Царські «благодійники» великого Тараса

170 РОКІВ АРЕШТУ ШЕВЧЕНКА

ПОГЛЯД. Українофоби старанно насаджують думку, що Кобзаря викупила з кріпацтва родина російського самодержця, а він відплатив їй чорною невдячністю, познущавшись із царя і цариці в сатиричній поемі «Сон». Навіть за часів СРСР стверджували, що розіграний у лотерею серед членів вінценосної сім’ї портрет Жуковського роботи Брюллова дав змогу зібрати кошти на звільнення Шевченка.

Насправді науковці знали, що згадувана картина залишилась у власності художника і після його смерті перейшла у спадок братові Олександру. Отож розповідь про «вінценосну лотерею» — лише міф, бо кошти на викуп талановитого хлопця зібрали переважно серед членів української громади Петербурга, однак замовчували це, не бажаючи наражатися на помсту міфічних «благодійників».

Цинічне твердження, що, мовляв, арешт і відправлення Шевченка в солдати врятували його геній від розгульного життя і сприяли перетворенню типового гультяя й донжуана на українського пророка. По-перше, і дозволений цензурою «Кобзар», і більшість крамольних творів, за які Тараса покарали солдатчиною, написано не після, а до арешту. По-друге, їх автор міг заможно жити, якби не займався віршуванням.

Шевченко по завершенні навчання у Петербурзькій академії мистецтв повернувся в Україну, де влаштувався художником в археографічній комісії, мандруючи краєм і змальовуючи пам’ятки архітектури й історії. Фактично йшлося про роботу ремісника, який заміняв ще мало розповсюджений і вкрай недосконалий у ті часи фотоапарат. Не дивно, що місячна зарплата Шевченка становила 12 рублів.

Значно підвищити гарантовані прибутки могла посада викладача малювання у Київському університеті, яку він фактично отримав навесні 1847 року. Однак Шевченко не бідував, що засвідчують вилучені у нього на час арешту 354 руб. 62 коп., зароблені переважно виконанням портретів заможних поміщиків. Не дивно, що вже повертаючись із заслання, Кобзар написав у щоденнику: «Я хорошо знал, что живопись — моя профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучать ее таинства, я сочинял стихи, за которые мне ни гроша не заплатили и которые лишили меня свободы».

Це свята правда, бо хоч Шевченка заарештували за підозрою у причетності до таємного Кирило-Мефодіївського товариства (до речі, в офіційних документах слідства воно іменується «Украйно-слов’янським», що засвідчує справжню спрямованість його діяльності), заслали у солдати виключно за вірші. Нам досі розповідають, що основною провиною крамольного поета було сатиричне зображення царствених персон, хоч висновок шефа жандармів графа Орлова свідчить про інше: «Вірші Шевченка небезпечні тим, що в Малоросії, де багато хто захоплювався його творами, могла поширитися думка про можливість існування України у вигляді окремої держави».

Засновник товариства Микола Костомаров поплатився за це роком ув’язнення, а Шевченка, причетність якого до кирило-мефодіївців залишилася недоведеною, відправили у солдати. І не на 10 років 3 місяці 27 днів, як старанно підрахували дослідники, а без обмеження терміну. Фактично йшлося про довічну каторгу, адже строк солдатської служби тоді становив 25 років, до закінчення яких, на відміну від юних рекрутів, Шевченко навіть теоретично дожити не міг. 

135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ В’ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО

«Побили ми себе самі…»

УРОК. Один з визнаних ідеологів українського націоналізму та історик, чиї наукові праці, на переконання Дмитра Дорошенка, — «поруч з творами Грушевського найцінніший здобуток української історичної думки, продукт глибокого аналізу і рідкісного дару широких бистроумних концепцій», не лише поляк за національністю і представник давнього шляхетського роду, а й католик за віросповіданням.

Однак на відміну від багатьох наших землячків-українців, які досі не перестали бути малоросами, Липинський ще 19-річним гімназистом ділом довів, що любов до Вітчизни визначається не національністю й вірою, а переконаннями. На з’їзді гімназійних корпорацій Правобережжя юнак запропонував католицькому і православному угрупованням об’єднатись в єдине товариство. Ідею не підтримали. У відповідь на це її ініціатор демонстративно перейшов із шляхтянського «Кола» до «хлопоманської» «Громади».

Згодом Липинський сформував життєве кредо, якому залишався вірним усе життя: «Коли я пишу «Ми, українські націоналісти», то це значить: ми хочемо Української держави, обіймаючи всі класи, мови, віри і племена Української землі». Він чітко розмежовував «патріотизм» і «шовінізм», вважаючи перший державотворчим, а другий — державоруйнівним.

«Бути патріотом, — писав В. Липинський, — це значить бажати створення державного і політичного співжиття людей, що живуть на Українській землі, а не мріяти про вихоплення (втоплення. — Авт.) у Дніпрі своїх же власних земляків», які ще не поділяють твоїх поглядів. «Натомість бути шовіністом — це прикривати своє зрадництво, безвольність, кар’єризм фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми українці!».

В’ячеслава Липинського і за життя, і нині звинувачували і звинувачують мало не у смертних гріхах, натякаючи на його неукраїнське походження. Однак коли в 1917 році лідери Української Центральної Ради зробили все, щоб не допустити створення власної армії, то бойовий офіцер Липинський докладав неймовірних зусиль для українізації кавалерійських військових частин, за наказом очолюваних Грушевським романтиків-соціалістів… розпущених по домівках.

Так само як у 1912 році, коли вже знаний публіцист і патріот відмовився від посади редактора газети «Рада», бо вважав «неможливим, щоб на чолі української газети стояв католик», вже за часів Гетьманату Скоропадського Липинський не спокусився посадою міністра закордонних справ, поїхавши послом України до Австро-Угорщини. Навряд чи знайдеться багато подібних прикладів самовідданого служіння ідеї й державі не заради вигід і посад, а задля інтересів народу.

Уже емігрантом В. Липинський рішуче розірвав стосунки з колишнім гетьманом Скоропадським і відмовився від високооплачуваної роботи в Українському науковому інституті в Берліні, протестуючи проти визнання Підкарпатської Русі територією Угорщини в обмін на матеріальну допомогу прогетьманським організаціям в еміграції. На відміну від Леніна, який заради «вищих політичних цілей» погодився навіть на Брестський «похабний мир», поляк Липинський торгу Україною допустити не міг.

Та особливо цінні й актуальні його висновки стосовно причин поразки УНР. На відміну від більшості політиків-сучасників, які виправдовували власні невдачі й прорахунки «підступами ворогів», Липинський стверджував: «Побили ми себе самі». На його переконання, внаслідок втрати довіри до влади велетенська народна стихія, здатна змести будь-яку чужу силу, виродилась у братовбивчу отаманщину, яскравим прикладом чого стала махновщина, яка фактично розчистила шлях червоним до окупації України.

Причиною поразки стали «необмежені апетити до необмежених спекуляцій влади, опертої не на моральний авторитет, а на гешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша», як з гіркотою констатував Липинський. «Звинувачення у «зраді» стало настільки загальновживаним словом, що на нього ніхто не реагує. Злодієхапство зробилось поголовною манією. Причому найбільш голосно і завзято «ловлять злодіїв» ті, що бояться, щоб їх самих не зловили».

Неминучим результатом «розчленування нації на безліч взаємно пожираючих партій», які боролися не за інтереси України та її народу, а за доступ до «владного корита», стало перетворення патріотичного пориву народних мас, які залишилися без моральних авторитетів, «у себе не знаючу і всіх ненавидячу юрбу рабів», не здатних протистояти ворогові. Цей висновок Липинського про роль моральності влади нині актуальний як ніколи. 

100-РІЧЧЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОНГРЕСУ

Великдень відродження самосвідомості

ПРИКЛАД. Створена в Києві 17 березня 1917 року Українська Центральна Рада спочатку була самопроголошеним і суто місцевим органом представницької влади. Це добре усвідомлювали її лідери, які доклали максимум зусиль для проведення 19—21 квітня (6—8 квітня ст. ст.) 1917 року Всеукраїнського національного конгресу. Його делегатів обрали у 8 «малоросійських» губерніях і від українців Бессарабії, Дону й Кубані.

Конгрес проходив у четвер, п’ятницю й суботу великоднього тижня і став епохальною подією національного відродження України, наділивши переобраний склад УЦР на чолі із Грушевським беззаперечним правом представляти весь український народ.

На відміну від сепаратистських збіговиськ, що передували проголошенню Лугандонії, делегати Всеукраїнського конгресу проголосували саме за національно-територіальну автономію, переговори про надання якої з Тимчасовим урядом уповноважили вести УЦР. Відновлена на потурання великодержавним шовіністам Автономна Республіка Крим, як і самопроголошені «ЛНР/ДНР», — унікальні з точки зору міжнародного права утворення, де агресивні озброєні рашисти узурпували права корінного населення, створивши незрозумілі «автономії» за правом сили, окупувавши чужу територію.

 

90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ЛУСПЕКАЄВА

Біле сонце митника Верещагіна

СИМВОЛ. Нарівні з товаришем Суховим, якого зіграв актор Анатолій Кузнецов, Верещагін у виконанні Павла Луспекаєва став легендарним образом. Обох кіноартистів прийнято вважати росіянами, хоч мама творця «головного митника» — донська козачка Серафима Ковальова, прізвище якої, на відміну від російських «кузнеців», свідчить про її українське походження. Батько актора — вірменин за національністю, а сам Павло Луспекаєв вважав рідним містом Луганськ. 

Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)