135 років тому в Тернополі відбулася крайова етнографічна виставка, яка стала знаковою. Експозицію відвідав крон­принц Австро-Угорської імперії, до складу якої тоді входила Галичина, Рудольф Габсбург, а висвітлював її роботу Іван Франко. Цьому Тернопільський обласний краєзнавчий музей днями присвятив виставку «Етновідлуння крізь віки», на якій ознайомлює з найцікавішими етнографічними добірками.

14 жовтня має особливе, глибинне значення для кожного українця. Здавна наші предки цього дня відзначали Покрову Пресвятої Богородиці. Свято, що було одним із найголовніших у запорозьких козаків.

Поколіннями українці боролися за свою ідентичність, за незалежність та свободу Української держави.

 Парламентська асамблея Ради Європи стала першою міжнародною організацією, яка визнала нинішній російський режим терористичним. Цю поправку до тексту резолюції «Подальша ескалація агресії російської федерації проти України» було ухвалено під час дебатів асамблеї в четвер, 13 жовтня, у Страсбурзі.
У тексті резолюції є заклик до національних урядів країн-членів Ради Європи надати Україні системи протиповітряної оборони, а також вказано на те, що росія незаконно перебуває в Раді Безпеки ООН, оскільки «привласнила місце колишнього срср без формальних юридичних процедур». За резолюцію проголосувало 97 депутатів, двоє утрималися.

 Завдяки підтримці Сполучених Штатів Америки, Європейського Союзу й усіх країн-партнерів України, а також Світового банку, Міжнародного валютного фонду нашій державі в умовах російської агресії вдається встояти фінансово. На цьому Президент Володимир Зеленський наголосив під час другого засідання міністерського круглого столу щодо підтримки України під керівництвом українського уряду, групи Світового банку та МВФ, що проходив у Вашингтоні (США).

 13 квітня 2014 року Вадим Сухаревський, тоді ще старший лейтенант, віддав перший у російськоукраїнській війні наказ відкрити вогонь по російських бойовиках. Із 2014го для нього боротьба не припинялася ні на мить. Тепер полковник Сухаревський, який командує 59 окремою мотопіхотною бригадою ім. Якова Гандзюка, продовжує її на південному напрямку. «Ми не зупинимося, доки не відновимо наші кордони, не звільнимо наші землі і не повернемо людей із гнітючого полону», — каже командир «Борсук».

 У вагоні метро пасажирів було небагато, тому я одразу звернув увагу на чоловіка у військовій формі років 40—45: він стояв біля дверей і дивився у темінь тунелю, що пробігав за вікном. Мені потрібно було виходити на наступній зупинці, але я вирішив поїхати далі, щоб поговорити із фронтовиком (за час війни з 2014 року навчився розрізняти військових із фронту від інших).

 Готуючи матеріали з підрозділів, де служать наші хоробрі захисники, я чомусь безперервно повторював, як молитву, слова щемливо-правдивої та надзвичайно зворушливої пісні Павла Зіброва «Я так хочу додому». Мене давно не брали за душу сучасні пісні, але ця… Вона відлунювала кожним словом у серці, малювала в уяві картини воєнної реальності. Не випадково заголовками першого і вже другого розворотів я обрав рядки саме з неї.

«Усі сюди! Наша Мар’яна повертається!» — у ніч із 21 на 22 вересня я гукала до рідних так, що почули й сусіди. Зібралися разом, бо поодинці несила було впоратися з емоціями. Хіба могли ми, земляки, не впізнати її! Як достойно ця молода вагітна жінка долала останні метри, що відокремлювали її від рідної землі! Нарешті вона в Україні! І не сама! Це про неї одразу ж сказав Президент Володимир Зеленський: «Насправді ми повернули не 215, а більше українців».

За цивільною спеціальністю Надія Семеніхіна економістка. Але за фахом попрацювати не встигла, бо перебувала  у відпустці для догляду за дітьми. Вийшло, що з декрету одразу пішла в армію. Рідні не підтримували такого рішення. Мама намагалася відмовити, хоч і розуміла: якщо донька щось вирішила, то так і буде. Бабуся підтримала і тепер доглядає малих, бо дітей Надія виховує сама, без батька. Сини теж пишаються мамою і обидва хочуть стати військовослужбовцями.

 «Медики — це янголиохоронці, які за будьяких обставин захищають наше життя. Під час війни люди в білих халатах — це той тил, що тримає державу.

Хто ж насправді бойові медики? Це ті люди, в яких неподалік лінії фронту, де не вщухають обстріли, тривають ще одні бої: за життя бійців, які зазнали поранення на полі бою. Фронтові лікарі тут завжди в повній бойовій готовності вдень і вночі. Робота їхня полягає в допомозі військовим на місці поранень та в мобільних госпіталях. Тут, на передовій, цих лікарів не зустрінеш у білих халатах, адже вони такі самі солдати у військовій формі: рюкзак 10 кілограмів, бронежилет, автомат, шолом і додаткова аптечка. Така  амуніція військових медиків.