«Безпритульний старець» народної пам’яті

165 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА МАНЖУРИ 

БІЛЬ. Дворянський син, який п’ятирічним втратив матір, а 13-річним — батька, міг би вибудувати цілком успішну кар’єру. Адже осиротілого хлопця взяла під опіку рідна тітка — дружина видатного філолога Олександра Потебні.

Натомість студента Харківського ветеринарного інституту Івана Манжуру вже після другого курсу навчання вигнали «за неблагонадежность поведения» без права вступу до інших вишів Російської імперії. Весь злочин юнака обмежувався належністю до гуртка, члени якого цікавилися життям народу та взялися за організацію безкоштовної школи для бідних дітей. Тоді царська влада вже категорично обмежила народну освіту церковнопарафіяльними закладами виключно з «общєпонятним язиком» навчання.

Однак недовчений студент не залишився без шматка хліба, бо йому запропонували посаду управителя в одному з поміщицьких маєтків. Як він згадував згодом, «приїхав на Різдво в село. Якраз ходили колядники, і мене вразило перегравання слів у колядках з темами Св. Історії і багатство поезії у тій, яка взята з козацького життя».

Саме захоплення світом української народної творчості спонукало змінити забезпечений побут панського управителя на мандрівне життя збирача фольклорних скарбів. Записані Іваном Манжурою 30 тисяч(!) пісень, дум, казок, легенд, притч, байок — беззаперечний доказ того, хто насправді населяв південно-східні регіони України, оголошені нині путінськими пропагандистами міфічною «Новоросією».

Красномовне підтвердження не лише мовознавчої, а історичної цінності збереженого мандрівником-фольклористом скарбу — показова придибенція із найменуванням Марушкіних скель на річці Вовчій, що протікає територіями Донеччини і Дніпропетровщини. Нині розповідають, що їх названо на честь дівчини-кріпачки Марушки, яка стрибнула у воду від розпуки, коли пан силоміць одружив її коханого з іншою. Так Росія утверджує версію освоєння цих місць росіянами і давність традицій кріпацтва на запорозьких землях, які одвіку були козацькою вольницею.

Натомість у записах Манжури скелі… Мар’янині й названі на честь дівчини-українки, оточеної тут разом в коханим козаком татарами. Хлопець загинув у нерівному бою, а красуня Мар’яна кинулася зі скелі, щоб не дістатись у полон торгівцям живим товаром.

На відміну від з великими труднощами все-таки друкованого фольклору Полісся чи центральних регіонів «Малоросії», зібрані Манжурою записи опинилися під набагато жорсткішою забороною. Особливо після того, як він спромігся видати народну бувальщину «Картинка введення єкатерининських порядків у Запорозькому краї» та власне дослідження «Кому дісталися запорозькі землі?»

Цензурні перепони на друк «малоросійських» досліджень та постійні звинувачення у «злосной клєвєтє» на великодержавних «благодійників Новоросії» призвели до повної втрати мізерних гонорарів, які давали змогу зводити кінці з кінцями. У травні 1893 року Іван Манжура знепритомнів на одній із вулиць Катеринослава, названого на честь вінценосної блудниці, за наказом якої знищили Запорозьку Січ. У земській лікарні, куди доставили «безпритульного старця», не стали перейматися долею нікому не відомого діда, який уже через день упокоївся під номерним хрестом на місцевому цвинтарі. На той час видатному збирачеві фольклорних скарбів українського народу не виповнилося навіть 42 років. 

25-РІЧЧЯ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ЧЕЧНІ

Чи пам’ятаєш розправу над Грозним, Росіє?

ПАРАЛЕЛІ. Одним із символів радянсько-німецької війни став піхотинець зі зв’язкою гранат, кинутих під гусениці ворожого танка. Натомість під час оборони Грозного 1942 року чеченські ополченці діяли ефективніше і жертовніше: вони повзли напереріз броньованим машинам гітлерівців, тягнучи протитанкову міну. Її вибух гарантував знищення танка, хоч не залишав жодного шансу на порятунок героєві-смертнику.

Подякою чеченцям стали оголошення їх зрадниками та примусова депортація, під час якої через складнощі конвоювання жителів віддалених аулів просто знищували. Зокрема, у гірському селищі Хайбах, де всі придатні до військової служби чоловіки вже були на фронті, спалили живцем і розстріляли кілька сотень дітей, старих, жінок.

Ще жорстокіше розправилися з Чечнею, яка проголосила незалежність, у вже «демократичній» Росії. Грозний, який чеченцям вдалося захистити від гітлерівців 1942 року, російські «антифашисти» зрівняли із землею потужними артилерійськими і ракетними обстрілами та бомбардуваннями. Під час масштабних зачисток росіяни безкарно вбивали кожного, хто хоч чимось їм не сподобався, а з∂валтування командиром полку дівчини-чеченки довели навіть у російському суді.

Однак при цьому в Росії просторікують про «бандитів-чеченців» і сподіваються, що заради власного зиску сита Європа обмежиться лише «стурбованістю» щодо нових злочинів путінського режиму.

75-РІЧЧЯ ЗНИЩЕННЯ СВЯТО-УСПЕНСЬКОГО СОБОРУ 

Розіп’ята правда лаврських руїн

СВЯТОТАТСТВО. У січні 1944 року Олександр Довженко з болем занотував до щоденника: «Нужно говорить, что снесли наш прекрасный Киев фашистские нелюди. И что лавру, святыню всей Руси, взорвали тоже они». Насправді її Свято-Успенський собор знищили радянські спецслужби, дистанційно підірвавши радіоміну з тоннами заздалегідь закладеної вибухівки. Під руїнами храму мали загинути президент Словаччини Тіссо та ворожі генерали, які відвідали лавру, а натомість лише перетворилася на прах наша православна святиня.

 60-РІЧЧЯ РАДЯНСЬКОГО ВТОРГНЕННЯ В УГОРЩИНУ

Кривавий «Вихор» над Будапештом

ГАНЬБА. Мало хто вже пам’ятає, що оспівану Шевченком Коліївщину полякам допомогли придушити прислані Катериною ІІ російські війська. А ось угорці ніколи не забували, що їхню революцію 1848 року потопив у крові жандарм Європи Микола І. Не дивно, що після спровокованого радянськими бомбардуваннями вступу Угорщини у війну проти СРСР армія цієї країни, на відміну від італійців чи словаків, була надійним союзником гітлерівців.

Навіть після приходу Червоної армії угорці далеко не скрізь відчули, що їхню країну визволили, а не окупували. У фронтових записах Олеся Гончара чимало свідчень про ставлення червоноармійців до місцевого населення: «Лошадей конфискуют, яйца и куры тоже… Молодые мадьярки не могут найти себе места… Ночью крик баб… Удивляет, с каким рвением иваны заботятся об распространении русской расы».

Не стало легше після перших післявоєнних виборів, на яких перемогли не місцеві комуністи, а «пробуржуазні» сили. Після цього європейській багатопартійності поклали край, а тюрем і концтаборів забракло для «контрреволюціонерів», яких стали відправляти до СРСР. Депортованих було стільки, що, як свідчить Солженіцин в «Архіпелагу ГУЛАГ», навіть у глухій сибірській тайзі табірне начальство розважалося виступами роздягнених догола угорських балерин.

Результатом страшних репресій ставало дедалі потужніше суспільне невдоволення. Після розвінчання культу особи Сталіна та відставки його угорського ставленика Ракоші воно призвело до народної революції, яку в СРСР називали «контрреволюційним заколотом».

22 жовтня 1956 року на мітингу в будапештській політехніці студенти ухвалили резолюцію про відновлення багатопартійності та проведення справді вільних виборів у країні. Наступного дня ці вимоги підтримала 200-тисячна(!) демонстрація у центрі Будапешта.

Та вже вночі на вулицях угорської столиці з’явилися танки дислокованих у країні радянських військових з’єднань. На аеродромах приземлялися літаки з десантниками, а кордони номінально незалежної Угорщини перетнули ще три дивізії Червоної армії.

Упродовж кількох днів демонстранти намагалися переконати радянських солдатів у мирних намірах та навіть прикрашали квітами й угорськими прапорцями грізні танки. Однак коли 25 жовтня по величезному натовпу на площі перед парламентом ударив вогонь кулеметів, місто за лічені години перетворилося на вогненну пастку для окупантів. У танки з вікон будинків полетіли пляшки із запалювальною сумішшю, а з-за кожного рогу можна було очікувати пострілу. Саме тоді в Будапешті почалося полювання на співробітників угорських спецслужб та партфункціонерів, яких звинувачували у терорі проти власного народу і вбивали. Згодом цими самосудами, спровокованими кривавим розстрілом мирних громадян у центрі міста, в СРСР виправдовували своє вторгнення в сусідню країну для «захисту братів по партії».

Опинившись перед необхідністю ведення повномасштабних бойових дій, радянське командування оголосило про виведення своїх військ із Будапешта, а уряд СРСР 30 жовтня оприлюднив декларацію «Про основи зміцнення дружби з іншими соціалістичними країнами» з обіцянками «невтручання у внутрішні справи одне одного».

1 листопада 1956 року новий уряд Угорщини заявив про вихід країни з Варшавського договору та офіційно звернувся до ООН по допомогу в протидії радянській агресії.

Натомість вище керівництво СРСР розпочало операцію «Вихор», задіявши у вторгненні до сусідньої країни аж три радянські армії. Нечуваною підлістю стала імітація переговорів про виведення військ з Угорщини. Остаточний текст уже погодженого договору мали урочисто підписати у Ставці радянського командування, де заарештували членів угорської делегації на чолі з міністром оборони та начальником генштабу, що обезголовило збройні сили Угорщини. І коли радянські війська вдосвіта 4 листопада розпочали штурм Будапешта, глава уряду Імре Надь, упевнений в успішному завершенні мирних переговорів, віддав армії наказ вогню не відкривати.

Тож на відміну від міфічних донбасівських «трактористів і шахтарів», в Угорщині регулярній Радянській армії під командуванням маршала Конєва протистояли справді студенти і робітники. Та навіть під вогнем гармат і «катюш», які прямою наводкою били по житлових кварталах Будапешта, його захисники протримались аж 10 героїчних діб.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)