здобули відомість великою мірою завдяки імені режисера, у біографії якого «Тіні…» стали аж п’ятою повнометражною художньою кінокартиною.
Отож віддаючи належне таланту Сергія Параджанова, не варто применшувати українського внеску у створення епохального для світового кінематографа шедевра. Його успіх зумовлений багатьма причинами: від якості літературного першоджерела і збереженого гуцулами унікального стилю повсякденного життя до операторської роботи видатного майстра Юрія Іллєнка. Керована ним кінокамера стала закоханим оком митця, який у «Тінях…» уперше фільмував молоду дружину Ларису Кадочникову та роботу її партнера на знімальному майданчику видатного українського актора Івана Миколайчука.
Не дивно, що ні до цього, ні потім жодна з робіт Сергія Параджанова не повторила успіху фільму, якому судилася висока і трагічна доля. Ідеться про офіційну кінопрем’єру «Тіней забутих предків» 4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна», що ознаменувалася гучним публічним виступом проти переслідувань української інтелігенції і культури, і голобельну критику стрічки за натуралізм, релігійне мракобісся, етнографізм.
Найімовірніше, саме бажанням рознести опальний твір у «пух і прах» було продиктоване рішення вищого кінематографічного чиновництва відправити у березні 1965 року провальне творіння на Міжнародний кінофестиваль в Аргентині, що доживав останні роки і невдовзі припинив існувати. Однак на подив недоброзичливців, «Тіні забутих предків» здобули високу нагороду і про них заговорив кінематографічний світ. Після цього вже не можна було покласти фільм на полицю, як зазвичай робили з ідеологічно підозрілими творами.
Зате зйомки наступної кінокартини майстра «Київські фрески» заборонили фактично ще на стадії проб кіноакторів. У Параджанова не залишилось іншого виходу, як погодитися на пропозицію з Єревана, де іменитому землякові пообіцяли роботу на «Вірменфільмі». Однак уже готова кінокартина не потрапила на екран, доки її не переробив інший режисер, змінивши авторську назву на «Колір граната».
Параджанов повернувся в Україну, де його у грудні 1973 року заарештували за нібито анонімним звинуваченням у гомосексуалізмі. Кримінальну справу проти метра світового кінематографа порушив молодший лейтенант одного з київських райвідділів міліції, а вже невдовзі нею займалися слідчі з особливо важливих справ із прокуратур УРСР і СРСР. Упевненість у безкарності і вседозволеності зіграла з ними злий жарт, бо документи зберегли унікальний факт, коли один із викритих «злочинів», якщо вірити паперам, відбувся на добу пізніше, ніж його зафіксували браві сищики.
Не дивно, що найгуманніший радянський суд відміряв Параджанову аж п’ять років таборів суворого режиму. Навіть кримінальники, які вкрай негативно ставляться до педерастів, з гумором сприйняли звинувачення на адресу режисера. Мовляв, навіть якщо це правда, то ми мали комуністів на словах, а метр світового кіно — на ділі.
Попри протести світової громадськості, Параджанов провів у неволі аж чотири роки, після яких ще зняв у Грузії фільми «Легенда про Сурамську фортецю» й «Ашик-Кериб», бо у Вірменії, де прах великого режисера нині покоїться у Пантеоні геніїв вірменського духу, йому навідріз відмовили у праві знімати фільми. Однак опальний кінорежисер не раз повторював, що помститься ворогам лише любов’ю, довівши це своїм життям.
Вірменин за національністю і грузин за місцем народження та юності, Параджанов вважав себе українським націоналістом і закликав українців бути ними. «Не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською, не буде пісні української, — у часи тотальної русифікації заявляв митець. — Націоналізм породжує патріота, який обороняє свою землю, бо він її любить».
Ми в Google+