Дві теки незвичного для нинішніх комп’ютерних часів машинописного тексту. У ньому є початок, але немає кінця. У такому вигляді передав нам спогади Олега Бабишкіна його син Олександр з надією на їх підготовку до друку і видання. Не без хвилювання кожен з нас доторкнувся до цих уже пожовклих сторінок — останнього твору, щирої сповіді, прощального слова нашого незабутнього Вчителя.

Життя прожити — не ниву перейти»

Назвою для своїх мемуарів він узяв мудре перевірене віками народне прислів’я: «Життя прожити — не ниву перейти…» І коли сторінка за сторінкою гортаєш ці спогади, вчитуєшся в них, то й справді переконуєшся, якою тернистою, стражденною, многотрудною може бути дорога людини через ниву її життя. Особливо коли ця людина була у вирі найжорстокіших десятиліть  ХХ віку.

Що ми знали про життя Олега Кіндратовича? Як виявилось після прочитання його спогадів, знали не так уже й багато, хоч кілька студентських років часто зустрічалися на засіданнях гуртка, який він створив, відвідували з ним театри, виставки, музеї, кінопавільйони Києва, мандрували разом по Україні, не раз гостювали в нього дома, дружили з його сімейством. Та й після закінчення університету не поривали зв’язків.

Олег Кіндратович не переобтяжував нас розповідями про своє життя, не хизувався фронтовим минулим і військовою доблестю та нагородами за неї, не випинав свої наукові, письменницькі й педагогічні досягнення. Він залишився в нашій пам’яті людиною скромною, шляхетною, чутливою і чуйною, з почуттям власної й національної гідності. А коли до цього додати його неабияку ерудицію, енциклопедичні знан­ня і щире прагнення поділитися ними із студентством, то все це, разом узяте, робило його постать однією з найяскравіших у факультетському й загалом київському повсякденні.

Олег Бабишкін народився в листопаді 1918-го, тобто в часи другої після Гетьманщини спроби відродити Українську державу. На його життєвому шляху не бракувало крутих поворотів і тернів. Убоге бориспільське дитинство, крижаний подих Голодомору, від якого вдалося врятуватися завдяки переїзду в Київ, переслідування й арешти батька, навчання в одній із шкіл київської околиці, а затим — на філологічному факультеті Київського університету. Вiн належав до того поколiння студентiв, якi в червнi 1941-го разом з дипломами про вищу освiту одержували призначення на передову. Фронтовими дорогами Олег Бабишкiн пройшов сотнi кiлометрiв — вiд донських степів через Україну до Угорщини й Австрiї. Був поранений, куля ледве не зачепила серце. Із фронтiв вiйни повернувся до Києва i з 1945-го  працював в академiї наук — в Iнститутi лiтератури та видавництвi «Українська радянська енциклопедія», де захистив спочатку кандидатську, потiм докторську дисертацiї. Головним опонентом на захистi його докторської був поет-академiк Максим Рильський, який дуже високо оцiнив наукову розвiдку дисер­танта про драматургiю Лесi Українки. Творчiсть видатної української поетеси найбiльше цiкавила Олега Бабишкiна як лiтературознавця й дослiдника, їй вiн присвятив десятки наукових праць i кiлька книжок, серед яких виокремлюється доробок зрiлих лiт (1971) «У мандрiвку столiть. Слово про Лесю Українку».

В українськiй лiтературi не було й досi немає більш авторитетого i знаного лесезнавця, як Олег Бабишкiн. I вже тiльки цими дослiдженнями вiн залишив глибокий слiд у нацiональнiй культурi. Але ж крiм видань про життя i творчiсть Лесi Українки, йому належать книжки про Ольгу Кобилянську, Юрiя Яновського, Агатангела Кримського, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Миколу Вороного, Володимира Самiйленка, велика кiлькiсть журнальних i газетних публiкацiй про iнших майстрiв слова. Тобто вiн залишив нам значну як за обсягами, так i за змiстом, тематичним розмаїттям лiтературознавчу спадщину, до якої звертатимуться новi поколiння дослiдникiв української лiтератури.

Здавалося б, із таким доробком у нього були всi пiдстави претендувати на високi науковi посади i звання. Та за роки працi в лiтературному академiчному iнститутi Олег Бабишкiн вище від посади наукового спiвробiтника так i не пiднявся. Понад те, навiть потрапив пiд вогонь критики тогочасних генералiв вiд лiтератури та деяких заздрiсних, заповзятливих у навуходоносорствi колег. Приводи для звинувачень знаходилися не тiльки у творах Олега Бабишкiна, а й у його бiографiї. Пильнi її дослiдники виявили, що батька Олега Кiндратовича у 1930-ті роки кiлька разiв заарештовували. Отож на кар’єру в академiї наук годi було сподiватися.

Повернення в рідний університет

Але i в тi часи вiн мужньо вистояв. Звiльнившись за власним бажанням з видавництва УРЕ, Олег Бабишкiн перейшов на викладацьку роботу в рiдний йому Шевченкiвський унiверситет, став його професором. Не уникнув i в унiверситетських стiнах звинувачень на свою адресу в нацiоналiзмi, особливо в часи всесвiтнього успiху кiнофiльму «Тiнi забутих предків» i гучної слави Гончаревого «Собору» (Олег Бабишкiн високо оцiнював цi твори пiд час своїх лекцiй на факультетi журналiстики, i це вiдразу ставало вiдомо у вiдповiдних iнстанцiях). Але й цi наскоки прихованих i вiдвертих доброзичливцiв змiг пережити. Значною мiрою завдяки пiдтримцi сiм’ї, добрим ангелом i берегинею якої була його дружина Зiнаїда Павлiвна.

Але думається, не в останню чергу i завдяки душевнiй опорi, яку вiн знайшов серед нас, тогочасних студентiв факультету журналiстики, зокрема тих, хто відвідував створений ним літературно-мистецький гурток. Олег Бабишкiн читав на факультетi курс мистец­твознавства. Для цього йому довелося вивчити цiлком нову для себе галузь творчості й наукових знань. I вiн не просто її вивчив, а й став у нiй на рiвень найавторитетнiших знавцiв. З-пiд його пера вийшли не менш глибокi, нiж до цього про лiтературу, книжки-дослiдження «Амвросiй Бучма у кiно», «Українська лiтература на екранi», «Кiномистецтво сьогоднi», «Кiнематограф сучасного Заходу», «Олександр Довженко» та iнші. Не буде перебiльшенням стверджувати, що i в теорiї мистецтва, зокрема кiнематографа, вiн був i залишається одним з найбiльших знавцiв.

Особливо любив вiн — i передав цю любов нам, його колишнiм студентам i вiчно вдячним учням — творчiсть Олександра Довженка. Немає жодної картини видатного кiномитця, якої б ми, гуртківці, тодi не переглянули. Цi спецiальнi перегляди органiзовували нам на кiностудiї iменi О. Довженка завдяки доброму iменi й авторитету Олега Кiндратовича. Ми писали рецензiї на фiльми, лiтературнi твори, художнi виставки, робили спроби наукового осмислення побаченого й прочитаного, а потiм виносили написане на високу трибуну лiтературно-мистецького гуртка. Ми сперечалися до хрипоти, але кожен з нас із хвилюванням i прискореним серцебиттям чекав його пiдсумкового слова, оцiнки й поради. I треба було бачити, як радiв вiн нашим успiхам, як намагався вселити в нас вiру i впевненiсть у творчi можливостi й перспективи.

До останнього подиху

Мабуть, мали рацiю тi, хто звинувачував його у нацiоналiзмi. Якщо пiд цим словом розумiти вiдданiсть рідному народові, українській нації, щиру любов до України, то з цього погляду Олег Кiндратович був справжнiм нацiоналiстом. Вiн не декларував цих почуттiв — вони були його суттю. Ми, його учнi, могли пересвiдчитись у цьому багато разiв. I тодi, коли вiн, не приховуючи хвилювання, тримав у руках знахiдку столiття — знамениту пектораль. I коли ми, полишивши автобус на околицi Сосницi, пiшки йшли до хати Довженка. I коли вiн вiв нас полем Берестечкiвської битви. I коли подорожували разом з ним дорогами Буковини, Закарпаття, Галичини, Волині. I коли, затамувавши подих, слухали запрошеного ним тодi опального Сергiя Параджанова, який приносив для перегляду на засіданні гуртка деякi допрокатнi кiнофiльми. Не знаю iншого викладача, який би кожну лiтню вiдпустку витрачав на далекi вiд комфорту подорожi зі студентами дорогами України, запрошував студентiв додому i пiдтримував у напiвголоднi перiоди мiж стипендiями.

Єдине, перед чим вiн не вистояв, була його затяжна, важка, невилiковна хвороба. Але i її переносив мужньо, до останнього дня не вiдкладаючи пера. Не стало Олега Кiндратовича 29 червня 1991 року, незадовго до проголошення Незалежності України. Не довелося йому стати свідком цієї вікопомної події, без перебільшення, мрії його життя. Але в тому, що вона здійснилася, є  часточка і його трудів та зусиль. У цьому неважко переконатися, ознайомившись із його багатогранною літературною творчістю, науковою і педагогічною діяльністю та життям.

Михайло СОРОКА
для «Урядового кур’єра»