Непідконтрольна вода

На початку АТО до об’єднання «Первомайськвугілля» входило сім шахт. Внаслідок бойових дій шахти імені Менжинського, «Первомайська» та «Ломоватська» опинилися на не підконтрольній Україні території. Дві з них уже перестали існувати. Але геологічна ситуація така, що підземні води тепер загрожують затопити шахтні поля вугледобувних підприємств української Луганщини. Навіть більше: може відбутися зміна всього гідравлічного балансу в регіоні, зокрема заплав двох річок — Луганки та Комишувахи. Це загрожує екологічною катастрофою всьому краю.

Щоб такого не сталося, гірники розробили проект гідрозахисту. Але чи зможуть вони обійтися тільки власними силами та коштом? Про цю та інші проблеми шахтарів говоримо з виконувачем обов’язків генерального директора державного підприємства «Первомайськвугілля» Борисом ПЕРЕПЕЛИЦЕЮ.

— Як позначилося на загальній роботі підприємства знищення шахт імені Менжинського та «Первомайської», які опинилися на не підконтрольній Україні території?

— Коли в підприємства багато підрозділів, усі плани та розрахунки роблять, спираючись на весь комплекс. Як кажуть, у великому казані легше варитися. Чому? Бо за рахунок сусідніх підприємств можна підтримати найслабші та вивести їх на певний ритм роботи. А ті дві шахти, які були у нас, мали і видобуток, і чималі доходи.

Нині в ДП «Первомайськвугілля» залишилося 4 шахти, та видобуток вугілля ведемо у трьох з них. Шахта «Золоте» змушена виконувати функцію прийому води з усього кірово-стахановського регіону, з не підконтрольної Україні території. Там розташовані шахти, раніше закриті, але під землею маємо з ними гідравлічний зв’язок, тож усі ці підземні води збираються й мають прийти під землею на нашу територію. На шахтах, що залишилися з того боку, воду не викачують.

— Чим усе це загрожує?

— По-перше, додатковий обсяг води надходить на наші підприємства. Якщо не вживемо відповідних заходів щодо забезпечення відкачування додаткового обсягу води, то ці води затоплять спочатку шахту «Золоте», потім шахти «Карбоніт», «Гірська». Тобто підземні води з окупованих територій можуть залити майже всі наші шахти. А це втрата робочих місць.

По-друге, підтоплення може спровокувати вичавлювання з-під землі додаткових обсягів метану, який тріщинами може з’явитися й у приватному секторі, й у промислових будівлях та спорудах. Нарешті це буде зміна всього гідравлічного балансу і, можливо, заплав двох річок — Луганки та Комишувахи. Уздовж цих заплав є населені пункти, де живуть люди, всі їхні будинки та інфраструктура, яка розташована там, теж можуть опинитися в небезпечній зоні. Якщо не зможемо це все утримати, місцевим територіальним громадам загрожує екологічна катастрофа.

— Тобто у шахтарів є рецепт, як уникнути біди?

— Щоб цьому запобігти, ми на своєму рівні у своєму конструкторському бюро розробили проект, який допоможе нам за умови його реалізації прийняти додаткові обсяги води та убезпечити всі наші підприємства від можливого затоплення. На сьогодні ми власними силами з коштів, яких і так не вистачає на стабільну роботу підприємства, виконуємо перший етап цього проекту: приготували додаткові ємності під землею, у виробках. Підключили додатковий насос, звели фундамент та поставили електрообладнання. Триває завершальний етап — потрібно відремонтувати двигун та доправити до місця. З усього цього обладнання тільки насос новий. Решту техніки відремонтували власними силами.

До 15 лютого ми провели усі попередні роботи з прийому води з шахти «Первомайська». Це близько додаткових 350 кубів на годину.

Натомість до серпня, згідно з попередніми розрахунками, які є у наших фахівців-гідрогеологів, очікуємо отримати велику воду. Ідеться про воду, яка піде з кіровсько-стахановського регіону через шахту «Голубовська».

Але другий етап робіт потребує значних вкладень, яких у нас просто немає. Ідеться навіть не стільки про кошти, нам потрібні обладнання та матеріали.

Ми зверталися з цією проблемою до найрізноманітніших інстанцій: профільного міністерства, в облдержадміністрацію, ОБСЄ, ООН. На жаль,  не отримали жодної допомоги. Усі уважно вислуховують, сумлінно записують, а результатів жодних.

Ми залишилися з цією проблемою наодинці.

— Яка ціна питання?

— Весь проект згідно з розрахунками за тими цінами, що були на момент його розроблення, потребує 54 мільйони гривень.

— На шахтних полях підприємства добре вугілля?

— Довгополуменеве газове вугілля. Таке паливо застосовують в енергетиці. Ми (звичайно, разом з іншими) навіть у ті важкі часи, коли тривали активні бойові дії, забезпечували роботу Вуглегірської електростанції. Навіть допомагали залізничникам відновлювати колії від наших шахт до ТЕС, щоб забезпечити електростанції вугіллям. Одне слово, теж докладали зусиль та підтримували енергетичну безпеку країни.

І нині вугілля у нас на складах не залежується. Не відчуваємо труднощів з його реалізацією. А якщо видобуватимемо більше, покупці заберуть і те, що буде. Тепер на ринку дефіцит вугілля таких марок.

— Що ж потрібно для підвищення вуглевидобутку?

— Навіть не гроші, а обладнання, матеріали. У нас 80% аварій через те, що обладнання вже зношене. Втрачаємо тільки на ліквідацію цих аварій щодоби до 80% робочого часу. Решта машинного часу залишається на роботу з видобутку.

З очисних забоїв готуємо заходи для стабілізації їхньої роботи — туди необхідно вкласти близько 20 мільйонів гривень (в перерахунку на обладнання, матеріали та запасні частини). Щоб здійснювати підготовку нових гірничих виробок, потрібно ще 90 мільйонів гривень. І щоб оснастити очисні забої та ввести в експлуатацію, — 160 мільйонів гривень. Тож разом виходить майже 300 мільйонів гривень.

І річ навіть не в тому, чи велика це сума. Наявні ризики, і, напевно, вони лякають інвесторів. Хоч попри воєнний час, багато хто приїжджає, щоб оцінити перспективи вкладень своїх коштів.

Тобто ми працюємо, щоб зберегти наше підприємство. І сподіваємося на те, що ситуація зміниться, держава зверне увагу на вугільну галузь і наші шахти визнають потрібними. Нарешті ми почали відчувати активізацію уваги галузевого міністерства. Виплачено минулі борги із заробітної плати шахтарям. Кошти на розвиток підприємства передбачено в галузевій програмі. Те, що нас узяли в програму, — привід для певного обережного оптимізму.

— Гірники працюють на майже кілометровій глибині, змушені протистояти  серйозним викликам. Чи вивчають наші науковці особливості роботи на таких шахтах, як «Первомайськвугілля»?

— Галузеві вчені співпрацюють з нами, але вони схильні до теоретичних досліджень у своїх інститутах. У період АТО вони тут не були жодного разу. А ось фахівці з інших країн, зокрема гірники, екологи — тут досить часті гості. Разом із представниками ОБСЄ та ООН. Виходить, що своїм науковцям ми не цікаві, а ось люди здалека приїжджають, цікавляться процесами, за змогою вивчають і намагаються пропонувати якісь заходи. Щоправда, будь-які проекти насамперед потребують фінансових вкладень. І головних інвестицій у безпеку країни ми очікуємо від рідної держави.

— Наскільки впевнено трудовий колектив дивиться в майбутнє?

— Ми стовідсотково впевнені: якщо нині збережемо підприємство і трошки його проінвестуємо, тобто виборемо оснащення очисних забоїв, наші шахти працюватимуть багато десятиліть — запасів вугілля тут до 150 мільйонів тонн.

Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Борис ПЕРЕПЕЛИЦЯ. Народився 1962 року в с. Хрустальне Луганської області. Закінчив Комунарський гірничо-металургійний інститут 1986 року. Почав працювати 1986-го гірничим майстром шахти №3 шахтоуправління «Яновське» виробничого об’єднання «Донбасантрацит». У вугільній промисловості Луганщини працює майже тридцять років, пройшов шлях від гірничого майстра до генерального директора. З листопада 2016 року виконує обов’язки генерального директора ДП «Первомайськвугілля».

Нагороджений відомчими нагородами «Шахтарська доблесть» ІІІ ступеня, «Шахтарська слава» трьох ступенів, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.