Через напружені події в країні не кожен звернув увагу на нещодавнє, здавалося б, буденне повідомлення РИА «Новости»: МЗС Російської Федерації збирає докази «насильства та свавілля націоналістів в Україні». Хоч уважний і наївний читач може й поцікавитися: «Як, вони ще досі не зібрали, маючи доступ до архівів?» Однак тут ідеться, мабуть, про інше, про «свіжак». Бо ж на засіданні Ради Федерації міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров погрозливим баритоном заявив: «Ретельно збираємо всі факти, які свідчать про сваволю неонацистів та екстремістів. Хочемо максимально оперативно цю роботу завершити». За словами пана Лаврова, про події в Україні треба видати Білу книгу.

Отже, факти для книги росіяни згрібатимуть хоч і поспіхом, але «ретельно», тож, може, нарешті вони хоча б виправлять чи не найуживаніше нині слово «бендеровцы» на «бандеровцы». Бо ж якось несолідно — і президент Росії Путін таке ляпає, і екс-президент України Янукович на прес-конференції у Ростові-на-Дону те саме городив. І якщо Вікторові Федоровичу було не до редагування набраного в Кремлі тексту, та й загалом він мастак поблукати у словесних трьох соснах (бо ж не кожен завгар розбереться у цій співзвучній ономастиці — Ахметова — Ахматова, Бабель — Бебель, Бандера — Бендер), то Володимир Володимирович з його кадебешним минулим, напевне, уважно студіював історію «славетних органів», для яких боротьба з ОУН-УПА — не порожній звук.

Імовірно, Білу книгу призначено передусім для українського читача. Ніде правди діти, чимало наших співвітчизників інформацію про «бендеровцев» черпали й черпають саме з російських джерел: фільмів, телепередач, сайтів. Хоч маємо чимало написаного вітчизняними істориками, публіцистами, письменниками. Тим нашим громадянам, які досі із впертістю Фоми невіруючого не довіряють українським авторам, рекомендую хрестоматійний «Архіпелаг ГУЛАГ».

Олександра Солженіцина складно запідозрити в симпатіях до українського визвольного руху. Більше того, чимало наших патріотів, згадуючи його прізвище, міцно стискають зуби і кулаки. І не даремно, бо Солженіцина вважають великодержавником, монархістом, ще й українофобом. Однак через те, мабуть, і переконливіше сприймаються його погляди на «бандеровцев» (до речі, в’язень ГУЛАГу писав це слово правильно). У крайньому разі Солженіцин намагався вникнути у деякі речі, посилаючись на «большой опыт дружественного общения с украинцами в лагерях». Характеристики письменника нехитрі, навіть примітивні, але головне в них — об’єктивність і простота донесення думки до росіян: «Мы давно не говорим «украинские националисты», мы говорим только «бандеровцы», и это слово стало у нас настолько ругательным, что никто и не думает разбираться в сути. (Еще говорим «бандиты» по тому усвоенному нами правилу, что все в мире, кто убивает за нас, — «партизаны», а все, кто убивает нас, — «бандиты», начиная с тамбовских крестьян 1921 г.)». Чи таке: «А «бандеровцы», как и «петлюровцы», — это все те же украинцы, которые не хотят чужой власти. Узнав, что Гитлер не несет им обещанной свободы, они и против Гитлера воевали всю войну, но мы об этом молчим, это так же невыгодно нам, как Варшавское восстание 1944 г.».

Автор «ГУЛАГу» наголошує і на ролі, яку «бандерівці» відіграли в наведенні порядку в сталінських таборах, зокрема у безкомпромісній боротьбі зі стукачами і блатарями, після чого вільно зітхнули тисячі ув’язнених. За Солженіциним, ці люди знали собі ціну, були надзвичайно згуртованими, працьовитими, не плазували ні перед сміттям злочинного світу, ні перед начальством. І в суворих табірних умовах не забували про народні й релігійні традиції: постилися, варили кутю, співали колядки. Усе це йде врозріз із тим, як до появи упівців десятиліттями поводилися ув’язнені політичні та офіцери Радянської армії, до яких належав і Солженіцин: «Мы держали себя перед ворами как персонажи юмористические: когда они грабили наших соседей, таких же мировых интеллектуалов, мы отводили стыдливо глаза и жались в своем уголке; а когда подчеловеки эти переходили расправляться с нами, мы также, разумеется, не ждали помощи от соседей, мы услужливо отдавали этим образинам все, лишь бы нам не откусили голову… В самом деле, за что было ворам нас уважать?».

Не даремно табір згодом розділили «китайською стіною» на два ізольованих пункти: український і всеросійський, де утримували людей інших національностей. А коли у 1954 р. пишно святкували 300-річчя возз’єднання України і Росії з парадом на Красній площі, ув’язнені українці оголосили жалобу.

Для детальнішого ознайомлення з питанням достатньо прочитати хоч би V розділ «Архіпелагу ГУЛАГу», після чого може з’явитися бажання погортати книжки й українських авторів. Можливо, тоді відпаде потреба у Білій книзі. 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ,
журналіст
для«Урядового кур’єра»