Директор Інституту української мови Павло Гриценко:
«Боронити й зміцнювати українську мову — це боронити й зміцнювати державу»
Свято рідної мови вкотре, в «оновленій обгортці», оголило болісні питання сутності власного «Я» для українців у своїй державі й поза її межами. А ще тому, що вже минуло два роки відтоді, коли на Майдані Незалежності люди піднялися на Революцію гідності. Що змінилося на краще і хто затягує в болото розв’язання мовного питання, розпитуємо в директора Інституту української мови НАН України, доктора філологічних наук Павла ГРИЦЕНКА.
УК:Павле Юхимовичу, як можна визначити стан української мови сьогодні, коли чверть століття маємо незалежну державу, закріплений Конституцією високий статус цієї мови?
— Відповісти на це просте запитання насправді доволі складно, хоч, здавалося б, істина лежить на поверхні, вона самоочевидна. Мова як багатовимірний феномен, що перебуває у постійній змінності, не надається до простих визначень, узагальнень, аби не бути окресленою узагальнено чи огрублено. Та зазначимо, що рух української мови через переповнені складними подіями роки останньої чверті століття позначений багатьма піками піднесень, помітними тривалими здобутками, перелік і аналіз яких заслуговує на спеціальне наукове вивчення, а для багатьох уже нині становить предмет заслуженої гордості. Бо усвідомили, що і не раби, і не підніжки, і не грязь, і не сміття на чужих просторах, а спромоглися на свою хату і на свою мову!
Чого лише варте піднесення української мови на найвищий щабель суспільних цінностей, що закономірно вихлюпнулося в народний рух за утвердження прав українців на свою мову, рух, який наприкінці 1980-х вийшов із мовних берегів, перетворившись на надпотужний каталізатор усвідомлення національної ідентичності, переформування української нації, зрештою, употужнив постання незалежної держави.
Феномен набуття українською мовою особливої суспільної цінності ще чекає на осмислення, як і та загалом непродуктивна, хоч і системно-агресивна протидія формуванню позитивної оцінки української мови в суспільній свідомості. Були в цій чверті століття і прикрі, дражливі моменти в розвитку української мови, траплялися й глибокі провали…
УК:Часто можна почути, що мовні проблеми в Україні в останні десятиліття відігравали роз’єднувальну роль.
— Мовне питання, роль української мови в суспільстві відігравало радше провокативну роль, ніж слугувало роз’єднанню чи розбрату. Пригадаймо вже трохи затерту в пам’яті ситуацію. Російська мова тривалий час домінувала в усіх сферах суспільного життя в Україні, зокрема в освіті, науці, а деякі професії були виключно російськомовними. Українській мові було залишено надзвичайно вузьке поле використання, насамперед у художній літературі та гуманітарній освіті. Нерідко це була політична декорація, імітація національної рівноправності в СРСР — «інтернаціоналізму в дії».
Нова суспільна ситуація кінця 1980-х дала багатьом українцям шанс мовно самовизначитися, що вимагало не лише зголошення до відповідної позиції, а й нерідко чималих зусиль волі, напруженої праці задля повернення чи й навернення до української мови, задля відкриття в собі українця. Потреба самовизначення на тлі увиразнених національних ціннісних орієнтирів вела одних крутосхилами усвідомлення свого національного Я, розпросторення їхніх обріїв, змушуючи свідомість наполегливо працювати, а інших — стежками байдужості чи й агресивного роздратування. Цензора зовнішнього, який стосовно української мови наполегливо стверджував: не было, нет и быть не может, заступив цензор внутрішній у личині байдужості й непереборної традиції інтелектуального штилю.
На зламі 1980—1990-х років питання мови стали центральними в осмисленні проблем національного, державного будівництва, обстоюванні ідеї незалежності. Проте чимало політиків воліли б нічого не змінювати, традиційно обмежуючи українськомовне поле «периферією» (на їхню думку) — художньої творчості й частково освіти.
Однак недооцінка ролі й сутності української мови в нашому суспільстві — це не лише компартійне минуле. На цю руйнівну недугу й нині страждають чимало керівників незалежної України різного рівня, а дехто запеклу відкриту боротьбу проти української мови в різних іпостасях використав для власної політичної реінкарнації. Відкрите російськомовне фрондерство багатьох народних депутатів, які достатньо володіють українською і вільно переходять на українську в спілкуванні поза телекамерами, проте на камеру спілкуються тільки російською мовою, — переконливе підтвердження.
УК:Але це вже в минулому?
— Я з радістю в це повірив би. Факти говорять про інше. З якого б дива в Україні вже після Революції гідності так трепетно оберігається закон про засади мовної політики трьох Ка: Кремля — Ківалова — Колесніченка, а на обговорення самої проблеми зміни мовного законодавства накладено негласну заборону? Хіба для когось ще не є самоочевидним агресивне антиукраїнське спрямування цього закону, що залишається дієвим інструментом нової потужної русифікації, яку ми щодень спостерігаємо? Чому не діють положення Конституції України про державний статус української мови, а державці й надалі підкреслено ігнорують українську й демонстративно насаджують російську? Чому спеціальною турботою Президента України огорнуто англійську мову в Україні й замовчувано проблеми цілеспрямованого обниження статусу мови української, створено умови її витіснення на периферію? В українських містах очі засліплює не українськомовна реклама, а на слуху — переважно російськомовна попса…
Пік реалізації української орієнтації у вищій освіті — обов’язкова програма з української мови, культури, історії для майбутніх фахівців усіх професій, як і обов’язкове, підтверджене кандидатським іспитом знання української мови майбутніми дипломованими вченими — усе це знищено під корінь, аби й сліду-заміру не лишилося.
Нині інший пік — нищення залишків освіти середньої і вихолощення сутності з освіти вищої. За оболонкою змін, насправді — неприхованого мавпування чужих псевдоєвропейських моделей, ховається кричущий непрофесіоналізм реформаторів-імітаторів.
А чого лише варта ідея трансформації-нищення академій наук, які створювалися десятиліттями силами кількох поколінь у часи голодних пайків і воєн? Коли не вдалося миттєво зруйнувати Національну академію наук, галузеві академії, то запущено процес кількаетапного знищення через механізм економії фінансування.
Реалізація програми реформування (на практиці — руйнування інтелектуального, освітнього й культурного потенціалу нації) — це нищення самої Української держави, в якій цінності мови, духовні скрижалі народу, історична пам’ять не пробуджують високих почуттів очільників-можновладців, радше дратують.
УК:Чи означає це колапс української мови?
— На щастя, не зовсім так. Мова — напрочуд складний і живий організм, який пристосований до виживання й відновлення в найнесприятливіших умовах. Звичайно, в таких ситуаціях не обходиться без втрат, інколи значних. Та все-таки це не кінець мови. Нагадаю: українська мова давньописемна, з великим багатосотлітнім надбанням — унікальними текстами, в яких відтворено спалахи думки носіїв мови і довершеність її форми. Тексти фіксували невпинний поступ мовотворення, дедалі нові її осягнення й можливості навіть у найтемніші роки реакції, заборон і переслідувань. Публікація невеликої за обсягом книжечки «Кобзар» Тараса Шевченка 1840 року спровокувала неочікуване запитання «а почему не по-русски?», засвідчивши народження нової якості великої мови, здатної передавати красу мовомислення українців. Сотні заборон у царській Росії (лише їх перелік склав окремий том!) не знищили української мови, бо народ ніколи не відвертався від батьківської мови, оцінював її як одне з найвищих надбань, як своє Я.
Розвиток і збагачення української мови відбувалося і в роки заблокованого її функціонування. Українськомовні оригінальні й перекладні художні й наукові тексти, попри ідеологічні утиски і різноманітні обмеження радянської цензури не лише щодо змісту, а й уживання багатьох слів (особливо небезпечною, а тому часто «редагованою» була лексика, яка відроджувала в думках вільнолюбиве історичне минуле українців чи відносила до непокірної Галичини), усе-таки переконливо демонструють невпинний саморозвиток української мови, її потужність як форми передання найскладнішого змісту.
Великий і непростимий гріх обмежувати вільне користування цими неоціненними скарбами, особливо в час нашої бодай ще й неповноформатної незалежності й самостійної державності. Неприпустимо, щоб українську мову в Україні — маркер і передумову національної самоідентифікації, збереження й зміцнення держави — чиновні зверхники своєю неувагою перетворили на нову імітацію, звертаючись до неї лише в короткі миті революційних трибунних екзальтацій.
Розпочавши новий етап жорстокого упокорення України, кремлівські вожді саме питання витіснення української мови зробили однією з підвалин політичного тиску та виправданням агресії. Вони правильно розуміють, що, знищивши, відібравши мову в нації, можна святкувати перемогу над нею, оскільки все решта не має такої опорної й захисної сили, яку має мова для кожної людини і нації загалом. То чому немає адекватного розуміння ролі української мови нашими політиками, можновладцями?
Збереження, розвиток української мови, піднесення її формальної й естетичної якості, широти функцій — це важливий складник сучасної національної наступально-ствердної політики. Пам’ятаймо про те, що боронити й зміцнювати українську мову — це боронити й зміцнювати державу. Ніхто з українців, а тим більше з кола владного Олімпу, не може дозволити собі вимислити якісь формальні причини, не може виплітати словесні пута псевдозаконів, аби сьогодні провести такі реформи в державі, які підважили б деміургічну силу української мови, перетворили б її в окремих регіонах у необов’язковий атрибут чи знаряддя шантажу.
УК:А якщо все-таки депутати і влада підуть на такий крок?
— Може бути й таке, хоч вірю якщо не в їхню мудрість, то принаймні в силу інстинкту їхнього самозбереження. Бо такий крок — це вирок. Вирок не українській мові, а авторам і прихильникам такої антиукраїнської авантюри. Це їхня перепустка в каїнову безвічність!
Українська мова — це наша з вами мова! І хоч би скільки ми нарікали на владу і дошкульних сусідів, хоч би скільки брали до уваги обтяжливість обставин, а творити мову і оберігати її необхідно нам, і нікому більше! За будь-яких обставин! Перетворімо слова любові до рідної мови на чин її захисту та розпросторення!
Ірина НІКОЛАЙЧУК
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Павло ГРИЦЕНКО. Народився 1950 року на Одещині. Закінчив Одеський державний університет. Працював завідувачем сектору діалектології Інституту мовознавства імені О. О. Потебні АН УРСР, а з 1991 року — відділу діалектології Інституту української мови НАН України. Від 2008 року — його директор. Автор понад 400 публікацій з українського і слов’янського мовознавства.
Ми в Google+