Кременчуцьке водосховище одне із шести великих у каскаді на Дніпрі, як відомо, заповнене у 1959—1961 роках. Займаючи чималу територію в Полтавській, Кіровоградській та Черкаській областях, штучно створена водойма дуже змінила географію всього краю, було затоплено плавні з численними давніми островами у місці злиття Сули з Дніпром (нині озерна частина водосховища). Серед зниклих — відомі в історії острови Богун, Королевець, Корчуватий. Проте з’явилося багато нових, часто безіменних або з новими локальними і маловідомими назвами, утворених із підтоплених ділянок заплави і борової тераси, колишніх дюн. Особливо багато таких у підтопленому Нижньому Посуллі (нині Сулинська затока водосховища) та лівобережній частині заплави між гирлом річки Супій та селом Кедина Гора.

В акваторії Миколаївського суднобудівного заводу майже 27 років перебуває потужний військовий ракетний крейсер. Із часу його побудови він тричі змінював назву. Попереднє ім’я «Адмірал флоту Лобов» змінили на патріотичне «Україна» на початку 1990-х. З 2010 року він став безіменним із позначкою «четвертий корабель проекту 1164 «Атлант». Здається, що із втратою гордого імені крейсер втратив й інтерес до себе країни та влади. Нині на його утримання витрачають мільйонні суми з державного бюджету, його стан ще підтримують. Але подальшу долю досі не визначено.

Нашу пісню, зокрема місцевий пісенний фольклор і фольклорно-обрядові дійства на фестивалі «Білозір’я-Фольк-Фест» представили 34 громади і 49 творчих колективів із Черкащини. Перший фестиваль-конкурс виконавців української народної та фольклорно-автентичної пісні в області став не тільки відкриттям талантів, а й можливістю показати творчу силу громад.

Кожна людина любить місце, де народилася й зростала. І байдуже, велике місто чи маленьке селище — це твоя мала батьківщина. Це домівка. А домівку хочеться бачити чистою, охайною, комфортною та затишною. Хоч і не завжди це може залежати особисто від тебе.

Через кілька днів листоноша Тетяна Діденко разом з колегами-подругами знову вирушить до Катеринівки. Їхатиме поштова машина у супроводі військових — інакше ніяк не можна, бо прямує вона у так звану червону зону операції Об’єднаних сил. У багажнику автомобіля разом із комп’ютерним обладнанням для приймання платежів та видачі грошових переказів лежатимуть бронежилети для кожної з листонош. На крайній вулиці, куди поштовики понесуть пенсію, як і минулого разу, в середині травня, тишу може перервати автоматна черга. І це посеред білого дня. А бабуся, до якої постукає листоноша, вказуючи на пагорб, заіржавілу залізничну колію, розкішні кущі шипшини, скаже, що за ними вже «оті сепаратисти».

За аналогією зі знаменитим висловом Костянтина Станіславського «Театр починається з вішалки» про ефективність діяльності органу місцевого самоврядування, мабуть, можна судити за станом  дороги, яка веде до населеного пункту.  А вже в ньому — за благоустроєм, упорядкованістю громадських місць. Принаймні в цьому разі це справді так.

Ефективну боротьбу з корупцією на всіх рівнях визнали закордонні політики, експерти і українська громадськість одним із найважливіших завдань, від успішного розв’язання  якого залежить майбутнє нашої держави. І це слід врахувати під час реформування державної фіскальної служби, яке відбуватиметься шляхом поділу на Державну податкову та  Державну митну служби і  перебуває у фокусі уваги міжнародної  спільноти, українського суспільства і ЗМІ.

Ви ще не чули свіжих жахіть про українізацію Донбасу? Тоді нате! Тільки тримайтеся міцніше.

Отже, принишкло і похмуро насупилося українізоване і тому чорне-пречорне місто. А в ньому вулиця чорніша від чорного вугілля. На ній — чорний-чорний будиночок. А за чорними-пречорними дверима чорніє така сама кімната, де все-все: підлога, стіни, меблі — такі, немов тут кілька місяців чорні чорти качалися чи шахтарі після зміни перевдягалися. Посередині стоять чорнющі, немов головешки, стіл і стільці. На них сидять двоє похнюплених місцевих жителів — також не кольору цукру чи першого снігу. І мовчать вони по-чорному. А потім один порушує чорну тишу: «Чуєш, а таки, мабуть, ми даремно всі російськомовні газети спалили!»

Після нічної грози велике село Іванів зустріло свіжим буянням зелені та чистими дахами добротних будинків. Дорогою від автобусної зупинки (скляної, як  в обласному центрі Вінниці) до сільради я захоплювався кованими воротами у дворах — таких тут багато, і чи не кожні  витвір мистецтва, а дві мої  супутниці переймалися погодою. «Галю, вранці дивлюсь, а мої помідори стоять у воді. Що з ними буде?» — каже одна. «На вечір теж грозу передали. То що, поки є час, телефонуйте», — жартома порадив я, показуючи пальцем у небо. «Ми, іванівські, можемо і зателефонувати», —  почув заповзяте у відповідь. Тутешні гоноровиті, люблять своє село і громаду. Люблять не лише словом, а й  гаманцем та згуртованістю.

Незабаром зустріну 72-ге літо. Щасливий, що майже 30 років прожив у вільній власній державі. Тож є змога порівняти позитиви й негативи в її розвої. Мають бути душевний підйом і радість молодеча. Звичайно, жити стало легше, попри складнощі нашого часу. Однак усе болить, особливо серце, душа, від усвідомлення безвиході. Мучать запитання, куди ж нас хтось невидимий веде, болить голова від того, що економіка мала би бути ефективною, бо є інтелект, ресурси й можливості, але немає турботливої руки, законодавчої твердості та гнучкого державного захисту товаровиробника. Лікування від таких недуг хоч і безплатне, але дуже дорого обходиться і державі, і її багатостраждальним громадянам.