Останніми днями, що не година, збільшувався список загиблих: у цій війні пішли з життя колеги-журналісти, студенти (ще зовсім діти!), мирні перехожі, які чимось не сподобалися снайперу… Та втрачаємо ми не тільки людей — знайомих чи й зовсім чужих, які цими днями стали нам усім рідними, — ми втрачаємо набагато більше. Зовнішні ознаки стерті, дихання і серцебиття немає. Почуття, емоції, бажання зашкалюють.

Ми реально втрачаємо близьку людину і друга. Країну. Україну. У цьому сенсі абсолютно згодна з російським співаком Розенбаумом: «Люблю Отечество свое, но государство ненавижу». Нас позбавляють найдорожчої людини. Коли йде з життя близька людина, дуже хочеться з нею просто поговорити. Про все — про життя і не життя, про любов і щастя, про те, як важливо себе берегти, і взагалі.

Хто не втрачав близьких, той не зрозуміє. Останніх слів тата я не забуду, доки жива. «Доцю, дуже нутро болить». Наступного дня його не стало. Я не встигла сказати йому важливих слів, не встигла сказати, як його люблю, як багато він для мене значить. Я не встигла.

Я не встигла сказати ці слова своїй країні, Україні. Ніколи не думала, що буду такою вже великою патріоткою. Але я тебе, виявляється, дуже люблю, Україно. Я не хочу нікуди від тебе їхати — я жити хочу, щасливо і вільно. Мені сьогодні байдуже, хто почав цю страшну війну. Мені все одно. «Золоті унітази» воюють проти правдолюбців. Це так. Не можна принижувати свободу. Й уже точно не можна порушувати елементарні правила державності. Сьогодні дуже важливим є момент визначення «героя». Хлопці, забудьте про вічні питання — хто винен і що робити. Влада, погоджуйся — ти точно не герой. Нехай, якщо треба, героєм стане інший. Бред Пітт або Брюс Вілліс. Без проблем. Судячи з усього, своїх ми не знайдемо. В історію сучасної України не ввійдуть нинішні герої. Увійде сторіночка. У XXII столітті в підручнику новітньої історії буде написано: «Січень-лютий 2014-го. Війна». Вижити б. Дуже хочеться. Мені й Україні.