Ми живемо у країні, яка за 24 роки незалежності встигла полетіти в космос, обрати п’ятеро президентів, здійснити дві революції, провести Євро-2012, ввести в обіг гривню і тричі змінити її дизайн, підписати Угоду про асоціацію з ЄС, розширити вживання української мови, знести понад 3000 пам’ятників Леніну, завоювати 122 медалі на Олімпійських іграх, зупинити агресію Росії. Окрім цієї, «Урядовий кур’єр» пише й іншу історію України — трудову, розповідаючи про колективи вітчизняних компаній, які вивели, наприклад, нашу державу у світові лідери з виробництва та експорту сільськогосподарської продукції.
Матеріали про аграріїв та інших достойних українців газета друкує у всеукраїнському проекті «Звучить гордо!», який регулярно з’являється на шпальтах із 16 липня 2014 року.
Читачі «УК» мали змогу познайомитися із трударями Дніпропетровської, Харківської, Івано-Франківської областей та Києва. Проект приділяє велику увагу видатним особистостям, удостоєним високого звання Героя України.
Сьогоднішня наша розповідь — про Олександра Омельченка, який отримав орден Держави 21 серпня 2001 року за визначні особисті заслуги перед Україною у соціально-економічному та культурному розвитку її столиці — міста Києва.
У 2001 році я переїхав із Житомира до Києва. Працевлаштуватися пощастило одразу ж: як журналіста з майже 19-річним стажем (з них 9 років — телевізійного) мене взяли на роботу в одну з «крутих» на той час телекомпаній «Київ». Принаймні, так говорили у столиці, бо ТРК «Київ» мала потужну підтримку Олександра Омельченка — найавторитетнішого на той час в Україні міського голови. Сан Санич був справжнім «батьком міста»: за п’ять років (із серпня 1996-го, коли очолив Київську міську державну адміністрацію) він подолав у Києві безробіття, погасив борги із зарплати та пенсій. Олександр Омельченко відновив будівництво житла, розвинув промисловість, вирішив нагальні соціальні питання. Тому 76% городян віддали за нього понад 76% голосів на виборах міського голови в 1999 році й 73% — у 2002-му.
Перше знайомство
З Олександром Омельченком познайомився під час однієї з перших зйомок на Хрещатику. Точніше, на тому місці, що називалося раніше центром, бо територія у трикутнику Головпоштамт — Будинок профспілок — готель «Москва» була повністю перерита. Київ готувався до десятої річниці Незалежності, тож Майдан окупували будівельники. І не лише його: залізничний вокзал, Бессарабський квартал, Севастопольська площа теж перебували в будівельних риштованнях. Городяни, які мешкали поблизу цих об’єктів, потерпали від будівельного гуркоту та пилюги (через що Сан Санича критикували), але було й чимало таких, кому бурхливе життя столиці подоба лося.
Одного дня на об’єкт №1 відрядили і мене як «свіжого» журналіста, щоб «накопав» щось цікаве для новин. Після тихого провінційного Житомира розритий Майдан мене вразив: усе тут кипіло, шуміло, рухалося. Цікаво було спілкуватися з робітниками, виконробами, що як мурахи працювали на поверхні та під землею (до речі, завдяки Києву тисячі робітників різних спеціальностей з багатьох регіонів України отримали 2001-го непогану роботу). Ніхто тоді від відеокамер не тікав, а охоче давали інтерв’ю. Бо будівельникам, які встигли вже засумувати за справж ньою роботою, було цікаво працювати в Києві.
Олександр Омельченко, який регулярно перевіряв перебіг робіт, теж охоче ділився планами КМДА з журналістами. Багатьох працівників ТРК «Київ», особливо столичних телевізійних новин «СТН» він знав в обличчя. Під час інтерв’ю міг навіть нагадати, хто з них і про що розповідав учора, кілька днів тому. Я до «списку пам’яті» Сан Санича ще не увійшов. Тому на мої не київського стандарту запитання він відповідав із задоволенням. Про себе тоді я відзначив, що Києвом керує людина, яка знає, чого хоче і як це хотіння реалізувати.
Народний мер
На роботу Олександр Омельченко приїздив о сьомій ранку. Спочатку майже годину слухав доповіді керівників різних служб, потім уважно читав газети, розкладаючи по шухлядках пам’яті потрібну інформацію. Остання (передусім критична) допомагала, як говорив Сан Санич, зробити певні акценти і спланувати робочий графік. Затим міський голова брався за проблеми. Працював майже до ночі. Підлеглі Олександра Омельченка стверджували, що він відтворив у міськраді типовий стиль управління радянських часів: жорсткий контроль, дисципліна. Це, як казав тодішній начальник управління внутрішньої політики КМДА Олександр Петік, було ефективно, але не сучасно.
У міськраді відчувалася постійна присутність Сан Санича: він міг з’явитися раптово то тут, то там. Ходив коридорами, сходами. А в перукарні на першому поверсі чоловіків стригли і зачісували виключно «під Омельченка» — «їжачком». Після напруженої роботи міський голова любив відпочити, але без дивацтв. На гулянках у міськраді сидів до останнього. Підспівував, міг затанцювати. Омельченко скрізь підкреслював, що любить Київ і його жителів. Головним для себе визначав керівництво містом, а не політику. До всіх звертався на «ти», хоч і намагався боротися з цією звичкою. «Прошу вас, ви мене послухай», — цю коронну фразу міського голови його колеги пам’ятають і досі. Як і його улюблені «присядьте, будь ласка» (ніколи не «сідайте») і «проблєма».
Не любив Олександр Омельченко підносити себе над іншими. «Усі службовці (закон один для всіх) рівні між собою. Я теж службовець, тож мушу служити людям». До речі, журналісти любили цитувати міського голову. Він на них за це не ображався. Навпаки, пресу поважав. Навіть брав у поїздки за кордон. Для журналістів завжди надавав окремий транспорт, усіх працівників ЗМІ завжди наказував нагодувати. Під час урочистостей до Дня журналіста Сан Санич збирав у міськраді кращих репортерів і щедро нагороджував за сумлінну працю. Для багатьох працівників ТРК «Київ» такими нагородами були квартири. 2004 року журналісти вперше вирішили нагородити і міського голову — за співпрацю зі ЗМІ, демократичний стиль роботи та увагу до преси. Тодішній голова Київської спілки журналістів Ігор Засєда вручив йому Золоту медаль. Сан Санич, дякуючи за несподівану нагороду, сказав, що для нього вона найдорожча з усіх. Водночас (не був би то Омельченко) пообіцяв обов’язково її задеклару вати.
До речі, більшість журналістів тоді (та, мабуть, і тепер) відзначали скромність столичного керівника. Пригадую, у пресі повідомляли, що Олександр Омельченко зустрівся якось із драматургом Володимиром Сердюком, який запропонував київській громаді організувати ініціативну групу зі створення пам’ятника Київському міському голові. Прес-служба КМДА відреагувала на це швидко: було заявлено, що Київський міський голова подякував за шану, але сказав, що він рішуче не підтримує цієї ідеї. За словами Сан Санича, пам’ятники «споруджують на честь особистостей, які виконали або довершили щось: перемогли ворога, здійснили відкриття. Він же в жодному разі не вважає свою місію завершеною, бо Києву ще рости й розвиватись». А ось в один зі своїх днів народження (до речі, Київський міський голова народився 9 серпня 1938 року в один день та рік із другим президентом України Леонідом Кучмою) Сан Санич продав із молотка вино та коньяк великої витримки, а виручені за алкогольні лоти кошти — 100 тисяч гривень — віддав на допомогу потерпілим від повені жителям Івано-Франківської області.
Умів визнавати помилки
Будівельник з народу і за покликанням, Олександр Омельченко прагнув залишити по собі добру пам’ять у місті: він врятував від знесення філармонію, збудував ляльковий театр, оновив дитячі майданчики, відкрив 12 нових станцій метро, побудував 140 кілометрів тролейбусних ліній, проспекти Гагаріна, Дружби Народів, Червонозоряний, мостові переходи, тунелі, 300 бюветів, скоротив з 14 до 10 кількість районів у місті. У майбутньому планував довести їх до 7, але не встиг.
Сан Санич допомагав у будівництві житлових та інших об’єктів у Криму, Вінницькій, Рівненській, Житомирській областях. В останній Київського міського голову згадують добрим словом і сьогодні. Зокрема, в селі Карабачин Брусилівського району, де він ріс, а також мешкала до останніх днів його мама. Олександр Омельченко дуже багато зробив для односельців і робить нині. 16 серпня 2014 року, наприклад, у день пам’яті преподобного Антонiя Римлянина, в селищі Брусилів Житомирської єпархії освятили хрест і заклали перший наріжний камінь на місці будівництва храму на честь Воскресіння Христового, одним зі спонсорів якого виступив Олександр Олександрович. Він пообіцяв Святійшому Патріархові всієї України Філарету та іншим учасникам заходу мобілізувати всі сили на будівництво культової споруди, оголосити всенародну толоку і завершити її будівництво за два роки.
Заслужений будівельник України, лауреат Державної премії України в галузі архітектури, Герой України (до речі, цього звання був удостоєний лише один міський голова в нашій державі — Олександр Омельченко), кавалер орденів «Знак пошани», Трудового Червоного прапора, князя Ярослава Мудрого V, IV та ІІІ ступенів умів визнавати помилки. Сан Санич вважає, що не варто було споруджувати будинок на вулиці Грушевського, 9-а, офісний центр біля костелу на Червоноармійській. Що ж до скляного Майдану, то Олександр Омельченко якось сказав: «Якби я залишився міським головою, там роботи на три-чотири місяці, щоб зняти ці скляні штучки. Не балакати, не лялякати, а зняти. А фонтани хороші. І українська богиня з вінками — це ж краса! Підземна торгівля хороша. «Глобус», я з вами згоден, треба було покрити не склом, а робити під архітектуру консерваторії та Жовтневого палацу. Тоді був би нормальний ансамбль».
Радить Сан Санич також повернути місту пограбовані «черновецькими-поповими» підприємства «Головкиївміськбуд», «Головкиївпроект», аеропорт «Київ» (Жуляни), завод алюмінієвих конструкцій, «Київмлин», «Київхліб», «Київгаз», «Київ водоканал», «Київенерго», театр опери, театр ім. І. Франка, філармонію, ФК «Арсенал», хокейний клуб «Сокіл», а також «тисячі гектарів цінної землі та багато іншого добра». Для нормального життя столиці потрібно відновити будівництво соціального житла, зводячи щорічно не менш як 1,5 мільйона квадратних метрів. Це, вважає Олександр Омельченко, — середня норма для тримільйонного міста.
Ми в Google+