Письменник Максим Горький у розмові із Данилом Заболотним заявив йому: «Дуже потрібно написати про ваше життя книжку». На жаль, цей задум залишився нереалізованим, хоч людину, тріумфальна дорога якої до вершин світового письменництва розпочалась із народних низів, вразила не лише майже аналогічна його власній долі біографія видатного епідеміолога. Адже шлях селянського сина із Чоботарки на Поділлі до посади президента Академії наук України був смертельно небезпечним у прямому значенні цього слова.  

Дивний збіг обставин: саме в такі ж самі грудневі дні народився, а через 89 років пішов на потойбічний виток життя Микола Амосов. Всесвітньо відомий український кардіохірург, Людина-енциклопедія, мислитель, кібернетик, основоположник біокібернетичних інформаційних технологій. Час плине швидко — скоро мине вже десять років, як немає з нами цієї неповторної Особистості, що майже півстоліття очолювала Київський інститут серцево-судинної хірургії, повернула життя тисячам пацієнтів. Кореспонденту «Урядового кур’єра» свого часу пощастило двічі спілкуватися з Миколою Михайловичем у тривалих бесідах, що торкалися найширшого кола питань.

Є люди, котрі роблять для розвитку й утвердження своєї культури стільки, скільки під силу, мабуть, лише науковій інституції. Вже багато років доктор фізико-математичних наук Василь Шендеровський, людина енциклопедичних знань і дивовижної віри в свій народ, затято, часто по крихтах, вишукує відомості про забутих, маловідомих або й зовсім невідомих навіть багатьом фахівцям учених, народжених українською землею. А відтак не менш наполегливо шукає кошти для видання книжок.

В уяві більшості з нас знамениті меценати початку ХХ сторіччя — заможні люди, які частину своїх прибутків спрямовували на патріотичні починання. Певною мірою це так, але тим більша заслуга тих, хто підтримував українську справу не лише від «щедрот своїх», а розпродуючи власне майно і навіть влазячи у борги, як робив це Євген Чикаленко. Його знаменита фраза — «Любити Україну не тільки до глибини душі, але й до глибини власної кишені» — не данина красивому слівцю, а життєве кредо Громадянина, чия доля — і приклад для наслідування, і докір нині сущим в Україні.  

До 111-річниці з дня народження Катерини Білокур — відомої на весь світ художниці, чиїм талантом захоплювався іспанець Пабло Пікассо, й водночас простої сільської жінки, яка так і не виїхала за межі Яготинського району Київської області, — залишилося якихось кілька днів. Поціновувачі її художнього хисту знають, що полотна Катерини Василівни можна побачити не лише в Богданівці — селі, де вона народилася й провела все своє життя (там і досі збереглася хата-садиба, у якій жила художниця), а й у картинній галереї в Яготині, де зібрана чи не найбільша колекція її картин, а також у Національному музеї українського декоративного мистецтва, розташованому на території Києво-Печерської лаври, який має цілий зал, присвячений її творчості.  

У  знаменний день 20-річчя Всеукраїнського референдуму щодо незалежності України чи не найпопулярнішою людиною був перший Президент Леонід Кравчук. Він виступав на кількох телеканалах, давав інтерв’ю ЗМІ, спілкувався з молоддю на інтернет-сайті, а по обіді прочитав блискучу лекцію для майбутніх держслужбовців — слухачів Національної академії державного управління при Президентові України. Президент вишу Юрій Ковбасюк принагідно нагадав, що саме Леонід Макарович, перебуваючи в свій час на посаді глави держави, 4 березня 1992 року підписав указ про створення в незалежній Україні Інституту державного управління та самоврядування, який пізніше став академією.

Є  артисти, які за життя здобувають у глядача колосальний успіх і популярність. До таких належить творчий тандем Тарапунька і Штепсель. Цей міні-колектив настільки органічний і монолітний, що розглядати кожного окремо означає звести нанівець задумане. Та все-таки, попри закони сценічного жанру, першу скрипку вів Тарапунька. Високий, сягнистий, іронічно-дотепний — він уособлював такого собі статечно-мудрого українця, в якого є відповіді на будь-які запитання.  

Цього року як ніколи вродив виноград. Важкі грона гнули лози, посаджені Назарієм у батьковім саду. Його сестра, пані Катерина, пригощає всіх, хто приходить до родинного обійстя Яремчуків, медовими яблуками й грушами з того саду: «Наша смерекова хата завжди була гостинною для добрих людей».  

...Той весільний вечір був воістину королівським. Гості, як і годиться в Шотландії, були вдягнені в кілти й мали надзвичайно поважний вигляд. Коли на порозі з’являлися чергові запрошені, майстер церемонії чітко виголошував їхні імена й своїм срібним києм завдовжки зо два метри лунко вдаряв об підлогу. Прибуло понад сто гостей.  

Готуючи матеріал до 210-річчя з дня народження автора славнозвісного «Толкового словаря живого великорусского языка», з подивом виявив, що в численних книжках на цю тему — жодного зображення титульної сторінки першого видання головного твору видатного філолога.