На шляху до Золотого віку

ВІЗИТІВКА. Одеська область з 1954 року, коли до неї приєднали території ліквідованої Ізмаїльської області, є найбільшим регіоном, що займає 5% території країни. Тут мешкає до 2,4 млн осіб. Причому значна їх кількість живе в Одесі. Решту територій, на яких розташувалося 26 районів та загалом понад тисяча сіл та містечок, густонаселеними аж ніяк не назвеш, та й людей тут з кожним роком стає менше. Область дедалі частіше називають аграрною. Промисловість нині зосереджена переважно в обласному центрі, який також значно втратив свої економічні позиції.

Втративши одне з найпотужніших пароплавств світу, регіон однак зберіг свою портову потугу. На його території працюють 7 гаваней, на які припадає 65% усього портового потенціалу країни. Це — Одеський морський торговельний порт, а також Іллічівський та порт Южний.

Майбутнє Одещини — у збереженні і розвитку транспортного потенціалу. Вже зараз активно ведеться робота над створенням промислових кластерів та технопарків, де планують розташувати виробництво, орієнтуючись саме на вигідне транспортно-географічне розташування.

Область бере участь у роботі Асамблеї Європейських Регіонів і Співдружності Придунайських Країн, представляє Україну і в роботі країн-членів Чорноморської Економічної Співпраці.

Величезний транзитний потенціал, родючі чорноземи, а також морські пляжі, лікувальні грязі та мінеральні води, що створюють винятково високий рекреаційний потенціал Одещини, — все це чекає ще на дбайливого господаря, який має довести, що Золотий вік Одеси та її околиць — це не лише про середину XIX сторіччя.

 

СИМВОЛІКА

Поєдналися минувшина і сьогодення

Прапор Одеської області являє собою полотнище із трьох вертикальних смуг — жовтої, синьої та білої. В центрі розташований герб Одещини, що поєднує символи історичної минувшини та сьогодення. Якір-кішку він успадкував ще від одеського герба часів Російської імперії, а от золоті якорі на каймі герба символізують порти області, колосся — працю хліборобів, а також містить згадку про герб одного зі знакових міст краю — Балти, що розташована на півночі області. Інше знакове і найстаріше місто Одещини нагадує про себе виноградним гроном — це не лише символ ще одного традиційного промислу, а й елемент зі старого герба Акермана — нині Білгорода-Дністровського, історія якого сягає античних часів.

 

 

ПРЯМА МОВА

Економіці — інвестиції, людям — гідні зарплати

Голова Одеської обласної
державної адміністрації
Едуард МАТВІЙЧУК:

— Сьогодні одним із найголовніших завдань Одеської облдержадміністрації є підвищення і легалізація заробітних плат в області. Нам вдалося вивести з тіні багато робочих місць, але слід ще чимало попрацювати, аби зробити економіку регіону по-справжньому прозорою. Зарплати на Одещині постійно зростають і сьогодні сягають 2259 грн. Це на 300 гривень менше, ніж в середньому по країні, і своє завдання я вбачаю в тому, щоб на Одещині зарплати зростали. В обласному центрі цього результату вже практично досягнуто — люди в середньому отримують 2520 гривень.

Звісна річ, подальше зростання заробітків на Одещині пов’язане з успішною роботою наших підприємств, у тому числі й тих, що мають з’явитися вже у найближчому майбутньому. Серед пріоритетів Одеської облдержадміністрації — залучення інвестицій. В області будуть реалізовані два великі інвестиційні проекти, пов’язані зі створенням індустріальних парків. У вересні буде підписаний договір з китайськими інвесторами, що мають намір вкласти $ 600 млн у будівництво індустріального парку в місті Теплодар. У Комінтернівському районі інша китайська компанія планує створити ще один технопарк, що дасть можливість створити майже 10 тис. нових робочих місць.

Позитивні зрушення в економіці мають стати запорукою успіхів і в соціальній сфері. Ми вже спромоглися придбати більше половини шкільних автобусів, що їх потребують райони області, і до кінця року плануємо повністю вирішити це питання.

 

ЗНАКОВІ МІСЦЯ

Відроджена перлина

Є на що подивитися і до чого докласти рук

Одеський національний академічний театр опери та балету, що є візитівкою Одеси разом з Потьомкінськими сходами, пам’ятником Дюку Ришельє, став не лише пам’яткою архітектури позаминулого сторіччя, а й переконливим свідченням того, що Україна таки спроможна на реальні і зримі звершення.

22 вересня 2007 року ми відзначили завершення грандіозної і затяжної реставрації Одеського оперного театру, що збіглася в часі з його 120-річчям. А за два роки маємо ще один ювілей — відкриття 200-го театрального сезону. Розгадка тут, щоправда, нескладна. Одеська опера фактично мала два народження. Її було збудовано 1809 року. Саме цю будову відвідував Пушкін, перебуваючи в Одесі у 1823–1824 роках, і саме їй присвятив кілька рядків в «Онєгіні». Втім, той театр повністю згорів 1873 року. Споруда, яка нині є добре відомою одеситам та усьому театральному світу, з’явилася 1887 року.

Новий міський театр створили віденські архітектори Фердинанд Фельнер та Герман Гельмер, за чиїми проектами на той час вже були зведені театри в багатьох містах тодішньої Австро-Угорщини — Відні, Зальцбурзі, Загребі.

Театр збудований у стилі популярного на той час віденського бароко. Архітектура глядацької зали витримана у стилі пізнього французького рококо. Унікальна акустика підковоподібної зали дає змогу доносити навіть шепіт у будь-який її куточок. Фахівці впевнено ставлять Одеську оперу в один ряд з найкращими театрами Європи. Проте має ця архітектурна перлина й своє слабке місце — бо розташована вона на осадових породах, відтак процес руйнування будови є практично невпинним.

Аби його уповільнити, в середині 1950-х під фундамент було залито майже 6 млн літрів рідкого скла. Однак заходи мали тільки тимчасовий успіх.

У середині 1990-х будівля театру опинилася у катастрофічному стані. 1996 року Кабмін ухвалив рішення про капітальну реставрацію. Завершити її планували 1999 року, але через постійні збої у фінансуванні термін повсякчас переносили. Протиаварійні роботи ледь встигали за темпами руйнації. Щоб врятувати театр, залучали кошти мізерних на той час місцевих бюджетів, а також пожертви меценатів. Одесити пам’ятають іменні палі, що могли придбати для міста грошовиті шанувальники театру. Для укріплення фундаменту застосували 1800 таких паль. Загальна вартість реконструкції у цінах 2004 року склала майже 200 млн гривень. Реставрація тривала вдвічі довше, ніж спорудження театру.

І от вже майже чотири роки одесити можуть знову щиро пишатися своєю архітектурною перлиною. Ложкою дьогтю в цьому є проблеми театральної трупи. Кілька років тривають чвари між різними групами творчого колективу та його керівниками. Одесити й гості міста тим часом ходили до театру радше подивитися на його архітектуру, ніж на його постановки. Аби виправити цю ситуацію і оселити у величних стінах здоровий творчий дух, Кабмін прийняв розпорядження «Про розвиток Одеського національного академічного театру опери та балету на період до 2017 року». План передбачає нові преференції для колективу — збільшення штатного розпису, технічне переозброєння, надання сучасного спецавтотранспорту.

Задля популяризації театральної творчості на базі Одеського національного академічного театру опери та балету має бути започаткований міжнародний музичний фестиваль оперного та балетного мистецтва, який проводитиметься один раз на два роки. Буде профінансоване й створення іміджевих відеороликів.

Ну а далі вже від самих артистів залежатиме, куди частіше дивитиметься відвідувач Одеської опери — на стіни чи на сцену…

 

 

«Ми завжди працювали на випередження»

Начальник Одеського морського порту,
Герой України
Микола ПАВЛЮК

За роки Незалежності Одеса практично повністю втратила колись чималий промисловий потенціал. Ганебною плямою на всій новітній історії України залишиться втрата Чорноморського пароплавства. На цьому тлі особливо вирізняється промисловий гігант, який вистояв у пострадянському безладі і залишається для України флагманом у своїй галузі. Про причини живучості Одеського морського торгового порту «УК» розказав його майже незмінний ще з радянських часів керманич Микола Павлюк.

— Ви могли б сформулювати кредо чи то пак гасло очолюваного вами колективу?

— Ми завжди працювали на випередження. Ще 1986 року Постановою Ради Міністрів СРСР порт був переведений на повний госпрозрахунок і став не залежним від пароплавства. Відтак довелося заробляти кошти на власний розвиток, покладаючись тільки на себе. Вчилися у порту Марселя — тамтешню школу пройшов не тільки я, але й усі заступники ознайомлювалися з роботою портів Нью-Йорка, Гамбурга, Барселони.

— Чому порт вистояв, а ЧМП нині існує хіба що на папері?

— Гадаю, що тут головним є принцип прозорості у роботі. Зараз багато говорять про державно-приватне партнерство. Демагогії вистачає, але немає розуміння, що коли не буде прозорості, то справа зійде нанівець, як і все, що робиться на підставі «кривих» домовленостей. Ми свою прозорість довели під час найлютіших перевірок. 2002 року вирішувалося, чи зможе порт далі рухатися у визначеному напрямку. Я тоді пішов у депутати. Нове ж керівництво почало волати про вивезення грошей за кордон і тягнути попередників до суду. Втім, після перевірок не те що про кримінальні справи не йшлося — звичайних порушень навіть не було зафіксовано. Так, у нас усі роботи з обслуговування вантажів виконують приватні компанії, але все державне майно залишається державним — гвинтика за часів Незалежності ми нікому не продали.

— Що вам дала депутатська посада, чи корисним виявився парламентський досвід?

— Я зрозумів, що питання, які мені як фахівцеві видаються важливими, в парламенті не вирішуються. Закон про порти, що був ініційований майже 10 років тому, так не ухвалений досі. Єдине корисне можу згадати — це закон про тишу, що зобов’язував обмежувати шум дискотек та інших розважальних закладів. Намагався також запропонувати закон про відповідальність (до кримінальної!) посадових осіб за ухвалені рішення, але ніхто чомусь не підтримав...

— Однак вам пощастило втриматися біля керма порту після кількох серйозних змін в українській владі. Як вам це вдалося?

— Це такий секрет, якого не можу відкрити. Бо і сам його не знаю.

— Ви очолили порт у 45-річному віці, здобувши профільну освіту та пройшовши всі щаблі портової кар’єри — від вантажника до начальника. Сьогодні такий шлях до головного крісла у порту навряд чи можна назвати типовим...

— Нам слід було б перейти на стару систему добору кадрів — щоб брався до уваги і стаж роботи, і освіта. Без цього хорошого керівника не виростимо. Сьогоднішні призначення згори переслідують зовсім інші завдання, що не мають нічого спільного з грамотною організацією роботи на підприємстві.

— А загалом ви могли б порівняти, як працювалося порту за радянських часів і після проголошення Незалежності?

— Тоді була чітка вертикаль керування. Фінансові показники нас майже не цікавили — потрібні були тільки тонни.

У незалежній Україні з’явився закон про держпідприємства, що забороняв втручатися в їхню господарчу діяльність, і це дало можливість портам вистояти. Одразу після здобуття Україною незалежності Одеський порт вийшов на... нуль в обробці вантажів. Ми були транзитним портом, що обслуговував усю країну імпортом, і коли старі зв’язки розпалися, нам не було з чим працювати. Почали виправляти ситуацію. Залучили до співпраці іноземні компанії, які вже півтора мільярда гривень вклали у розвиток порту. І це без жодних урядових гарантій. Вклали — і воно працює.

— Тож слово Павлюка має не меншу вагу, ніж гарантії, що їх може надати держава?

— Я б не казав так гучно. Але довіра справді є.

— 2000 року ви стали Героєм України. Наскільки для вас це вагома подія?

— Після того бруду, що розлився довкола цих нагород, після того, як їхнє присвоєння перетворили на бізнес, я намагаюся не думати, що я герой, аби мене не переплутали з іншими «героями» і не підозрювали, що я купив собі звання. А найдорожчою для мене відзнакою є Орден Трудового Червоного прапора. То була висока оцінка моєї роботи.

— Вам вдалося здолати чимало проблем, якими так рясніли 20 років нашої Незалежності. Що ви могли б сказати людям, які вважають, що в сьогоднішній Україні досягти успіху просто неможливо?

— Усе залежить від того, наскільки ти цього бажаєш. Інша річ, скільки на це піде часу та здоров’я. І чи вистачить життя…

…Казати, що сьогодні Одеському порту живеться легко, аж ніяк не випадає. І криза зле позначилася на обсягах вантажів. І митні проблеми часом спричиняють кілометрові затори. Та й фінансовий план порту цьогоріч Кабмін затвердив лише у червні. Як за цих умов підприємство спромоглося виконати план першого кварталу із прибутку — це ще один секрет Миколи Павлюка, яким він не поспішає ділитися. А замість ремствувань у порту готують чергову реорганізацію, освоюють нові напрямки маркетингу та менеджменту, добирають відповідних фахівців. І вже зараз біля прохідної можна побачити сертифікат англійської компанії, що засвідчує: Одеський порт готовий працювати у сучасних умовах за європейськими стандартами. Тепер, як і у випадку з Незалежністю, Україна має наздогнати одеську гавань.

 

ДОСЬЄ «УК» 

Микола ПАВЛЮК. Начальник Одеського морського порту. Герой України, Почесний громадянин міста Одеси. У порту працює з 1960 року. Пройшов шлях від вантажника до начальника порту, чию посаду обійняв 1985 року. У 2002–2005 рр. — народний депутат України. З 2005 р. на чолі Одеського морського торговельного порту.

У село прийшов газ

ДОТРИМАЛИ СЛОВА. У середині червня мешканці села Мар’янівка Фрунзівського району дочекалися свого свята блакитного вогника — в село прийшов газ.

 Сільський голова Віра Григоренко каже, що тут вже п’ять років очікували на нього, обіцянки лунали щороку. Голова правління ВАТ «Одесагаз» Ігор Учитель зауважує, що саме з приходом нового керівництва області у газифікації і почалися помітні зрушення. Наступний пуск газу має відбутися у смт Миколаївка.

Газифікація для Одещини — нагальна проблема. Її рівень становить лише 23%. Сім районів взагалі не мають власних газопроводів. Повна газифікація області розрахована на 25 років. Тож цілком можна зрозуміти щастя людей, які опинилися на початку довгої черги до одного з благ цивілізації.

 

 

 

СЛОВО — РОВЕСНИКАМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Вчимося заради майбутнього держави

— Мені здається, що час, у який я живу, — значно комфортніший, ніж той, коли жили мої батьки. Хоча проблем вистачає, ми маємо робити нашу країну кращою. Вона ще молода, а одразу все чудовим не буває. Я недовго вагалася, коли обирала спеціальність, — уже у школі поглиблено вивчала економіку, а згодом лише більше й більше пересвідчувалася, наскільки це важлива галузь у нашому житті.

Я не можу сказати, що українська економіка цілком провальна. Просто нам, напевне, ще бракує класних фахівців. Окрім того, закони, що регулюють економічну діяльність, потребують коригування. Приміром, у всіх розвинутих країнах — я на цю тему писала статтю — малий бізнес відіграє важливу роль, оскільки є основою середнього класу. У нас же Податковий кодекс створив і так доволі слабкому малому бізнесу додаткові проблеми — процедура є такою, що великим підприємствам купувати продукцію малого бізнесу просто невигідно.

Власне, сьогодні я взагалі не можу сказати, що в Україні реально існує середній клас. Більш-менш успішний малий бізнес може вестися тільки у тіні. Але я впевнена, що країна знайде можливість виправити таку ситуацію. Ми й вчимося саме для того, аби піднімати нашу економіку, і не лише заради свого особистого майбутнього, а заради майбутнього нашої країни.

Віолета ЖАРКИХ. Народилася 5 липня 1991 р. в Одесі. Цьогоріч закінчила 3 курс Одеського державного економічного університету. Голова наукового студентського товариства на своєму факультеті. Має публікації в наукових збірниках за темою «Сучасна економіка України».

Пам’ятник батькові «Кінармії»

ВШАНУВАННЯ. В Одесі на розі Ришельєвської і Жуковського, перед школою №117, уже готують майданчик, на якому незабаром буде встановлений пам’ятник одному з одеських літературних класиків, автору «Кінармії» та «Одеських оповідань» Ісааку Бабелю.

Якщо пам’ятник не вийде відкрити до дня народження письменника, тобто 13 липня, то вже точно він буде презентований на день народження Одеси — 2 вересня.

Рішення про відкриття монумента Бабелю в Одесі було ухвалене у червні 2008 року. Був проведений конкурс, переможцем якого став відомий московський скульптор Георгій Франгулян. Він розповідає, що нині роботи з відливки скульптури та інших елементів композиції практично завершені.

Фінансувалося створення монумента за рахунок пожертв одеситів та шанувальників творчості Бабеля з усього світу.