Серед чинників, які впливають на життєдіяльність і добробут людини, чільне місце займає вода, її доступність і якість. Здавна люди наділяли воду сакральним змістом, її природа мала подвійний характер. З одного боку, вода дає життя, з іншого — може спричинити руйнування і катастрофи.

Вода є і буде стратегічно важливим ресурсом. Проте у зв’язку з постійним скороченням водних запасів, забрудненням поверхневих і підземних вод проблема водозабезпечення населення і галузей економіки набула планетарного масштабу. Необґрунтоване, марнотратне, виснажливе, навіть хижацьке ставлення до цього ресурсу може призвести до катастрофічних наслідків для людства. Саме тому ООН, науковці, громадські й політичні діячі постійно привертають увагу світової спільноти до потреби запобігання негативним тенденціям, оскільки проблема стала настільки актуальною і небезпечною, що потребує радикального переосмислення підходів до її розв’язання.

Зростає споживання і забруднення

За даними ООН та науковців, у світі від дефіциту питної води страждає більш як 2 мільярди людей, і ця проблема рік у рік загострюється внаслідок антропогенних і природних процесів.

Пересічна людина може заперечити загрозливі факти, оскільки вода займає близько 70% поверхні планети. Проте лише 2,5% її — прісна. Тільки 0,3% світових прісноводних запасів доступні для людства, вони нерівномірно розташовані.

Невідповідність між швидким збільшенням споживання і фактично незмінним обсягом природних ресурсів, безпрецедентними процесами у світовій економіці, продовольчою кризою у багатьох країнах дають підстави стверджувати: співвідношення між наявними водними ресурсами і постійним попитом досягло критичної межі. Не випадково багато вчених вважають, що ХХІ століття можна назвати століттям водних проблем.

Упродовж останніх 10 років дефіцит якісної прісної води дедалі частіше виникає в різних регіонах світу, зокрема в Україні, де його ніколи не було. Ідеться не тільки про погіршення відносних показників водозабезпеченості (витрати на душу населення, одиницю ВВП тощо), а й істотне зменшення якісних вод у відносному й абсолютному вимірах. Доводиться ще раз констатувати: це недооцінюють на різних рівнях. Сформувалася хибна думка про невичерпність цього ресурсу і його повсюдність. Це недалекоглядна позиція, яка може довести суспільство до катастрофічних наслідків для багатьох поколінь.

А яка ситуація у нас і що потрібно зробити для її врегулювання?

За оцінками гідрологів, гідрогеологів, гідрометеорологів, на період, коли населення України становило 52 мільйони, на людину припадало близько 1000 кубометрів води за рік. Згідно з оцінками ООН, достатньо водозабезпеченими вважають держави, де цей показник сягає 3000—5000 м3/рік і більше на одну людину.

На думку гідрометеорологів, останні роки в Україні характеризуються дуже низькою водністю, а 2020-й — найнижчою за останні 120—140 років. Це спричинено комплексом чинників природного й антропогенно-техногенного походження: кліматичними змінами, збільшенням обсягів випаровування, нерівномірним розподілом водних ресурсів і опадів на території і в часі, ерозійними процесами, аномальним зарегулюванням стоку річок водосховищами і ставками, знищенням лісів і лісосмуг, надмірною розорюваністю, тотальною меліорацією земель, високою водоємністю промислового і сільськогосподарського виробництва (на одиницю ВВП Україна витрачає утричі-вчетверо більше води, ніж країни ЄС), величезними непродуктивними втратами, які сягають 40—50% забраного об’єму (особливо під час зрошення і в комунальному господарстві), неконтрольованими скидами стічних вод, хаотичним розміщенням відходів тощо.

Приклад — підтоплення територій у вододефіцитних регіонах України, які іноді набувають масштабного характеру і мають негативні соціальні, екологічні й економічні наслідки. Це стосується переважно південних областей.

На Поліссі ж внаслідок непродуманого осушення набувають масштабності процеси вітрової ерозії та опустелювання, що призводить до втрати лугових екосистем і катастрофічних змін гідрологічного й гідрогеологічного режиму територій, які відіграють колосальну роль у гарантуванні екологічної безпеки держави.

Ці твердження, які ґрунтуються на підсумках досліджень науковців, експертів, екологічних організацій, небайдужих громадських і політичних діячів, змушують замислитися над проблемою. Адже за умови налагодження дієвої системи моніторингу (нині майже зруйнованого) ситуація може бути ще більш загрозливою. І не врятують навіть підземні води, хоч цей ресурс потрібно ефективно використовувати як важливе джерело водопостачання. Але, по-перше, підземні водоносні горизонти також зазнали значного техногенного впливу, а по-друге, це стратегічний резерв, який треба берегти як зіницю ока.

Щоб завтра не було пізно

Який же вихід? Насамперед слід змінити ставлення всіх і кожного до природних ресурсів: земельних, лісових, біологічних, надр тощо, а не тільки води. Екологічні освіта й виховання — важливі чинники в системі підготовки кадрів, що впливатиме на зміну ментальності простого природокористувача.

Слід кардинально змінити підхід усіх суб’єктів господарювання незалежно від форм власності й характеру діяльності, відомчої належності до використання і відтворення водних ресурсів. Використовувати цей стратегічний ресурс з такими непродуктивними втратами, водовідведенням і скидами стічних вод із широким спектром важких металів у річки, озера, ставки, інші водойми, як нині, неприпустимо. Розвиток водо«ощадних технологій, екологічна модернізація систем водопостачання і водовідведення, зниження водоємності виробництва, ощадливе водокористування в усіх сферах нашого життя — далеко не повний перелік заходів, які слід реалізувати вже сьогодні, щоб завтра не було пізно.

Не варто забувати і про непросту проблему, пов’язану із шахтними водами, особливо на ділянках шахт, що не працюють. Тут багато питань про вплив шахтних вод на гідрологічний і гідрохімічний стан поверхневих, ґрунтових вод і продуктивних водоносних горизонтів, підтоплення територій. Тож виникає необхідність розв’язання проблем їх утилізації і водовідведення, захисту населених пунктів від можливого підтоплення і затоплення.

Усі окреслені проблеми постійно перебувають у центрі уваги Ради національної безпеки і оборони України. Ухвалено вагомі рішення з цього питання, поглиблюється співпраця з науковцями, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Це матиме важливі для держави результати.

Слід додати ініціативу Держводагентства, керівництво якого змогло консолідувати зусилля фахівців відомства і науковців для розроблення Водної стратегії України, в якій буде визначено стратегічні напрями розвитку водного господарства з реалізацією конкретних заходів із водозабезпечення населення й економіки, збереження, охорони і відтворення водно-ресурсного потенціалу.

З ініціативи Мінприроди за підтримки Держводагентства, ЄС, наукового товариства розпочато робота з формування планів управління річковими басейнами.

Важливе значення має розроблення і реалізація механізмів та методів фінансового регулювання і забезпечення водогосподарської діяльності. У зв’язку із тривалим домінуванням адміністративної моделі управління водним господарством і лише її поверхневою трансформацією основним джерелом фінансового забезпечення діяльності галузевих організацій залишаються кошти державного і місцевих бюджетів, а інші джерела, необхідні для реалізації водогосподарських та водоохоронних проєктів, використовують фрагментарно. Тож слід диверсифікувати механізми фінансового забезпечення водокористування, щоб запобігти нераціональності й розширити спектр суб’єктів інвестиційної діяльності у водогосподарському комплексі.

Водний фонд та водогосподарський комплекс належать до важливих складових національного багатства країни і визначають її водноресурсний потенціал. Для його охорони, збереження та відтворення водокористувачі справляють рентну плату за спец водокористування. Нині це основний податковий інструмент фінансового регулювання водогосподарської діяльності.

Рентна плата за спеціальне використання природних ресурсів — це фіскальний інструмент, покликаний забезпечити вилучення природно-ресурсної ренти на користь власника природних ресурсів і стимулювати природокористувачів мінімізувати втрати природної сировини у процесі її видобутку та залучення в господарський обіг. Проте системні й структурні перегини в національній економіці призвели до того, що основні природо користувачі — інтегровані підприємницькі об’єднання, які використовують більшість природних ресурсів.

Не адекватні реальній цінності природної сировини ставки рентної плати не забезпечують справедливого її вилучення на користь державного та місцевих бюджетів. Підприємницькі утворення, маючи мільярдні обороти, сплачують символічну рентну плату, що не спонукає їх до всебічної раціоналізації використання природних ресурсів.

Порівнюючи темпи зростання надходжень фактичної величини водної ренти та зміну нормативів рентної плати для поверхневих і підземних вододжерел, можна зробити висновок: збільшення надходжень забезпечується за рахунок кількісного чинника (механічне підвищення нормативів плати у зв’язку з їх індексацією), а не якісних зрушень у частині ідентифікації реальної бази стягнення водної ренти.

Не враховано ролі водного ресурсу в господарському обігу. Іншими словами, немає значення, чи вода — засіб виробництва, чи матеріально-речова основа готової продукції, чи компонент, що забезпечує виробничий процес, чи кінцева продукція.

Як підвищити територіальний водно-ресурсний капітал

Ефективність інвестиційного забезпечення модернізації водогосподарського комплексу України значною мірою залежить від джерел фінансування, що в ній функціонують. Останні тенденції на світових ринках, динаміка інтеграційних та глобалізаційних процесів свідчать про їх стрімке розширення. Необхідність розроблення інституційних засад упровадження організаційно-правових форм фінансового забезпечення особливо актуальна для тих галузей, де базис — загальнодержавна власність, зокрема водокористування. Для поліпшення ситуації система водозабезпечення потребує значних фінансів, імплементації сучасних фінансових механізмів в управління водогосподарським комплексом. Очевидно, що лише підвищення тарифів та зборів, посилення контролю за водокористуванням і збільшення штрафних санкцій замало для наповнення фінансами цієї галузі.

Розв’язанню проблеми сприятиме комплекс заходів, спрямованих на зміну системи управління водними ресурсами, розвиток інституційного та правового забезпечення їх використання у глобалізованому ринковому середовищі, розроблення та імплементація сучасних механізмів фінансово-економічного забезпечення формування територіальних водно-ресурсних капіталів на корпоративних засадах. Територіальний водно-ресурсний капітал розглядаємо як сукупність фінансових ресурсів, утворених або залучених ззовні у водогосподарський комплекс внаслідок його господарської діяльності на певній території. Під цим поняттям розуміють частину природно-ресурсного капіталу, до якого належить сукупність водних ресурсів разом з екосистемними послугами, які вони надають.

Територіальні водно-ресурсні капітали формуються лише за рахунок державного фінансування, а саме: рентної плати за спеціальне водокористування, тарифів на комунальні послуги, екологічних штрафів та прямих державних субвенцій. Фінансове забезпечення водогосподарської діяльності, що використовують країни зі сформованими фінансовими ринками, містить ринкові інструменти залучення приватного капіталу для фінансування інфраструктурних проєктів водогосподарського комплексу: муніципальні облігації, комерційні позики, акціонерний капітал тощо.

Серед напрямів формування інфраструктури управління водними ресурсами — використання глобального водного індексу, ETF фонду і корпоративна управлінська структура.

Водні активи, які згодом трансформуються в акції Exchange Traded Funds (ETF), мають забезпечити достатній грошовий потік. Серед усіх наявних шляхів виходу на фондовий ринок — акціонування водного капіталу на спеціалізованій фондовій біржі ETF, котрі активно залучають до свого портфеля акції компаній, діяльність яких пов’язана з водною галуззю. Ці фонди активно формуються останніми роками і цілеспрямовано інвестують у водну індустрію. У портфелях управлінських компаній зосереджені акції комунальних підприємств — постачальників питної води, виробників водного обладнання і тих, що займаються очисними спорудами, інших, які забезпечують водою промислові підприємства та сільське господарство. Конкуренцію хедж-фондам у водній галузі становлять Mutual Water Funds, найбільші з яких розташовані в Європі й поступаються ETF.

До інших перспективних інструментів та методів фінансового забезпечення водогосподарського комплексу належать: емісія зелених та/або соціальних облігацій, введення міжнародного стандарту AWS сталого водокористування для суб’єктів господарювання, торгівля емісійними квотами (дозвіл на забруднення водних ресурсів).

Іншими словами, тільки дієвий економічний механізм регулювання водокористування та охорони водних ресурсів дасть змогу істотно вплинути на водокористувачів і сприятиме ощадливому використанню ресурсу. Це дасть змогу сформувати джерела фінансування водогосподарського комплексу, підвищити ефективність системи управління водними ресурсами і разом з організаційно-економічними, природоохоронними і контрольно-адміністративними заходами досягти належного рівня водозабезпечення, збереження стратегічного ресурсу для майбутніх поколінь.

Михайло ХВЕСИК,
директор державної установи
«Інститут економіки природокористування та сталого розвитку
Національної академії наук України»,
академік НААН України,
доктор економічних наук,
професор,
лауреат Державної премії України
в галузі науки і техніки,
для «Урядового кур’єра»