Поет
Анатолій ПЕРЕРВА

Харківський поет Анатолій Перерва — один із тих, хто не потребує особливого представлення. Визнаний майстер українського слова, лауреат літературних премій, він завжди відкритий для спілкування з читачами, рідний і близький за творчим духом у письменницьких колах Слобожанського краю. Пише щиро, влучно, надаючи своїм образам людяності, невимушеності й любові. Кожна нова збірка поета — це зворушлива сповідь, яка змушує заглибитися як у сиву давнину, так і порозмірковувати над життям сучасним. Наш власний кореспондент побувала у творчій майстерні Анатолія Перерви.

 — Анатолію Антоновичу, коли і про що ви написали свого першого вірша і як поезія перемогла публіцистику, адже за фахом ви журналіст?

— Література, мабуть, як і все в житті, починається з любові. Я закохався в піонервожату, а вона писала вірші й відвідувала літературну студію при районній газеті, куди з часом привела й мене.  Так почав писати вірші й замітки до газети. Тривалий час я думав, що журналістика і література — це одне й те саме. Тільки пізніше, коли почав працювати в штаті редакції, зрозумів різницю. А свого першого вірша я надрукував восьмикласником.

 — Хтось із рецензентів сказав, що кожен написаний вами твір виконаний водночас серцем юнака і розумом вченого, філософа,  а ще — патріота, який уболіває за долю рідного краю, людини, що впадають мандрівнику-художнику в очі, як колись — Г. Сковороді, Т. Шевченкові, В.Симоненкові, Д. Багалієві… Хто з цих літературних постатей вам найближчий?

— По-своєму я люблю і шаную кожного з них. Але колись мене дуже вразила фраза Григорія Сковороди: «Все те не наше, що нас покидає». Пізніше вона стала епіграфом до моєї книжки. Бо й справді,  ми не повинні жалкувати за тим, що миттєве, дрібне, побутове. І хочемо того чи ні, але не наше нас покидає, а наше назавжди залишається з нами. В молодості я також зачитувався Шевченком, Симоненком, а з російської класики найбільше запав у душу Сергій Єсенін. Його я не лише читав, а й перекладав, адже він — справжня жива душа російської поезії. Щодо Дмитра Багалія, то він не лише геніальний вчений і земляк, а ще й дуже цікава людина. Я близько знайомий із його родиною. І дуже шкодую, що вулиця Фрунзе у Харкові, де був будинок Дмитра Багалія, досі не названо його ім’ям. 

— Кажуть, ви були близьким приятелем Бориса Чичибабіна, Роберта Третьякова та Павла Загребельного. Як вплинула ця дружба на вашу  долю?

— Не можу сказати, що дуже близько дружив із Борисом Чичибабіним, але спілкувався з ним. Із Робертом Третьяковим у мене були значно ближчі взаємини, і тепер я підтримую стосунки з його донькою, яка живе в США. Нещодавно вона була в Харкові, де готується видання «Слобожанський круг» про видатних поетів-харків’ян, у якому левова частка матеріалу присвячується Роберту Третьякову. Частину спогадів про цього чудового поета написав я. Щодо Павла Загребельного, то він мій духовний батько. Адже після виходу моєї першої  збірки «Живіть, жита», яка була ще слабенькою, зумів розгледіти в мені поета і прийняв разом ще з групою молодих літераторів у Спілку письменників без приймальної комісії, що на той час було сенсацією.  Крім цього, ми з Павлом Загребельним були дуже схожі зовні. Усі сміялися і піджартовували над нами. У молодості мене називали його сином, як посивів — братом. Уже по смерті Павла Архипович я написав вірш про те, що «Ми всі його сини…» Він був надзвичайно цікавою людиною, колоритною постаттю і хорошим письменником, який виховав  багатьох корифеїв сучасної української літератури. І я щиро вдячний долі за те, що подарувала мені дружбу цих прекрасних людей і звела на літературній стезі з такими майстрами слова, як Володимир Базилевський та Леонід Талалай.

 Українські письменники Володимир П'янов, Павло Загребельний (у центрі) та Анатолій Перерва у Кончі-Озерній, 2012 рік. Фото з архіву Анатолія ПЕРЕРВИ

— Чому одна з нових збірок ваших поезій вийшла під назвою «Невимовне», адже, як на мене, то там виразно йдеться про страждання, терпіння і кохання?

— У цьому слові все закладено із самого початку. Невимовне — це те, що живе десь у глибині душі й про що не хочеться говорити, бо й так усе зрозуміло. Особливо коли йдеться про найінтимніші почуття до жінки. Поезія та ще музика — це дві сфери мистецтва, які здатні передати найтонші порухи людської душі. І все оте невимовне, що живе в кожного з нас, потрібно розбудити і дати надію людям на світле майбутнє навіть у важкі для них часи, що я й намагався зробити у своїй збірці.

— Відомо, що ви ще й автор текстів пісень. Хто їх замовники і виконавці?

— Серйозно я на цю стежку якось не став і не почав цим займатися постійно, хоч пропозиції були. Адже пісенний шоу-бізнес, як ви розумієте, — це така сфера, куди потрібно вкладати великі гроші. Однак мої пісні виконувалися на творчих звітах областей у Палаці «Україна», де ми багато працювали з композитором Борисом Яровинським. Кілька пісень на мої вірші, які перемагали на різних всеукраїнських конкурсах, написав самодіяльний співак і композитор Олексій Еткало. А ще мої пісні звучали на республіканському радіо.

— Анатолію Антоновичу, ви прийшли в літературу як поет-лірик, але пишете також і сатиру, і гумор, здебільшого пародії та епіграми. Хто їхні герої?

— Зазвичай пишу пародії на тих поетів, чию творчість знаю. Але не завжди. Буває й так, що трапиться якась цікава збірка, яка приверне увагу. Це стосується не лише пародій, а й епіграм. Люблю жартувати і щасливий з того, що природа наділила мене цим даром.  Недарма кажуть, що людям, які мають почуття гумору, вижити легше, а в літературі тим паче.

— Чи не ображаються на вас ті, на кого націлюєте своє гостре перо? Можливо, пригадаєте якісь історії?

— Здебільшого люди розуміють, що пародія популяризує їхню творчість, і не ображаються. Але бувають і такі, які серйозно запитують: «За що ж він мене так не любить?» Однак до сварок чи бійок не доходило. Хоч я завжди намагаюся писати не звичайні дріб’язкові пересмішки, якими захоплюються сьогодні багато авторів, а імітувати стиль поета і зачепити, як кажуть, за живе. До речі, це дуже добре вмів робити Анатолій Бортняк (світла йому пам’ять) — вінницький пародист і гуморист, один із моїх навчителів, який писав дуже інтелектуальні пародії. Був ще такий блискучий український пародист — Юрій Івакін, у якого теж можна було багато чого навчитися. Не кажу вже про Остапа Вишню, який писав блискучі іронічні пародійні гуморески про українців 20-х, 30-х років минулого століття, які дуже люблю і хочу, щоб на мене теж писали саме такі пародії. Бо те, що написане, — мені не цікаве. І навіть не можу образитися на їх авторів, бо немає за що. 

— В одній із пародій ви обмовилися, що «не вистачає нервів Перерві». Що мали на увазі?

— Так, у пародії на цікаву поетесу Ірину Мироненко, яка написала смішний віршик зі словами «Не вистачає цукру до чаю, дівчині хлопця не вистачає», закладено не менш глибокий зміст, ніж у самого автора. Я пішов її шляхом і написав  таке: «От би гайнути до Водолаги: не вистачає цукру для браги, от би — спочатку! Як там тепер ви? Не вистачає нервів Перерві, музики — Музі, колеса — білці... От би ще, друзі, спілки б у спілці». Зокрема тут ідеться й про нашу письменницьку організацію, яка в останні роки стала занадто заполітизованою, через що й перестала бути джерелом натхнення для спілчан. І щоб повернути її в рідне русло, не вистачає нервів,  оскільки без них не робиться будь-яка справа.

— Хотілося б торкнутися ще однієї грані вашої творчості — перекладача з російської, білоруської, грузинської та молдовської мов. Де їх вивчали?

— Свого часу я зробив чимало перекладів із цих мов, але перекладав тексти здебільшого з підрядників. Вони не знадобилися мені лише під час перекладів з російської та білоруської, які я добре знаю і розумію, тому що в Росії й Білорусі живе багато моїх друзів і я з ними постійно спілкуюся. Оскільки більшість моїх колег працюють над перекладами так само, то на одного з них я навіть написав ось таку пародію: «Перекладаю рубаї Хаяма з полиці на полицю і так само — зі столу на стілець, бо я — перекладач». Неважко здогадатися, що ця пародія й про мене також.

— Ви один із засновників Літературного музею в Харкові, де з 1994-го і до цього року були заступником директора з наукової роботи. Чи вдалося зробити за цей час усе задумане?

— Багато з того, що задумували, вдалося здійснити. І це не лише моя заслуга, а й усього творчого колективу. А письменники, зокрема Радій Полонський, Віктор Бойко і Петро Черемський, зуміли підібрати і створити колектив літмузею з молодих і зацікавлених у справі людей. Тому й вдалося з перших днів роботи музею відкрити багато цікавих виставок, серед них і «Розстріляне відродження», на яку запросили дітей репресованих письменників 1930-х. Особливо гучної слави зажив створений при літмузеї театр «Арабески», який з успіхом гастролює як Україною, так і Європою. Дуже багато цікавих подій відбувається в музеї для молоді. Отож цього року я прийняв рішення  поступитися посадою заступника директора молодшим фахівцям. Хоч це не означає, що я зовсім покинув музей.  Як і раніше, приходжу сюди й уболіваю за нього і за все, що там відбувається.

Світлана ГАЛАУР, 
«Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Анатолій ПЕРЕРВА. Народився 1949 року в селі Вербівці Харківської області. Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету  ім. Т.Шевченка. Працював у редакціях районних газет Нової Водолаги та Балаклії, був заступником редактора Харківської обласної молодіжної газети «Ленінська зміна». 1978-го вийшла його перша збірка віршів «Живіть, жита», а наступного року його було прийнято до Спілки письменників України. Тривалий час А.Перерву обирали відповідальним секретарем Харківської письменницької організації, а з 2000 року він — член Асоціації українських письменників. Нині в доробку поета книжки «Голоси криниць», «Серед білого дня», «На зламі літа», «Соло: голос віщодощів», «Чистий четвер», «Полювання без ліцензії», «Невимовне» і «Перевесло слова і сльози». За перші дві збірки поезій Анатолія Перерву було удостоєно Республіканської літературної премії імені Миколи Островського. Його вірші перекладено польською, молдовською, російською, киргизькою, болгарською і марійською мовами.