СПЕЦВИПУСК
"УРЯДОВОГО КУР'ЄРА"

Відомі діячі вітчизняного кінематографа і театру розмірковують про сьогодення і майбутнє галузі 

Нинішні надвисокі ціни на російське блакитне паливо болюче відбиваються на українській економіці та аж ніяк не додають міцності енергетичній безпеці нашої держави. З огляду на інформацію про хід переговорів з російською монополією ВАТ «Газпром» можна зробити висновок, що в найближчій перспективі імпортний газ не подешевшає.  

Головна проблема музейної сфери в сучасній Україні полягає в тому, що державні та комунальні музейні заклади, а також процеси, які забезпечують їхню роботу (зокрема реставрація, підготовка кадрів, нормативно-методичний супровід), багато в чому продовжують рухатися за пострадянською інерцією. Водночас ситуація навколо музеїв кардинально змінилася. Середовище, в якому діють музеї, стало конкурентним. З’явилися нові гравці, що змагаються за увагу публіки. Виникли суспільні відносини, яких раніше не було. Змінилася роль держави, яка не претендує на тотальний контроль за всіма аспектами музейної роботи. Змінилися можливості держави, виникла потреба залучати позабюджетні ресурси. 

Президент України
звільнив: 
призначив: 

Кабінет Міністрів України
призначив: 

 Михайло КУЛИНЯК, міністр культури України про модернізацію музейної галузі:

«Держава захистить майнові комплекси музеїв»

Перемоги українських кінематографістів на міжнародних фестивалях, цікавість глядачів, критиків та світової кіноспільноти до фестивального руху в Україні, початок зйомок спільних з європейськими кінодержавами картин, нарешті, цьогорічна прем’єра першого повністю українського фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» — такими є ознаки змін, що сьогодні відбуваються у вітчизняному кінематографі. Головна з них — увага держави до галузі.  

«Коли помирає поет, то помирає щось таке, що не кожний здатний побачити», — так казав герой Івана Миколайчука в його фільмі «Вавилон ХХ». Ці слова і про його своєрідного хрещеника в кіно, його товариша Богдана Ступку. Акторові пощастило увійти до видатної неповторної когорти українських «поетів» кіно 60–70-х років минулого століття, побачити театральних легендарних майстрів і створити свій неповторний талановитий світ — Богдана Ступки. І якимось дивовижно-містичним чином він усе життя був пов’язаний із двома безсмертними філософами: Григорієм Сковородою та Іваном Франком. 

У навколишніх селах Сватівського району, що на Луганщині, мілуватців чомусь кличуть «французами». Жодного історичного під∂рунтя для цього немає. Колеги запропонували версію, що прізвисько приросло після якогось фільму кінця 50-х років ХХ століття, де молодий Микола Мащенко грав роль іноземця: стрункий чорнявий красень. Саме такий, якими видавалися французи тодішньому обивателю з глибинки. Може, саме так і народжуються легенди?  

«Ковчег акторських ролей» — одна з живописних робіт актриси Лариси Кадочникової, яку вона представила на своїй персональній виставці в галереї «Атрибут». Що то за ролі, зібрані в уявнім ковчезі? Мабуть, ще не зіграні, бо і виставка народної артистки України, народної артистки Росії, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка має назву «Світ моїх марень і мрій». Актриса і художниця далі грає для нас свої омріяні ролі, витворюючи іншу реальність уже олівцем і пензлем.

Живі замальовки, зроблені під час зйомок фільмів, які увійшли до скарбниці світового кіномистецтва — «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Криниця для спраглих», повертають нас до творення вітчизняного поетичного кіно, образів видатних режисерів і акторів, які були поруч із талановитою артисткою, — Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Івана Миколайчука. Тож Лариса Кадочникова створює, можливо, живописну галерею тих образів і сюжетів, які могла б ще реалізовувати на сцені і в кіно. Тому в нашій розмові однаково перепліталися теми образотворчого і кіномистецтва. 

Відкриття театрального сезону в Рівному — це той момент, коли зала не вміщає глядачів. Вони сидять на сходах і стоять у проходах: тільки б нічого не пропустити! Цієї бурштинової осені рівненські театрали відкриють сезон незабутнім гоголівським «Ревізором» у постановці лауреата Шевченківської премії Анатолія Дзекуна. А далі… Що ж, власне кажучи, далі? І не лише, сказати б, «на картинці» перед глядачем, а й за лаштунками, у становленні талановитого колективу, в розвитку театрального мистецтва в Україні?