Син православного священика із Стеблева на Черкащині віддав 19 років релігійній освіті, пройшовши її щаблями від Богуславської бурси до Київської духовної академії. Саме в її стінах майбутній прозаїк почув з вуст одного з викладачів, що «для інтересів государства добре було б спалити українську літературу, якби вона з’явилась на світ».
Це викликало в душі студента цілком зрозумілий протест проти позиції московської церкви, яка не хотіла визнавати, що в Україні вже є Котляревський, Квітка-Основ’яненко і Шевченко. Цілком імовірно, що навіть вибір літературного псевдоніма Нечуй, під яким почав писати твори Іван Левицький, зумовило прагнення довести, що він не чує заяв великодержавних шовіністів, які на всіх рівнях доводили: «нікакова украинскава язика нє било, нєт і бить нє может».
«Я знав, що не вдержатись мені у духовній семінарії, як я буду писати по-українськи», — згадував літератор, якого по закінченні академії направили до Полтави виховувати юних семінаристів. Однак навіть склавши екзамени на звання вчителя гуманітарних предметів та отримавши право викладати у гімназіях, Левицький не зміг отримати роботу в Україні. Отож майже сім років змушений був пропрацювати у Царстві Польському, що входило до складу Російської імперії, й 12 років у Кишинівській чоловічій гімназії.
Левицький був чудовим педагогом, що засвідчує здобуте ним звання статського радника (за табелем про ранги відповідало чину полковника в армії) та ордени св. Станіслава і св. Анни.
Проте Бессарабське жандармське управління визнало письменника Івана Нечуя «завзятим хохломаном» і взяло його під таємний нагляд, що врешті змусило його піти у відставку та перейти на суто письменницький хліб.
На той час це було нелегко, адже навіть літературний дебют прозаїка відбувся за межами Російської імперії — в Австро-Угорщині на сторінках львівського часопису «Правда». Царська цензура, керуючись Валуєвським циркуляром та Емським указом, знаходила безліч причин для заборони друку українських книжок.
Наприклад, аполітичну і нібито далеку від найменших виявів українського націоналізму «Кайдашеву сім’ю», яку завдяки цьому внесли до шкільного курсу радянської школи, вперше надрукували у Львові. Лише через сім років після цього Нечуй-Левицький добився дозволу на видання книжки в Російській імперії, задля чого довелося внести аж 25 змін і вилучень.
Зі вступу до повісті зникли всі згадки про козацьке минуле: «Глянеш з корсунських гір, славних битвами Богдана Хмельницького… На тих горах скрізь козацькі могили. Весь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля». Символічно, що не лише в СРСР, а навіть нині в Україні «Кайдашеву сім’ю» перевидають в обрізаному царськими цензорами варіанті, зводячи родинні сварки Кайдашів до смішних виявів «типового для всіх народів царської Росії побуту пореформеного села», а не страшних наслідків цілеспрямованого винищення української волі.
Результати тотальної асиміляції та зросійщення українців жахали письменника. У листі до письменниці Наталії Кобринської Нечуй-Левицький писав про «тупоголових киян, з котрих тільки часом дехто і то ненароком обізветься українською мовою. Хоч вони усі чисто знають українську мову і вміють нею балакати, але не хотять, чи гордують, чи нехтують нею, вже й сам не вгадаю».
Ці слова написано 1900 року, однак актуальні досі, що засвідчує безпроблемний перехід на якісну українську мову ведучих деяких телеканалів. Тепер справа за рускоязичними українцями, які, цитуючи Нечуя-Левицького, балакають «якимось жаргоном, як кажуть великороси, «мішаниною французького з нижегородським».
Не дивно, що і за радянських часів, і навіть у незалежній Україні фактично ніде і ніяк ознайомитися з творчою спадщиною Івана Нечуя-Левицького, якого Іван Франко характеризував як «колосальне, всеобіймаюче око України». На відміну від розтиражованих «Кайдашевої сім’ї» та «Миколи Джері» в обрізаному ще царською цензурою варіанті, більш-менш об’ємне десятитомне «Зібрання творів» літописця характерів українців видали один-єдиний раз ще у 1965—1968 роках накладом 20 тисяч примірників. Гірко, що справжня українська класика досі залишається для українців територією незвіданою і, що найприкріше, недоступною.
Ми в Google+