У мистецькому світі, як і серед численних глядачів, ім’я кінооператора-документаліста Олександра Вертелецького добре відоме. За тривале творче життя він зняв понад сто хронікально-документальних фільмів та кінонарисів різної соціальної тематики. Більшість із них виокремлюється високохудожнім виконанням, творчими знахідками, привабливими деталями.
Перша розповідь —про пектораль
Першою яскравою роботою молодого майстра став репортажний кінонарис «Золота пектораль», знятий 1971 року поблизу міста Орджонікідзе на Дніпропетровщині. Там у кургані Товста могила археолог Борис Мозолевський знайшов нагрудну прикрасу скіфського царя, виконану із золота 958 проби. Олександр Вертелецький був єдиним кінооператором, кому пощастило зняти цю вікопомну подію, адже пектораль стала головною знахідкою ХХ століття.
Відблиск золота із глибини віків наче осяяв кіномитця на подальші творчі пошуки. Йому випало знімати фільми про унікальні події, до яких довго звертатимуться всі не байдужі до нашої драматичної історії. Прикметно, що дещицю стрічок Олександр створив у супрязі з відомими майстрами: кінорежисером Володимиром Артеменком та письменником, лауреатом Національної премії України імені Т. Г. Шевченка Степаном Колесником.
А ввійшов він у кінематографічний світ після закінчення кінооператорського факультету Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Відтоді почав працювати на Українській студії хронікально-документальних фільмів.
Його батько, капітан полкової розвідки, загинув на фронті. Тож йому він присвятив такі яскраві стрічки, як «Зійшов солдат на п’єдестал», «Нескорений «Спартак», «Мене вбито у Сталінграді», інші.
«Солдатських вдів» побачили в ООН
А як створювали фільм «Солдатські вдови», мені довелося почути від Олександра Івановича.
— Стрічку знімали в селі Мельники на Черкащині, де жила мама режисера Володимира Артеменка солдатська вдова Улита Пилипівна, — згадує Олександр Вертелецький. — Це село обрали не випадково. В роки війни воно послало на фронт 482 чоловіки, 268 з них не повернулися. Саме стільки овдовіло жінок, переважно молодого віку.
Праця над «Солдатським вдовами» була злагодженою. А ось фінальна частина на деякий час загальмувала весь процес. Нам праглося, щоб це був узагальнювальний сигнал — заклик до того, щоб подібні трагедії ніколи не повторилися на нашій землі. Врешті-решт було вирішено завершити стрічку панорамою портретів усіх солдатських вдів села. Але як їх охопити кінокамерою всіх одразу? І тоді я взяв фотоапарат. Фінальним кадром фільму й став цей колективний портрет. Від цього виграв увесь фільм.
Коли стрічку побачив перший секретар ЦК компартії України Володимир Щербицький, кажуть, він був приголомшений побаченим: «То скільки ж у нас солдатських вдів, якщо в одному селі їх так багато?»
Відтоді із вдовиної теми зняли табу. Ці великомучениці на державному рівні почали одержувати надбавку до пенсії. А в селі Мельники всім страдницям війни встановили й колгоспну надбавку.
До речі, «Солдатським вдовам», як фільму «Мене вбито у Сталінграді», випала надзвичайна міжнародна місія — їх демонстрували посланцям 38-ї і 39-ї сесій Генеральної Асамблеї ООН.
Творчий доробок Олександра Вертелецького позначений і багатьма іншими цікавими стрічками, як-от: «Богдан Хмельницький», «Одна доля на двох», «Слово після страти», «Сільський оркестр», «Ми з України» та багато інших.
Йому боліла тема понищених українських сіл, про що йдеться у знаковій документальній стрічці «Ой на горі калина».
На цьому сумному тлі виокремлюється фільм «Сад над Дніпром» про Національний ботанічний сад імені М. М. Гришка. У стрічці Олександр Вертелецький працював як автор сценарію і режисер-оператор. Фільм отримав високу оцінку науковців та громадськості.
Людина глибоко віруюча, Олександр Іванович сказав своє слово і в розкритті теми історії Української православної церкви. Його авторський фільм «Повернення Святого Гетьмана», в якому з великою операторською майстерністю та професійною режисурою відтворено урочисту канонізацію видатного сина українського народу гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Саме він зумів відродити на території Київської митрополії православну ієрархію і завдяки мудрій далекоглядній політиці врятував Київську православну церкву від загрози зникнення.
Кінооператор-документаліст Олександр Вертелецький виявив хист і відвагу під час зйомок подій чорного вівторка 18 липня 1995 року, коли відбулося трагічне прощання з Патріархом УПЦ Київського патріархату Володимиром Романюком. Влада тоді жорстоко поглумилася над похоронною процесією, брутально розігнавши людей на Софійському майдані. Серед тих, кому дісталося від беркутівців, був і Олександр Вертелецький. Його виразні кадри лягли в основу бентежного фільму «Хресна дорога» за сценарієм Павла Мовчана.
Олександр Вертелецький і на заслуженому відпочинку не знає спокою. Він організував відеостудію й створює соціально значущу документалістику. Один з таких фільмів — «Джура». Ревний пропагандист відродження українського козацтва, автор цим фільмом підтверджує, що українці мають високі духовні ідеали козака, лицаря, що все це близьке нашій молоді. Він прагне, аби зміцнювався козацький гарт джур, молодих козаків, щоб були непохитними їхні духовні підвалини, в основі яких — Бог і Україна.
Насамкінець. Недавно визначному майстрові виповнилося сімдесят років. Із цієї нагоди в Будинку кіно відбувся урочистий вечір. Ювіляра тепло вітали голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач, єпископ УАПЦ Іоанн (Швець), представник Київради Микола Колесник, колишній редактор студії Укркінохроніка Петро Яровенко та багато інших. Його нагороджено орденом Святого Юрія Переможця.
Андрій МЕЛЬНИЧУК
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+