Я мала від’їжджати зі Страсбурга рівно через один день. У моїй квартирі, з якої було вивезено майже всі меблі, гуляла луна, у коробки було спаковано чотири роки життя, у них серед інших речей — акредитаційні картки, перепустки, сотня візитівок, диктофон. Подумки я була вже в Україні. Але ось — дзвінок від азербайджанського колеги Фуада: «Слухай, сьогодні о другій дня з нами погодився зустрітися посол Алєксєєв, прийдеш?» 

Мені наснився отой тбіліський ведмідь, що вчепився за кондиціонер і з останніх сил тримається над водою. Спершу його маленьким ведмедиком посадили в клітку, можливо, відірвавши від мами, а потім у тій клятій тюремній камері тримали все недовге життя. А ще якісь двоногі особи протягом усього дня роздивлялися, що він їсть, як спить, купається. Це жах для будь-якої істоти!

А бегемотик, якого ледве витягли з потоку, так мріяв покупатися в багнюці. У зоопарку то найбільша розкіш, якої не дозволяли, бо перед людьми він мав бути чистим і доглянутим. Та раптом багнюки стало багато. Бегемотик тільки-но хотів порадіти своєму щастю, але той клятий потік підхопив його міцне тіло і поніс. Протистояти йому не було ані сили, ані волі… І радості вже ніякої, суцільний переляк. 

Харків уже «звик» до псевдо- і справжніх замінувань будинків та людних місць, до нічної стрілянини й вибухів, зі щемом у душі пережив навіть людські жертви під час терактів. Проте нічна різанина у студмістечку сколихнула навіть ту частину містян, хата котрих завжди скраю і які в жодних акціях ніколи не брали участі: тепер же страшно на вулицю вийти, понівечили зовсім випадкових перехожих. 

«Якось їду в маршрутці, пасажирів не так багато, а водій проїжджає повз зупинку. Тут пасажирка, яка сиділа поруч зі мною, вигукує: «Навіщо ж ви пропустили зупинку? Там же стоять люди, і мій батько теж, ми до лікаря маємо йти! Він стара людина!» І знаєте, пасажири накинулись на ту жінку, мовляв, ви чому нервуєте водія, він має спокійно їхати, щоб нас живими довезти, а то он скільки машин у кюветах опиняється.

Жінка ще намагалася щось сказати, однак кілька пасажирів на неї визвірились так, що вона замовкла. Тільки сльози потекли, каже: «І так завжди. Водії роблять, що хочуть. Бачила раз, водій зайняв місця для якихось своїх знайомих і гроші з них не взяв, а бабцю стареньку з машини просто висадив, мовляв, чекай пільгового автобуса. А коли щось скажеш, то інші пасажири починають захищати водія, мовляв, не чіпайте його, хай їде спокійно, і скажіть «спасибі», що взагалі нас везе».

От дивні якісь ці росіяни! Ну хочете ви увічнити свого імператора на честь 15-річчя славного правління, то й вилийте його із золота! Ні, це не комільфо — так відверто виявити власні азійські риси. А тут якийсь витончений розум народив просто фантастичну і багатозмістовну ідею — встановити на честь 1000-річчя преставлення(!) київського князя Володимира (15 липня 1015 року), який хрестив Київську Русь, пам’ятник у Москві! Щоправда, його відкриття заплановано чомусь на 4 листопада цього року 

Такої пожежі, як спалахнула ще у понеділок на базі «БРСМ-Нафти» у селі Крячки неподалік Василькова, кажуть люди, навіть пожежні не пам’ятають з 60-х років минулого століття. Хто міг, той кинувся на боротьбу з вогнем. А решта киян і жителів області, без перебільшення, із завмираючим серцем відслідковує події в Інтернеті. Не можу відірватися від відео з величезним стовпом вогню, оповитим чорним димом, і я – цієї ночі сиділа до другої години, переглядаючи найсвіжішу інформацію, що оперативно з’являється у мережі. Не спалося ще й тому, що почало дерти у горлі, яке розболілося, як мовиться, на рівному місці. 

Битва за межу — тема хрестоматійна. Така собі стародавня забавка українців. Ідеться про власну межу, про город чи присадибну ділянку. Адже саме вони є причиною суперечок. Пам’ятаю, моя покійна бабуся Параска з Хмельниччини завжди воювала із сусідкою бабою Настею за шматок городу. «Ось бачиш, — казала Параска Іванівна, — залізла вона своїми бараболями прямісінько на мій город. Це ж моя земля. Чому ця земля має працювати на когось?» Я бабусю заспокоювала, мовляв, не слід сусідські добрі стосунки псувати такими дрібницями. 

Ця війна перевернула все: вчорашнього друга, що сьогодні перетворився на ворога-«ополченця», безжально викреслюєш із пам’яті; люб’язну і, здавалося, милу сусідку, яка з піною на губах почала самозабутньо «кримнашити» й оголювати «расєйські» корені Донбасу, нестримно, зі словами «чемодан — вокзал — Росія», запраглося власноруч запакувати у валізу, а всіх навколишніх мимоволі починаєш ділити на своїх і чужих. Чорне і біле. І жодних інших кольорів. Вони вигоріли в полум’ї перших же пострілів російських ракетних установок на Луганщині й Донеччині. Лишилися ми і вони. А ще — тисячі знедолених наших громадян, змушених утікати з пекла війни та рятувати своїх дітей.

З 1 червня 2015 року змінено правила перевезення осіб пільгових категорій. Нововведення записано у Законі «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», ухваленому торік наприкінці грудня. Вони істотно скорочують кількість пільговиків, яких і справді забагато навіть для розвинених економік, не кажу вже про нашу. 

Учора дорогою на роботу почув по радіо несподіване привітання: «Є люди, які сьогодні вранці вже напідпитку і посміхаються частіше звичайного, — це журналісти. У них завтра свято». Я здивувався і мимоволі усміхнувся. У нас,  журналістів, із почуттям гумору все гаразд, і гарний жарт спозаранку додає особливого імпульсу нашій роботі на весь день.

А ще час нині невеселий, і тому зі святковим настроєм — проблеми. У колишні, мирні часи все було по-іншому. Були й піднесений настрій, і святкові усмішки із самого ранку, але за останній рік багато змінилося — і в країні, і в професії. Змінилося і наше професійне співтовариство.